Українська культура та історія Придністров`я, Детальна інформація

Українська культура та історія Придністров'я

З покоління в покоління люди передають національні культурні традиції, звичаї, пісні, легенди про походження населених пунктів, побудову церков та історичні події. Є дані, що деякі з цих легенд мають реальне історичне підгрунтя. В останні десятиліття інтерес до власної історії і культури особливо підсилився. Ще за радянських часів в багатьох селах були місцеві краєзнавці та історики-аматори, які вивчали і записували фольклор, топоніміку, історичні відомості. А десь сто п’ятдесят років тому було зовсім не так. Описуючи свою мандрівку по Карпатах, Яків Головацький писав: "Немає у нас, як це буває в інших краях, ані по селах, ні в містах, ні в місечках письменика, ученого, любителя рідної минувшини, який, збираючи пам’ятки своєї околиці, зміг би інформувати про все подорожнього та подати добру пораду... Немає жодного твору, де були б описані місцевість та пам’ятні місця." Тепер все змінилося. Із здобуттям незалежності місцеві краєзнавці у багатьох місцях публікують зібрані матеріали. В де-не-де навіть був налагоджений випуск культурно-історичної періодики. Незважаючи на фінансові труднощі, в Борщеві, наприклад, вже близько восьми  років виходить історико-краєзнавчий збіпник "Літопис Борщівщини", який видають Борщівський краєзначий музей та краєзнавче товариство "Джерело" (редактор Ігор Скочиляс). Зусиллями інших ентузіастів на Буковині видавався щоквартальник "Дністер", літературно-мистецького, громадсько-історичного та культурно-освітнього спрямування (редактор Марія Чобан). Крім того, досить багато місцевих краєзнавців написали і опублікували брошури з історії рідних сіл. Та все ж таки, найбільше інформації зберігається в народній пам'яті і щоб перенести її на більш надійні носії потрібно дуже багато кропіткої роботи. У цій короткій статті можна лише побіжно оглянути народне трактування власної історії та культури на теренах Придністров'я, рухаючися від витоків Дністра і Стрия до українсько-молодовського кордону. Для більш повної картини тут інколи будуть приводені дані з літературних джерел. Експедиція збирала також етнографічний матеріал, але суттєво нового нічого не було знайдено, здебільшого звичаї до деталей збереглися так, як це, наприклад, описує Олекса Воропай.

      м. Турка. Це "столиця" бойківського краю, розташована в Карпатах зовсім недалеко від верхнього Стрия по обидвох берегах його притоки Яблоньки. А трохи західніше  від Турки розпочинає свій біг Дністер. Турка як село відоме з 15-го століття, коли польський король Владислав Ягайло передав право на його володіння одному з волоських шляхтичів, який став на службу в короля. Коли у 1729 році Турку придбав Ян Антоній Калиновський і добився переведення її до стану міста, він, намагаючися принадити купців та ремісників, обіцяв їм широкі свободи і пільги, незалежно від їх майнового і громадського стану, релігій та національності. Він мав на меті зробити з Турки великий торговий центр, для чого вона, розташована на гостинці з Польщі до Угорщини, добре надавалася. З тих часів у Турці завжди було мішане населення - українці, поляки, волохи, жиди. Тільки євреї складали замкнену громаду, решта ж населення поступово українізувалася, всі ходили до тої самої православної церкви. Лише після побудови мурованого костелу поляки стали зберігати свою національну ідентичність, але українсько-польських шлюбів все було багато. Під час експедиції "Дністер-2001" у Турці місцеві люди розповідали, що в мішаних подружжях діти частина дітей хрестилася у костелі, а частина у церкві. Якщо батько був поляк, то у костелі хрестилися хлопчики, а якщо полькою була мама, то - дівчатка. Хрещені в костелі українці тепер складають місцеву римо-католицьку парафію.

      с. Вовче. Тут бере свій початок Дністер. Він витікає з джерела на горі недалеко за селом, але завдяки численим притокам швидко стає повноводним і вже в самому селі становить певну перешкоду для сполучення між правобережною і лівобережною частинами села. Село старовинне, патріархальне, типове для гірської частини Придністров’я. У верхів’ях Дністра і Стрия по селах майже всі родини живуть з діда-прадіда і добре пам’ятають про своє походження. Ще донедавна тут існував поділ на “хлопів” і “шляхту”. І хоч ті і другі бували однаково бідні, але в церкві стояли окремо і для подружжя обирали партнера тільки в межах свого стану. Люди в цих селах глибоко релігійні, свято дотримуються старих звичаїв. Тут дуже часто на подвір’ях, вздовж доріг можна побачити хрести, кам’яні і дерев’яні. Ці хрести ставилися в різних випадках, але їх можна поділити на дві групи. Є хрести як знак прохання допомоги у Бога (щоб урожаю бути, щоб діточки годувалися, щоб чоловік або син з війни повернувся). Інші хрести ставилися в подяку Богові за одужання після тяжкої хвороби, за щасливе повернення з війни, заробітків. Багато з тих, хто емігрував в далеку Америку також ставили хрести, щоб залишити пам’ять про себе. Окремо ставилися великі хрести в пам’ять скасування панщини 1848 року і насипалися кенотафи (порожні могили з хрестами) загиблим січовим стрільцям. Це явище було характерне всюди в Галичині. Більша частина цих пам’яток була зруйнована в радянські часи, але після здобуття незалежності України вони всюди були відновлені. У самому Вовчому було дві церкви, дві каплички і костел. На вході до церкви Пресвятої Богородиці висить  пам’ятна дошка з таким надписом: “Найбільшому украіньскому поетови Тарасови Шевченкови в столітнї роковини уродин 1814 - 1914”. Про побудову цієї церкви існує легенда, яка в певній мірі є типовою для Приністров’я. Церкву планувалося поставити на горі, що піднімається над селом, недалеко від костелу. Місце було освячене і на ньому був поставлений хрест. Але ця земля належала швабам (німцям), і вони вночі перенесли хрест на протилежний берег Дністра, а людям сказали, що хрест з волі Божої переніс вітер. Люди повірили і збудували церкву на новому місці. Зразу за селом під старою дуплястою липою стоїть криниця. Люди називають її Франковою, бо ніби до неї приїжджав наш славетний письменник. Живуть серед мешкаців села, так як і в інших карпатських селах, перекази про боротьбу воїнів УПА. Найчастіше в таких переказах присутній трагічний момент самознищення партизанів, вмотивованого небажанням потрапляти в руки катів НКВС.

      с. Верхнячка. Тут починається Стрий. І от, легенда про побудову церкви в селі подібна до тої, що у Вовчому.  Колись в грозі з церкви зірвало хрест і занесло вітром. Нову церкву побудували там, де знайшли хрест.

      с. Н. Висоцьке. Ще та сама тематика легенди. В селі була стара церква. Нову хотіли будувати на попівстві, вже поставили хрест, але за ніч хрест перенісся до старої церкви. Там і побудували нову. Церкви у карпатських селах будувалися переважно дерев’яні. Багато з них є справжніми шедеврами народної архітектури. Як приклад можна навести відому церкву Пресвятої Богородиці у Маткові на Стрию побудови 1838 р і менш відому у Бусовиську на Дністрі, побудовану ще в 1718, про що свідчить дошка при вході до церкви. Особливо цікаві церкви з багатоступеневими верхами, такі як у с. Комарники та колишня церква з с. Кривка, перевезена до Львова у музей народної архітектури у Шевченківському гаю. Лише десь років сто де-не-де починають з’являтися муровані церкви. Особливої уваги заслуговує церква Святого Духа у селі Бориня недалеко від Турки. Вона побудована в 1912 р. і несе в собі деякі риси романського стилю.

      с. Лімна. Наддністрянське село Турківського району. Місцеві жителі вважають, що раніше село називалося Ломна, і ця назва походить від слова “ломати”. Однак, скорш за все в основі назви лежить румунське лемн “деревина”. Волохи були одними з перших жителів села, яке було засноване приблизно в 15-му столітті. За легендою в селі було поставлено хрест на честь перебування тут Маркіяна Шашкевича. В селі є гарна, типова бойківська трибанна дерев’яна церква, яка довший час була закрита, але люди таємно доглядали за нею, і зовні, і всередені, зберігали вбрання для священника та стару Біблію в оправі, обитою бляхою. Вже в часи перебудови люди самовільно її відкрили, користуючись присутністю в селі експедиції “Дністер”, що викликало переслідування винуватців з боку районного відділу КДБ.

      с. Головецьке. Це вже Старосамбірський район. Село велике, складається з кількох колишніх хуторів Бабино, Шляхта, Підтатарином, Золотківець, Гвоздець та самого давнього села Головецького. І кожна з цих назв має своє народне пояснення. Наприклад назву Підтатарином пов’язують з історичним фактом татарського наїзду 1594 року. Тоді місцеве населення ховалося від наїзників в горах і скочували на татарські чамбули, які йшли долиною, великі колоди. Таким робом одного татарина було вбито, і він був похований на одному з пагорбів. Про інші деталі татарського наїзду можна почути в сусідньому Дністрику Головецькому. При в’їзді в Головецьке з боку Лімни стоїть великий хрест в пам’ять про скасування панщини, і цей хрест один з небагатьох, який не був знесений за радянських часів. Очевидно він не муляв очі районному начальству. Але люди думають інакше. Від багатолітнього в’язня радянських концтаборів у 1989 році була записана наступна казка.

       За Руськими горами на славному Дунаї стояв стольний город Відень. Жив там цісар Франц-Йосиф з дружиною, синами і доньками. Їх було стільки, скільки земель у цісаря. Кожна дитина опікувалася дарованою їй землею. Руську землю опікував наймолодший син. Поїхав він у Карпати довідатися, як живуть у його володіннях люди. Пройшов він ту землю, вернувся до батька і сказав йому: “Знайдіть мені трьох коней - тлустого, сухого і сліпого!” Цісар не знав, що йому відповісти на то, і велів привести коней, а син сказав: “Тлустий кінь - то твої вельможі, які грабують землю Руську. Сухий кінь - то твій нарід, який живе у ярмі панському, а сліпий кінь - то ти сам, бо ніц не бачиш!” Задумався цісар і вирішав сам піти у ту землю, накинувши поверх мундуру лахміття. Минув гори і прийшов у село Головецько. Зайшов у крайню хату до бідної вдовиці і напросився переночувати. Жінка відповіла, що радо прийме гостя, але не має нічого поїсти ні для подорожнього, ні для своїх діточок. Дав їй гість пару крецарів і вона пішла до корчми купити в жидів хліба. Жиди вдивувалися на такі гроші, але хліба дали, зібралися разом і на решту для вдови спромоглися. Жінка прийшла додому, нагодувала дітей, гостя і вже вогень не паливши повкладала всіх спати. Раненько вона встала і запалила п’єц. Дим побачили гайдуки, прибігли, залили вогень водов і погнали усіх на пащину. Працює цісар з людьми в полі, вже й час обіду підійшов, але ніхто їх не годує. Тоді він крикнув, що пора вже обідати. Гайдуки з нагаями накинулися на него, а цісар скинув лахміття і став перед ними у свому цісарському вбранні. Гайдуки постовпіли, попадали на коліна, помліли, а цісар крикнув, щоб гайдуків прибрали, а пащину закопали. З того часу стоїть у Головецькому Хрест Свободи, і ніяка сила не може його звалити. При виході з села стоїнь стара криниця. На її кам’яному цямринні бив вибитий лев на щиті, над яким стоїть надпис:”Герб Руси”.

      с. Топільниця. Старосамбірський район. В селі не було церкви, і люди не мали грошей на її побудову. Одного разу до берега недалеко від села пристали плоти. На них були хлопці з крісами. Вони затрималися в селі на один день, а потім пішли в гори. Селянам вони залишили плоти і дали грошей на церкву. Плоти розібрали і зробили з того дерева церкву. То був Олекса Довбуш із своїми хлопцями. Цікаво, що в селі річка Топільничанка дуже вже мала. плоти по ній аж ніяк не могли пройти.

      Спас. Над селом височіє гора "Замчище". За переказами тут у замку помер князь Лев. На горі і досі збереглися земляні вали. З гори видно так званий "Чортів камінь". Його ніби ніс чорт ніс одним пальцем, щоб знищити ним село, але заспівали півні, чорт настрашився і випустив камінь. Таким чином врятоване село люди перейменували на Спас.

      м. Старий Самбір.  Місто колись називалося Самбір, але коли його татари зруйнували у 1241 р., люди переселилися трохи нижче по Дністрі і забрали із собою назву міста. В урочищі “На Повалищі” був давньоруський замок, сліди якого були ще наприкінці 19-го століття. В місті серед українців є досить багато римо-католиків. У великому костелі править службу ксьондз, який приїжджає кожної недіді з Устшиків Дольних (Польща).

      с. Созань. Село розташоване зразу за старим Самбором. Тут колись був кляштор, де жили ченці князя Лева. За переказами тут десь закопаний скарб місцевого пана із родинними коштовностями. Пан помер на засланні і нікому не сказав, де захований той скарб.

      м. Самбір. Колись на місці Самбора було поселення Погонич, куди люди переселилися в 1241 році з теперішнього Старого Самбора. З часом нове поселення перетворилося на місто-фортецю з численими оборонними спорудами. Тут був старий замок, слідів від якого не залишилося, і новий замок, рештки валів якого можна побачити біля міської лікарні. Майже кожна капітальна будова міста несла на собі оборонне навантаження: бернардинський монастир-фортеця, оборонні домініканський, єзуїтський монастирі та монастир бригідок, церква Різдва Богородиці з оборонним муром, оборонна ратуша. У 17-18 ст. більшість українського населення міста вимерла на чуму, тому поляки, які сюди переселялися з Польщі, складали більшу частину населення міста. Тим не менше, тут до 1939 р. була ціла низка українських товариств, зокрема музейне товариство “Бойківщина”, серед керівників і засновників якого був лікар і культурний діяч Володимир Кобільник (1885-1937). В кінці 80-х років тут повстало культурологічне Товариство імені Кобільника.

      с. Кульчиці. Село знамените тим, що тут народився видатний український гетьман, герой Хотинської битви Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622). Недалеко від села є давньоруське городище.

      м. Дрогобич. Відомий з часів Київської Русі. Український національний та культурний осередок. З архітектурних пам'яток особливо заслуговують уваги деревяна церква Святого Юра, церква і монастри Василіан. Тут вчився у гімназії один з найвизначніших духовних лідерів України Іван Франко (1856-1916). У Дрогобичі народилася відома українська поетеса Уляна Кравченко (1860-1947).

      с. Корналовичі. У селі учасники експедиції в 1989 р. в непролазних хащах молодих акацій знайшли старий і цікавий костелик. Він виглядав як якийсь зруйнований палац в джунглях Індії. Тоді здалося, що цей маленький шедевр архітектури втрачений назавжди. Але через два роки він вже був реставрований і тепер діє.

      с. Довге. Село розташоване по обидвох берегех Стрия. Біля церкви на правому березі (є також церква на лівому) знаходиться могила Корнила Устияновича (1839-1903). Тут він розписував іконостас у церкві і раптово помер. На могилі скромний, але гарний пам’ятник в доброму стані. Люди переказують про перебування маляра в селі з покоління в покоління.

      м. Стрий. Місто було одним з осередків українського національного руху в Галичині, хоча українців в місті до 1939 року було заледве третина. Тут була ціла низка культурно-освітніх, суспільно-політичних, економічних і виховних організацій. Одним з видатних політичних діячів Стрия був композитор і диригент, священик Остап Нижанківський (1862-1919). Він організовув “артистичні мандрівки” по цілій Галичині, пропагуючи хорову музику. Крім того, в Завадові, де він був парохом він був засновував першу в Галичині молочну кооперативу. Цей приклад скоро поширився і так виник в Стрию знаменитий “Маслосоюз”. В травні 1919 року Нижанківський був розстріляний польськими вояками. Другим визначним громадсько-політичним діячем у Стрию був один з найкращих галицьких адвокатів, публіцист, дійсний член НТШ Євген Олесницький (1860-1917). Діяльність його була надзвичайно багатогранна. Він заснував у Стрию Народний дім, будівля якого і досі є прикрасою міста, брав участь в організації “Маслосоюзу”, заснував Крайовий Союз Господарсько-Торгових Спілок, вів видавничу діяльність, перекладав п’єси для Народного театру, який підніс до високого рівня.

      с. Подільці. Церква в селі будувалася 1929 року.  Коли копали яму під фундамент, відкопали поховання козаків. Їх голови були покриті китайкою, яка добре збереглася. Збереглися і козацькі шаблі. Всі ті рештки були поховані наново на тому самому місці.

      с. Повергів. Місцева жителька Анастасія Бобоцька розповідала, що сільську церкву збудовано 1770 р., де давніше на липі з'явився образ Матері Божої з дитятком. Її збудували на кошти місцевого пана. Якось він їхав кіньми і сильно загруз у болоті. Відтак почав ревно молитися і дав обітницю збудувати церкву, коли Бог допоможе вибратися з болота. Так сталося, але пан забув про свою обітницю. І знову їхав кіньми, і знову загруз. Вже після другої вислуханої Богом обітниці пан взявся її виконувати. Він хотів будувати церкву не біля липи, де з’явився образ Матері Божої, а на іншому місці і послав людей у гори по дерево. Коли люди верталися, коні, які везли дерево, самі зупинилися біля липи. Так і збудували церкву на цьому місці. Та липа стояла майже до нашого часу. В самому кінці села серед дерев стоїть дерев’яна церква Святої Параскеви побудови 1772 року, в доброму стані. Біля церкви стояв високий дубовий хрест на честь 950-ліття Хрещення України. Трохи далі за церквою знайшов серед старих поховань є могила пароха Колодрубського:

      “Тутъ спочиває Петръ  Ив. Павловичъ упок. 11 новембера 1888.”

      Тою самою мовою вибито напис на кам’яному хресті поруч:

      “Сей паматник поставлений на мьсцы где стояла церковъ Пресв. Матеры Параскевіь до 1722 року”.

      Такою мовою робилися епітафії у цілому Придністров’ї.

      с. Піддністряни. По дорозі на Новий Розділ лежить наддзвичайно цікаве село Піддністряни. Тут є величний храмовий комплекс, що складається з дерев’яної церкви, мурованої дзвінниці та дерев’яної каплиці. Церква має аж дев’ять декоративних бань у три яруси. Микола Жарких, завідувач відділу Інституту пам’ятникознавства в Києві вважає, що вона нагадує російські Кіжі, але між обома пам’ятками архітектури є суттєва різниця - Кіжі відомі багатьом, а Піддністряни - ні. Побудова декоративних бань на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом московсько-суздальських архітекторів 17-18 століть, а в Україні його відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі. Чому так побудована церква у Піддністрянах, залишається загадкою. Можливо, що це була примха місцевого поміщика Яна Кароля Язвінського, відомого тим, що програв свою дружину в карти. Щоправда, цим вона особливо і не журилася, бо чоловік мав легковажну вдачу, але селяни довго згадували його як доброго пана. Власне, це він побудував церкву в селі, рівно як і школу, плебанію, будинки для кооператива, сільської управи. Він же електрофікував село ще наприкінці минулого століття і заклав чудовий парк з екзотичними рослинами. Селяни досі пам’ятають  вже неіснуючий панський палац із скляною дахівкою.

      Миколаїв на Дністрі. Тут народилися відомі українські письменники Микола Устиянович (1811-1885) і Уляна Кравченко (1860-1947). В Миколаєві народився також сучасний львівський письменник і дослідник старовини Ярослав Гнатів.  Уляна Кравченко, зачарована рідним містом, написала про нього так звану “Білу книгу”. Від книги лишилися іно уривки. Письменниця вважала, що це одне з небагатьох українських міст, яке має український характер. Місто було знамените своєю високохудожньою керамікою.

      с. Розвадів. У Розвадові живе художник Іван Сколоздра, неоридинарна особа, з власним світобаченням і з власною життєвою філософією. Займається головним чином малюванням на шклі. Роботи ясних, чистих кольорів. Крім цих мальованок майстер має кілька десятків скульптурних мініатюр з глини.

      с. Верин. Перед селом, зліва від дороги можна побачити скромний пам’ятник. Це пам’ятник Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину, бойвикам УВО і ОУН, які були страчені за вироком польського суду через повішення. Ці дві героїчні, і одночасно трагічні постаті вповні характеризують той жертовний тип галицької молоді, який складалав  основу ОУН, яка в 30-ті роки не відкидала методів терору у боротьбі за незалежну Україну. Крім нападів на пошти в Городку і Трускавці Білас і Данилишин відомі участю в атентаті на Тадеуша Голувка, співробітника Пільсудського, прихильника польсько-українського зближення. Обставини затримання бойовиків досить сумні. Тікаючи від жандармів після нападу на пошту, вони дісталися до околиць села Верин. І бойовики, і їх переслідувачі були вже змучені до краю, і ледве пересували ноги. Недалеко на полі працювало кілька селян з Верина. Жандарми стали їм гукати, щоб вони затримали втікачів. Прийнявши втікачів за звичайних злочинців, селяни схопили їх і передали жандармам. Трагедією в цих обставинах було те, що ці селяни були національно свідомі українці і не допомогли б жандармам, якби знали, що вони роблять. Так принаймі розповідали мешканці села. В селі є 700-літній дуб, під яким, за народною легендою, зупинявся Богдан Хмельницький. Начебто сидів він під тим деревом, яке і тоді вже було немолоденьке, зрізав собі патика дубового і сказав : “Буду тим патиком панів бити, якщо шабля зламається”. З цим же дубом (а може і з іншим) пов’язаний народний переказ про німецького снайпера  часів останньої війни. Сидів в схроні під дубом кілька днів і, вистрілюючи по одному радянських саперів, не давав налагодити переправу через Дністер.

      с. Молотів. Сільська церква, яка яка стоїть на високій горі в колі дерев дуже добре дивиться з Дністра. За словами Миколи Жарких вона сконцентрувала в собі найулюбленіші елементи української храмової архітектури. Місцеві жителі дуже пишаються своєю церквою, вони розповідали також, що в кінці 1938 року  і на початку 1939 патріотична молодь Галичини йшла через Карпати, щоб боротися за незалежну Карпатську Україну. Тільки з околиць Молотова пішло близько 50 хлопців. Частина з них загинула у боротьбі з угорським військом, яке окупувало Карпатську Україну зразу після проголошення незалежності.