Українська культура та історія Придністров`я, Детальна інформація

      смт. Журавно. Журавно відоме в історії України тим, що тут у 1676 році після довгих боїв в околицях міста Польща і Турція уклали мирну угоду, яка зупинила турецьку експансію, жертвою якої чотири роки до того став Кам’янець-Подільський. У двохсоту річницю пам’ять тої значущої події в Журавно був встановлений пам’ятник у формі кам’яної колони на високому постаменті, який зберігся і досі. Крім цього пам’ятника привертає на себе увагу і високий будинок ратуші з неодмінною вежею, а також церква досить оригінальної архітектури. З середини минулого століття русини в Журавно були поділені на дві громади - українську і москвофільську. Москвофілів фінансово підтримував царський уряд Росії, принаймі так казав один з місевих місцевих жителів. Для прикладу, за вхід до української читальні треба було платити гроші, тоді як до москвофілів вхід був вільний.  Між українцями і “кацапами” часто траплялися бійки, навіть під час Служби Божої. Був випадок, коли “кацапи” порізали у церкві синьо-жовті фани. Можливо, ворожнеча штучно розпалювалася і польською владою. Москвофіли дуже зраділи появі більшовиків у 1939 році, зустрічали їх з червоним прапором, а коли всім видавали паспорти, просили записувати їх “руськими”, що дивувало навіть нових урядовців. Після вивезення білшовиками на Сибір кількох сімей “кацапів” на Сибір вони швидко вилікувалися від свого москвофільства і забули свій гімн “За Русь святую”.

      с. Войнилів. Тут народився відомий літературний критик Микола Євшан (справжнє прізвище Федюшка - 1889-1919). Виступав проти народництва в літературі, сповідував новаторство і мистецькі пошуки. Відповідно до своїх поглядів в певній мірі протиставив Тарасові Шевченкові Пантелеймона Куліша, вважаючи його поезію більш тривкою. Воював в лавах Української Галицької Армії і помер від тифу у Вінниці.

      с. Козарі. Люди кажуть, що в селі є родини татарського походження, але свою мову забули, мають тільки татарські прізвища (Маман та інші). Це нащадки тих татар, які зруйнували колись в цій місцевості місто Золоте Яблучко. Ще тут є легенда, подібні якій зустрічаються в багатьох селах. Суть її в тому, що людина, яка руйнувала церкву або хрест, пізніше зазнавала великих нещасть у житті або вмирала неприродною смертю.

      с. Шевченкове (колись Св. Станіслав). Церкву Пантелеймона на високій горі в селі можна пізнати здалеку. Витончена різьба по білому каменю капітелей і порталів цієї архітектурної роблять її витвором високого мистецтва. Напис на церкві 1194 р. говорить про час її спорудження. Колись в селі була духовна семінарія, в якій вчився кардинал Любачівський. Він вже в часи незалежності приїзджав з візитом в ці місця. В селі, вздовж нього, дослідники на відрізку, протяжністю 3 кілометри знайшли фундаменти 5 храмів. Колись село було польським, чи більша половина жителів в ньому були поляки.

      м. Галич. Княже місто, столиця галицьких князів з 1141 до 1241 рр. Його центр був у теперішньому с. Крилосі, на шість кілометрів південніше від сучасного Галича. Давня столиця займала територію близько 40 кв. кілометрів, і сучасне с. Шевченкове теж було в її межах.  Після знищення столиці татарами в 1241 р. нове місто постало на місці княжої пристані при впадінні в Дністер Лукви. Для оборони від татар в 14-му столітті тут був побудований старостинський замок, який кілька разів перебудовуався. Спершу він був побудований із землі та дерева, але мури, які частково збереглися, поставлені в середині 17-го століття італійськими інженерами. Як виявилося, вся система оборонних споруд була нездалою, тому турки в 1676 році після облоги здобули замок і частково зруйнували його башти, які через сто років були розібрані на будматеріали. Тепер від нього лишилися жалюгідні рештки. На недавній ювілей міста планували добудувати замок, але потім розпочаті роботи було закинуто і він так і залишився в розваленому стані. В доброму стані знаходиться церква Різдва Христового з 13-14 ст. Біля неї стоїть хрест в пам’ять жертвам Талергофа.

      с. Крилос. Село - колишній центр княжого Галича, розтошований на горі між Луквою та Мозолевим потоком. Княжі палати були розташовані у місцевості, яка тепер називається “Золотий тік”. Недалеко від цього місця є так звана "Княжа криниця. Вода в ній дуже смачна. Від старих часів збереглися високі вали, підвалини Успенського собору, пізніше побудована Успенська церква. Церква була реставрована в 1937 р. зусиллями НТШ, розписи в церкві робив відомий львівський маляр Антін Манастиський. Тут і після татарського наїзду в 1241 р. залишався осідок галицьких єпіскопів, а деякий час і митрополитів. Від цього і походить назва села. В його околицях було близько десяти монастирів - Святих Стефана, Іллі, Івана, Юрія, монастир грецьких монахів в урочищі Гречище, монастир домініканців на поляні Данилівській та інші. В селі створено заповідник “Княжий Галич”. Також створено музей під відкритим небом – хати під стріхою. 

      с. Сокіл. У долині під ставом колись тут  з’явився образ, ніби його віднесли до Крилоса. Тут теж був монастир. Церква тепер греко-католицька, як і більшість у Придністров’ї. Задля цього в селі було проведено референдум. Ініціатори були впевнені, що усі проголосують за греко-католицьку церкву. Та всеж меншість (близько 30 чоловік православних) проголосувало проти. Це було несподіванкою. Колись в селі був великий сад.

      с. Сілець. Дратчук Іван написав книжку про село. Струк Василь побудував капличку. Є музей села. Засноване село в середині 15 століття. Назва села, за переказами походить від слова сільце, оскільки в цих краях ішов гостинець з Володимира і Галича на Київщину і часто купці попадали в засідки. Сільце – засідка.

      с. Тязів. Село засноване в 1232 році. Люди вважають, що назва його походить від іменя князя чи боярина Тяжа. Тут проходив гостинець з Галича. Церква побудови1928 року, як і багато інших, в раянські часи була закрита. У селі етнографічний музей. В бібліотеці села є вирізки і альбоми з історії села. З села походить Дорошенко Ярослав, голова спілки письменників Івано-Франківщини.

      м. Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіславів). Місто розташоване між Надвірнянською і Солотвинською Бистрицями, за 15 км від Дністра. Після Львова Станіславів бул другим важливішим осередком українського життя в Галичині, хоча українського населення тут було не більше 20%. Це був центр греко-католицької єпархії і тут діяли Греко-Католицька Духовна семінарія та Богословський ліцей. Крім того, тут були ще три українські гімназії. Українське культурне та суспільно-політичне життя  буквально вирувало. Крім “Просвіти” в місті діяло подібне до неї товариство “Скала”, яке мало більш релігійне спрямування. Були також мистецькі, економічні, профсоюзні, фізкультурні, харитатитвні та інші товариства. З міського аматорського театрального гуртка розвинувся професійний Театр ім. Тобілевича. В Станіславові працювало багато українських діячів, серед яких митрополит (тоді ще єпископ) Андрей Шептицький (1865-1944), адвокат, пізніший віце-президент УНРади ЗУНР Лев Бачинський (1872-1930), композитор і диригент Денис Січинський (1865-1909), лексикограф, автор українського правопису так званої “желехівки” Євген Желехівський (1844-1885), актор і режисер Микола Бенцаль (1891-1938). З пам’яток архітектури заслукговує на увагу бароккова греко-католицька церква з двома вежами.

      смт. Єзупіль. Розташований на березі Бистриці недалеко від впадіння її в Дністер. На цьому місці з давніх давен були поселення людей. В княжі часи це було місто-фортеця. Пізніше, в 16-17 ст тут був побудований замок, тепер на його місці стоїть домініканський костел, в якому розташувалися військові. Є також дані, що тут був також оборонний домініканський монастир, фундований Яковом Потоцьким.

      с. Маринопіль. Під час одного наїзду татар якийсь польський воєвода (каетан) тікав від них на свому коні-румакові. Він переплинув Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег.  Воєвода вигукнув: “Єзус-Марія!” і кінь виніс його на берег. На подяку Богові воєвода заснував на обох берегах Дністра міста Єзупіль і Маринопіль (Маріампіль).

      с. Устя Зелене. Церква в селі не дуже стара, судячи за архітектурою, кінця дев’ятнадцятого століття, а от дзвінниця поруч неї походить щонайменше з сімнадцятого, а може навіть і з шістнадцятого. Вона складена  з каменя, а не з цегли, як робили пізніше, і стіни її мають нахил досередини, що є явною ознакою давнини. В селі був також костел. За оцінкою Миколи Жарких - це, безсумнівно, першокласний витвір стародавнього мистецтва. Надмогильна плита в костелі з датою -1614 рік свідчить, що він побудований в на початку сімнадцятого або в кінці шістнадцятого століття. Пізніше костел був перебудований в стилі  пізнього бароко - всередині костелу зберіглася соковита барокова різьба, а також рештки фарбування. На рогах фасаду стоять п’ять скульптурних фігур, які довершують імпозантний вигляд костелу

      м. Тисмениця. Перша згадка про місто 1144 року, за іншими даними - з1062. Назва міста, можливо, походить від тисових лісів, які тут росли. За другою версією місто заснував якийсь Тисмен. В центральній частині було п’ять церков, але вона була повністю зруйнована разом з істричними пам’ятками після війни місцевими владами. З Тисмениці походить Кость Левицький (1859-1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19-го і початку 20-го ст. Він був співзасновником і головою Української Національно-Демократичної Партії, головою Українського парляментського клюбу у Відні, а у листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР. В місті працює музей історії Тисмениці (директор Гаврилюк Степан Васильович).

      с. Одаїв. В кручі над Дністром є багато печер. Колись там була глина в тих печерах. Мужчини почали там робити церкву - довбали дерев’яними сокирами ту глину. Вже навіть на престіл було місце. А жодна жінка на могла туди ходити, але була одна цікава. Вона понесла мужчинам їсти. Коли вона наблизилася, з глини зробився камінь, бо жінка була грішна. Розповідали селяни і про трагічні події, які розігралися в одній з  криївок вояків УПА, що була в одній з печер.  Взагалі в районі сіл Одаїв, Олеша, Долина було вогнище партизанського руху. Сильні бої між партизанами і частинами НКВС відбувалися у 1945 році. Тут діяло кілька загонів УПА, зокрема сотня “Шрама”. Один із загонів, власне, мав ту боївку в печері. З часом він поступово малів - частина бійців загинула в боях, дехто склав зброю і або здався владам, або виїхав в чужі краї. Кінець-кінцем в криївці залишилося лише кілька поранених бойовиків, які вже не проводили акцій, лише переховувалися. Одного разу один з них, Олекса Дземан (псевдо “Сокіл”) вийшовши в село за продуктами, викрив схрон енкаведистам і привів їх до печери. Зрадник умовляв хлопців скласти зброю і здатися. Партизани не вирішили не здаватися і підірвали себе гранатами. Про ці сумні події хтось із селян склав баладу, яку багато людей в селі знають напам’ять, а в пам’ять героїв селяни поставили  на верху гори під дубом великий хрест.  Тепер тут стоїть ще і капличка.

      смт. Коропець. Серед місцевого населення збереглося багато переказів про графа Бадиню. Справжнє ім’ графа - Казімір Бадені (1846-1909). Він був намісником Галичини, прем’єром Австрії і міністром внутрішніх справ. Відомий в історії "баденівськими виборами” до парляменту у 1897 р., коли був запроваджений антиукраїнський терор. В Коропці граф побудував собі палац. Стиль архітектури - класично-синкретичний з бароковими ліпними геральдичними атрибутами, серед яких між рушниць і мисливських рожків почесне місце займає баральєф із зображенням перехрещених коси і ціпа. Особливо вражає мистецьке використання кольорової деревини для паркету і панелей на стінах. Бадиня в цілому залишив про себе добру пам’ять і гіперболізовані уяви про його багатство. Ось одна з легенд про нього. Граф Бадиня був дуже багатий і хотів викласти підлогу у свому палаці злотими. Але йому не дозволили, бо на монетах був зображений герб. Йому запропонували класти монети на ребро, але стільки грошей у графа не було. Як і в багатьох інших містах і селах тут національне громадське життя було дуже активне - успішно діяв "Маслосоюз", конкуруючи з польскою та єврейскою маслобойками, товариство "Луг" ставило театральні вистави, влаштовувало фестини. В будинку кооперативи працювали також магазин і читальня. При цій нагоді про товариства “Сокіл”, “Січ” і “Луг”, які діяли повсюди у Придністров’ї, треба сказати окремо. Це були руханково-протипожежні  організації, які метою своєї діяльності ставили не тільки поширення серед українського населення фізичної культури, але і пробудження національної свідомості, виховання в українському народі єдності і почуття честі.  Перше товариство “Сокіл” постало у Львоі в 1894р. на зразок одноіменного чеського товариства. В ті часи і інші слов’янські народи запозичили у чехів цю ідею. У 1907 рокі був навіть створений Всеслов’янський сокільський союз, який організовував масові сокільські “здвиги”. Український “Соколи” швидко покрили своєю мережею цілу Галичину і Буковину. При цьому вони не обмежувалися тіловиховною, протипожежною діяльністю та мандрівництвом, але намагалися розвивати і українську музичну культуру, театр тощо.  Деякі місцеві організації вибирали для себе іншу назву. Скоро популярною стала назва “Січ”.  Всі вони об’єдналися в централі “Сокіл-Батько” з осідком у Львові. Однак в 1908 р. в Сталіславові повстала окрема централя “Січ”, яку очолив Кирило Трильовський. Він же заснівув і товариство Українських Січових Стрільців (УСС). З початком першої світової війни з членів товариств “Сокіл”, “Січ” та УСС був сформований Легіон Українських Січових Стрільців, який воював на боці Австро-Угорщини. У 1918 р. Легіон увійшов до складу Української Галицької Армії. В 1924 р. діяльність товариства “Січ” була припинена польською владою. “Сокіл” же продовжував свою діяльність до 1939 р., хоча польська влада істотно перешкоджала його діяльності. На заміну “Січі” в 1925 р. з ініціативи Української Радикальної Партії було організоване руханково-спортивне товариство “Луг” на чолі з Романом Дашкевичем,   генерал-хорунжим Армії УНР. “Луг” мав піввійськове забарвлення - ієрархічна старшина, однострої, військова дисципліна і наука, оркестри. За  роки діяльності в рядах “Лугу” було виховано дуже багато членів підпільної ОУН, УПА та дивізії “Галичина”. У селах Придністров’я здебільшого згадують саме про діяльність “Лугів”, оскільки вони організовували по селах баристі “фестини”.

      с. Стінка. Село розташоване на "стінці" над Дністром. Нижче села в урвистому березі знаходиться давня культова печера. Опис печери є в статті В.С. Ідзьо в цьому збірнику.

      с. Долина. В цьому селі у 1893 р. народився різбяр , майстер монументаліст Михайло Бринський. Вчився і працював у Відні і Празі. У Відні є пам’ятник робітникам його роботи. В 1932 р. Бринський зайняв друге місце у конкурсі на пам’ятник Тарасові Шевченкові у Харкові. В селі створено музей скульптора.

      с. Космирин. Колись давно, як розповідають люди, ворог напав на село. Люди сховалися в печері на горі Баба. Одна жінка мала дитину, яка дуже плакала. Настрашені люди почали кричати, щоб жінка викинула дитину, бо, мовляв, мочують вороги. Вона мусила піти кинути дитину в Дністер. Коли вона повернулася, виявилося, що вхід до печери завалився. Тут і в сусідніх селах існують також різні легенди, пов’язані з поясненням назви Дністер, суть яких у тому, що хтось “дні стер” або “на дні стер”.

      с. Сокирчин. Легенда про заснування села така. Зрубали дерево і пустили його вплав по Дністрі. Там, де воно прибилось до берега заклали церкву. Вік її близько 170 років. Походження назви Данчиця: Загинув полководець Данчиць під час війни з татарами. Печера – ховались від татар. Там стояв вартовий і підпалювава сніп, коли наближалисмь вороги. Під час війни там переховувались партизани.

      с. Возилів. Про гору Баба тут є інша легенда.

 У селі жив колись чоловік на ім’я Клепей. В ті часи недалеко від села стояли турки і забирали звідусіль людей у полон. Із села для них возили воду, тому село називається Возилів. Клепей був дужий хлоп, турки не могли його взяти, і він носив полоненим їсти. Його сестру якийсь турок взяв за дружину. Від них як раз і пішли Джерджі, що їх тепер майже пів-села. Одного разу туркам таки вдалося захопити Клепея. Вони скрутили його і повели у полон. Піднялися на гору біля села. Турки полягали відпочити та й поснули. А Клепей не спав і раптом побачив, що отаман турецький - жінка. Одежа уві сні розщепилася і стали видні жіночі груди. Розізлостився Клепей, що його подужала жінка і вирішив будь-що виекти. Він перепалив на залишках вогнища шнурок, яким були зв’язані його руки і відтяв туркені голову. Покотилася голова з гори униз. З тих пір і називають ту гору Баба.

      На цій горі в 1951 році ховався останній партизан Гнат. Був він кремезний і дужий. Він завжди казав, що живого його вороги незлапають. З ним на горі були ще чоловік і жінка. Одного разу гору оточили 70 машин і 700 солдатів. Солдатам обіцяли за вбитого партизана 100 карбованців. А за живого нічого не обіцяли. Коли солдати почали підступати до схрону, партизани боронилися поки було можливо, а поиім гнат вбив чоловіка, жінку, а наприкінці себе. Партизани завжди себе вбивали, не давалися в руки живими, бо могли не витримати катувань при допитах і виказати інших. (Записано від Гриця Мацюка, 82 років і с. Возилів в 1990 р.)

 с. Петрів. Село має 300 років. Спочатку тут церква була дерев’яна. Сучасну поставили десь у 1850-х рр. За Польщі всі пани були поляки. Пан Рожна був також і лікарем. Його будинок було перероблено в клуб. Під цілим будинком є панські півниці. Під час другої світової війни село було знищено – залишилося заледве 5 хат. Тут відбувались жорстокі бої під командуванням маршала Рибалко. Він описав їх в своїх спогадах. Цікавою для селян була така подія. У село приїжджав німець, батько якого воював на цій території ще в 1915 році. Він описав топоніми і походження назви села Ісаків. Історію села, починаючи з 1915 року, пише Габурак Іван Йосипович (живе на Романівщині).

 с. Ісаків. У селі було два пана – поляк і українець. Українець Гірний, поляк – Славоцький. Від Гірного біля лісу Над Свидником залишився сад його імені. Назва Ісаків походить від імені якогось монаха. Крип’якевич згадує, що на околиці села в печерах жили монахи. В урочищі Данчиця колись був скельний монастир. В пізньому Середньовіччі тут був шляхетський замок, від якого залишився земляний вал. В селі побутує легенда і пов’язаний з нею звичай. На Великдень громада збирається і іде на берег подивитися на воду. Бо інакше, якщо цього не зробити, будуть боліти очі. Одна частина села іде до Дністра з однієї сторони, інша з іншої. Дністер, оминаючи село, робить дугу. Ось як можна пов’язати її з топонімом Данчиця: Дана – в старослов’янській міфології богиня води. Тому можливо назва має язичницьке коріння. На березі Дністра знаходиться келія Пустинь. Її досліджував патріарх Ярема. Там колись був монастир. Потім його було переведено до Бучача внаслідок церковної реформи, проведеної імператором Францом-Йосифом.

      с. Незвисько. Село знане серед істориків своїми  археологічними пам’ятками - поселеннями від часів верхнього палеоліту.

      с. Раковець. Колись в селі був замок, від якого лишилися самі руїни, власне, не руїни, а лише одна висока вежа. В якийсь період міжвладдя селяни розібрали мури замку на будматеріали. Село цікаве своєю забудовою, яка нагадує мусульманську. Хати оточені кам’яними мурами, деякі з них мають глухі зовнішні стіни. Можливо, колись тут оселилися татари. Люди про це не говорять, але багато з них мають явно неслов’янські риси.

      с. Берем’яни. Колись село стояла далі від берега на кургані, і його мешканці постійно страждали від наїздів татар. З Попової могили було дуже далеко видно, і там завжди було один-два вартових, які пильнували, чи не йдуть татари. Але колись татари захопили село зненацька. Вони наказали усім людям йти до церкви святити паски. В селі залишився один дід 90 літ. Одна жінка була коханкою у татарина і мала від него дитину. Він казав їй повернутися в село ніби-то по сіль. Вона вернулася і тим врятувала собі життя, бо татари всіх людей в церкві вирізали. Кров текла потічками в Дністер. Від тої крові стала червоною гора над Дністром, яка тепер так і називається Червона. А жінка з дідом і сином поселилися в лісі. Від них і пішло нове село Переберем’яни.

      с. Язлівець. Село знамените своїм замком, який був споруджений в ХІV столітті, але неодноразово перебудовувася і тепер неясно, які саме камені лишилися з тих давніх літ. Старовинна споруда занехаяна, але тримається міцно. Від головної брами з різбленого каменю віє вічністю і супокоєм, башти похмурі і тверді.

      м. Бучач. Місто багате на оборонні споруди. На горі залишилися руїни колишнього замку і мурів. Оборонним муром був оточений і Василіянський монастир із бароковою Хрестовоздвиженською церквою.  Центр міста прикрашає знаменита ратуша, яка є шедевром мистецтва у стилі рококо із кам’яними фігурами роботи Йогана Пінзеля. Він же оформлював церкву Святої Покрови.