Українська культура та історія Придністров`я, Детальна інформація

      с. Нирків. На південь від села можна знайти найчарівніший куточок у Придністров’ї, незважаючи на сумні руїни давніх споруд на мальовничому півострові, який утворює звивистий Джурин. Колись тут стояло місто Червоногород, столиця удільного князівства. Тепер тут лишися дві високі вежі колишнього замку, перебудованого на палац, та напівзруйнований костел 15-го століття. Місцевість прикрашає шумливий каскадовий водоспад серед буяння пахучих диких квітів і трав.

      с. Городниця. Це останнє галицьке село на правому березі Дністра недалеко від границі з Буковиною. Про події в селі у міжвоєнні і повоєнні часи розповідав учасникам експедиції "Дністер-90" колишній січовий стрілець Сильвестер Москалик 1900 року народження. Після повернення з УГА додому він знайшов село у страшному занепаді. Серед людей панували розбрат, пиятика; місцева кооператива мала величезні борги. Колишній стрілець присягнувся перед народом, що поставить кооперативу на ноги і пішов у Городенку шукати підтримки. Там йому сказали, що в селі не кооперативу треба робити, а ставити на кожній вулиці корчму. Тим не менше, невдовзі в місті була організована зустріч кооператорів для обміну досвідом. Сільвестер Москалик взявся за роботу, люди його підтримали, і справи в кооперативі пішли на краще. До першої світової війни в селі активно діяла "Січ", а по війні був організований "Луг". Однак в селі не було єдності серед людей, багато з них мали ліві погляди. Давній колега стрільця по УГА, яякий в 1926 р. виїхав до Канади писав йому перед 1939 р.: "Скоро над вами засяє червона зірка!" Москалик відповів йому, що спочатку треба побудувати хату, а вже потім розмальовувати її в різні кольори. Після приходу "визволителів" багато людей поміняли свої погляди. В УПА з села пішло близько двадцяти хлопців.

      с. Серафинці. Село лежить поруч з Городенкою. Місцеві жителі стверджують, що засновниками і першими мешканцями села були турки, про що ніби говорять місцеві прізвища типу Яшхан, Буджихан. Західніше Городенки розташоване село Тишківці. Тут за словами львіського дослідника старовини Ярослава Гнатіва забудова в селі нагадує мусульманську. На жаль, експедиція "Дністер" не мала змоги побувати у цих обидвох селах.

      с. Печорна. Тут колись були печери. На дорозі до Заліщик знаходиться Криничка, навколо неї посадили 5 лип. Вода з джерела, що витікає в кринички допомагає на очі. Колись на тому місці поставили фігуру Матері Божої. Пізніше її забрали, тепер вона відновлена знову.

      с. Кострижівка. Тут вже починається Буковина. В селі якийсь час жила буковинська письменниця і культурна діячка Сидонія Никорович-Гнідий (1888-1957), яка була одружена з місцевим священиком. Тут вона починала свою літературну діяльність. Листувалася з Ольгою Кобилянською, літературним критиком Миколою Євшаном. Кобилянська приїжджала до Кострижівці і сама, також В.Винниченко гостював тут в 1914 році.  Пізніше Сидонія Никорович була співредактором часопису "Самостійна Думка" у Чернівцях. Це був один з найкращіх літературних журналів свого часу. Згодом вона розвелась з чоловіком, одружилась з румуном і останні роки життя провела в Румунії. У міжвоєнні часи село входило в склад цієї держави. Дністер розділяв українців, які були громадянами різних країн, і цей поділ відчувається і досі у самосвідомості людей, хоча мова людей така сама, навіть багато однакових прізвищ. Мешканців лівого берега буковиці і тепер часом називають ляхами, а ці їх навзаєм - румунами. На польському боці люди мали більшу свободу у виявленні своєї національної свідомості, румунські ж влади намагалися асимілювати українців. Українських шкіл не було зовсім, насадження державної мови заходило так далеко, що навіть мати із сином-урядовцем мусила у війтовстві розмовляти румунською мовою, аби уникнути для нього неприємностей. Дністер неширока річка. Коли на польському боці українці з синьо-жовтими прапорами і партіотичними піснями святкували національні свята, румунські жандарми ставали на березі і не дозволяли буковицім спостерігати за цими урочистостями.

      м. Заліщики. Завдяки сухому і теплому кліматові, дешевим фруктам і овочам за Польщі це був популярний курорт. З тих часів на березі Дністра залишився ботанічний сад з деякими екзотичними деревами. Навпроти Заліщиків на високому березі височіє новозбудована православна церква Московського патріархату, а під нею на схилі гори давній монастир, також православний. Тут є церквиця під гонтом з 16-го ст., принаймі так казали монахи.

      с. Василів. Портове місто часів Галицької держави. На горі біля села, саме на місцевості, яке люди називають Городище, археологами дійсно знайдене давнє поселення. Є ще інше Городище, там за переказами, була турецька фортеця з підземним ходом до села. В самому селі збереглися окремі хрести на давніх похованнях, залишки фундаменту стародавньої церкви. Тут у 1992 році учасником експедиції “Дністер” Андрієм Доронькіним було записано від місцевої жительки Портей Анни Петрівни кілька легенд. Ось короткий переказ одної з них.

       Церква на старому цвинтарі будувалася дуже тяжко. Що день муруют, то через ніч провалит. Приснилося чоловікові з тих, що мурували, що котра жінка принесе перший раз обід, то її треба замурувати в мур. Як він це сказав про свій сон, то кожний чоловік побоявся, щоб його жінка не принесла першою обід. А принесла першою жінка того старости від церкви. І вони їй скалали: “Стань тута на мур”. Вона стала на ту стіну, а вони почали її обмуровувати. Чоловік плаче, жінка плаче, бо дитина маленька лишається. Дійшли догори, зверху камінь на голову поклали. Тоді церкву докінчили догори. Відтак була церква. Люди кажуть, що при розкопках у фундаменті церкви було знайдено замурований скелет жінки. Наймовірніше це було поховання в саркофазі. Інша легенда. Як була Марія-Терезія у Василеві,  збудувала дуже велику церкву на горі, де городище. І хотіла таку церкву збудувати, щоби виділа цілий світ з церкви, з городища. І майстри будували і будували. І казала вона, що вже доста і раділа і питала, чи годні майстри ще вищу збудувати. А вони казали, що можуть. Вона ся напудила, що вони десь вище збудуют церкву вищу і казала слугам забрати риштові від церкви. Лишилося там нагорі п’ять чоловік, що найголовніші були. І сидили на церкві, просили дати ришіта, вона не хтіла. По тому вони зробилисобі крила з дошок і закладали руки і злетіли. Оден злетів на сусідню гору, двоє впали в Дністер, оден - коло церкви, а ще інший на тій горі, де Василівське городище, але на полі. Всі п’ятеро розбилися.

       Є ще легенда про цісарського сина Кароля, який просив тата знищити панщину. Коли тато не схотіли, він пішов з дому як простий чоловік. Після багатьох пригод, він-таки домігся свого - панщина була скинена.

      с. Чуньків. Тут в родині вчителя народилася Євгенія Ярошинська (1868 - 1904), письменниця, педагог і громадська діячка. Співробітничала в часописі "Дзвінок", сприяла розвиткові дитячої літератури.

 с. Веренчанка. У селі працював письменник і педагог Дмитро Макогон (1881 - 1991), батько Ірини Вільде. В селі вона провела свої молоді літа.

      с. Дорошівці. Тут народився і працював Іван Бажанський (1863-1933), учитель і письменник. Написав книгу «Русини а москалі». Його твори в радянські часи не видавались. Працював в селі також священник Олександр Монастирський (1863-1933), учитель і письменник, пізніше архимандрит. Деякий час був заступником Гакмана. Зробив дуже багато для поширення освіти на Буковині. Помер у Мигайчу. Це одне з найбільш національно свідомих сіл на Буковині, багато його мешканців воювали в УПА. В Дорошівцях недавно перевели церкву у підпорядкування  Київського патріархату.

      с. Товтри. Місцеві жителі переказують, що саме тут Євгеном Гакманом (1793-1873) у 1869 році було засноване товариство "Руська Бесіда", аналог галицької "Просвіти". Гакман був відомим церковним і політичним діячем Буковини, маршалком буковинського сойму, першим митрополитом Буковини.

      с. Брідок. У селі працювала Євгенія Ярошинська, народжена в Чунькові. Працював тут також священник Мелетій Галіп. Його син був письменником, описав події 1918-го року - як вЧернівцях відбувалося віче з намаганнями приєднання до ЗУНР. Був на прийомі у Петлюри, пізніше був  консулом в Італії а потім в Чехословаччині.

      с. Митків. В селі Самушин, нижче Миткова місцеві жителі казали, що в часи Хотинської війни в 1621 р. в цих місцях через Дністер переправлялися турки. Переправлялися також Богдан Хмельницький та його син Тиміш, коли ходили в Молдавію. А в Миткові від місцевого жителя Мегери Василя Івановича Наталка Гулка в 1991 році записала таку легенду.

      Тиміш Хмельницький посватав дочку місцевого молдавського воєводи Лександру. Але в неї було вже багато залицяльників більш шляхетського роду, і батьки не хотіли її віддавати за козака. Та Лександрі Тиміш сподобався і не хотячи йти відверто проти волі бвтьків, вона пішла на хитрість. Знаючи, що Тишіш є ліпший вершник від решти женихів, вона поставила батькові умову, що вийде заміж за того, хто виграє перегони на 10 кілометрів. Батько мусив погодитися. Тиміш, звичайно, виграв і оженився з Лександрою. Після цего він допомогав свому тестеві боронити землю від поляків. Коли ж Богданові Хмельницькому була потрібна допомога від татар, він залишив свого сина заложником. В татарській неволі Тимоша покохала місцева дівчина. Коли Тиміш повернувся з Криму, татарка пішла за ним пішки на Буковину. В одному з боїв з поляками Тиміш загинув. Ця татрка показала полякам його шатро і вони його вбили. Після цего татарка кинулася з кручі і також загинула. Довідавшись про смерть сина, Богдан Хмельницький зібрав великі сили і пішов на Буковину. По дорозі він зустрів козаків, які везли тіло Тимоша. Батько попрощався з сином і пішов у бій. Оточивши поляків, він розбив їх і багато взяв у полон. За Чернівцями силами цих полонених Хмельницький розкорчував велику ділянку лісу, зорав її і засіяв жолудями. Дубовий ліс, який тут виріс, називається Думбрава Рошице (Червона Діброва).

       с. Мосорівка. Люди переказують, що в часи громадянської війни в селі Синькові на протилежному березі Дністра стояли "петлюрівці". Хлопці кожного вечора переправлялися на правий берег в села Брідок, Митків, Мосорівка, Самушин і вели агітаційну роботу. Насправді це були січові стрільці Городенківської сотні 11-го батальйону 2-го корпусу УГА під командуванням генерала Кравса. Завданням сотні було ловити дезертирів з УГА, яка тоді знаходилася в "трикутнику смерті" перед початком знаменитої Чортківської офензиви. Постачання армії було настільки поганим, що перед самим наступом стрільцям було роздано по п’ять набоїв з наказом стріляти тільки напевно. Про це все розповідав січовий стрілець Сильвестер Москалик з Городниці. Отож, під впливом агітації січових стрільців багато місцевих хлопців пішло воювати за незалежну Україну. Не всі з них повернулися додому, але ті хто повернувся, продовжували агітаційну роботу серед населення. Результатом цього було те, що ці села під час другої світової війни були найбільш національно свідомими, і багато їх мешканців воювали в загонах УПА.

      с. Самушин. Церква в селі з 1894 року. Її дерев’яну попередницю будували гуцульські майстри в 1888 р.. За переказом при її будівництві не було пролито жодної крові, тому вона не стояла довго, швидко згоріла. Люди розповідають, що під час Хотинської війни до села прийшов козак Самусь. Він був поранений, і його переслідували турки. Місцева жінка його врятувала і вилікувала. Пізніше на подяку він побудував капличку Пресвятої Богородиці. Василь Лучик вів в селі своєрідну книгу-літопис. Ця книга була передана йому від попередників. 1880 року в селі відкрито першу хату-читальню на усій Буковині. За переказом місцевий барон Отто Петріно дав гроші на церкву. Також він допоміг родині, в якій було 11 дітей, дати їм освіту. Це було перед першою світовою війною. Заставненський район фактично моноетнічний, але церковне життя поділено на дві частини за приналежністю до Київського або Московського патріархатів. У цьому селі фактично церква Київського патріархату, але частина відносить себе до Московського, і має свого священника. З села походив Петро Войновський, який очолював Буковинський курінь УПА.

      с. Онут. Деякі люди переказують, що "онут" турецькою мовою означає пекло. Ніби-то тут колись була велика битва, в якій турки потерпіли поразку і, тікаючи, кричали "Онут!" Інші люди таке пояснення заперечують, бо, моляв, село існує ще з часів Данила Галицького. Село розділене на дві половини Чорним потоком, яким до 1918 року проходив кордон між Росією та Австро-Угорщиною. Більше 80-ти років це єдине село, але різниця в ментальності мешканців двох частин села залишається і досі. В "австрійській" частині села над Дністром біля джерела із смачною водою стоїть гарна капличка. В "Російській" частині на горі є залишки давнього городища. До 1961-го рокув селі була унікальна пам’ятка архітектури - дерев’яна церква 17-го ст. В ній ніби-то побував гетьман Петро Сагайдачний, коли проходив по цих місцях. Від церкви залишилися унікальні ікони, які перед Московською олімпіадою були вивезені до Москви і там їх слід загубився. В селі народився Пантелеймон Божик (1879-1944), письменник і громадський діяч, православний, згодом католицький священик. Виїхав до Канади, де написав роботу "Церква українців у Канаді"..

      м. Заставна. Тут народився відомий маляр-реаліст Микола Івасюк (1865-1936). Малював на історичні теми. Зокрема добре відомі його роботи "Хмельницький під Зборовом" і "В'їзд Хмельницького до Києва". Мав свою художню школу в Чернівцях, але в 1925 році виїхав до Києва, де і був розстріляний в часи сталінського терору.

      с. Добриківці. У цьому селі народився Гаврило Гордий (1881-1917,псевдонім Іван Діброва). Був членом буковинської радикальної партії, співредактором часописів "Громадянин", "Буковина", які виходили в Чернівцях. Листувався з Іваном Франком.

      с. Вікно. У селі живе краєзнавець і історик Гнеп Микола Іванович, від якого учасники експедиції отримали багато матеріалу про навколишні села від Брідка до Самушина.

 м. Мельниця Подільська. Перша згадка про місто - початок 17 століття. У 18-му ст. Мельниця належала Графам Лянцкоронським, які добились у польського короля Станіслава Августа Магдебурзького права. Довкола міста доволі велике скупчення сільського населення, тому мешканці більше займалися ремеслами, зокрема, місто славилося своїми млинами.  Але був і фільварок. Працювали на ньому за десятий сніп. В кінці 19-го століття в місті налічувалася приблизно однакова кількість українців, поляків і євреїв. Колись було городище в урочищі Гай. В урочище Гончарівці відкрите поселення трипільської культури. Недалеко від міста в 2001 р. Прачаком Віталієм була відкрита печера з досить дивними і поки що недослідженими похованнями.

      с. Вільховець. Перед селом на високому березі Дністра є джерело з цілющею водою, з яким пов'язано кілька легенд. Люди називають його "Турецька криниця".

      с. Звенигород. Село розташоване на високій горі над Дністром. З Дністра здалеку видно церкву Успіння, побудовану у 1801 р. Очевидно, тут і раніше стояла церква, бо неподалік її на цвинтарі збереглися кілька старих, висічених з каменя хрестів. На одному з них збережена дата кириличними літерами, яка означає 1720 рік. У минулому столітті тут були відкриті і досліджені поховання, прикриті кам’яними плитами. У селі залишився гарний панський палацик. Цікава легенда була записана в селі в 1990р.

      На Садку був колись костел. На Великдень їхала грабина з Мельниці. Задзвонили дзвони, коні ся спудили, погнали. “А щоб ти запався!” - вигукнув фірман. І костел провалився. Коні ся спинили на глояку. Грабина лишила ся жива і обсадила тим глояком ліс. Там де був костел, тепер долина. На Великдень діти припадають до землі і ніби чують ті дзвони.

      с. Вовківці (Дістрове). Міцевість довкола широко відома серед геологів. Тут є рідкісні відслонення селуру і девону. А саме село славне дотриманням давніх звичаїв, які щоправда дещо модернізуються. Учасницею експедиції Ніною Охрименко тут був записаний цікавий обряд весіля, літературно оброблений Б. Т. Іванковим. Він був опублікований в збірнику “Літопис Борщівщини” (випуск шостий). В селі з давніх давен вирощували коноплі і ткали полотно. Ця традиція існує і досі, і майже кожна жінка в селі займається вишивкою по самотканому полотні. Знавці вважають, що деякі з майстринь творять справжні мистецькі шедеври. Вишивають рушники, жіночі і чоловічі сорочки. Власне недавно тут з’явився новий звичай - дівчина вишиває нареченому сорочку, в якій він іде до шлюбу. При сільській школі існує ансамбль “Дзумбалик” (дзумбалик - старовинна дівоча прикраса на голову).

      с. Трубчин. В кількох придністровських селах побутують легенди про Тараса Бульбу, який загинув ніби-то саме там. Ось легенда з Трубчина, записана Ніною Охрименко.

      В селі стояли козаки на чолі з отаманом Тарасом Бульбою. Почали наступати полякі, і козаки мусили переправлятися на другий берег. Тарас помітив, що нема люльки. Вирішив вернутися, хоча його всі відмовляли. Повернувся, а тут його і схопили ляхи. Вони розділи його догола і били різками. З тої пори ліс називається Ріжки. Є ще отаманів яр, де похований Бульба. Його прив’язали до дуба, а потім підпалили. Пізніше козаки його поховали. Була на могилі кам’яна плита. Тепер вже ніхто не знає, де вона. Заросла, видно, травою.

      с. Рухотин. У селі експедицією "Дністер" було знайдено невідому фахівцям давню пам’ятку української архітектури - церкву з архаїчними ознаками, які дозволяють датувати її 14-16 ст. Перед церквою стоїть також давня надбрамна дзвінниця, яка нагадує оборонну вежу.