КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ТА ОЦІНКИ, Детальна інформація

Дiяльнiсть братств i шкiл, вiдновлення злiквiдованої ранiше поляками православної iєрархiї дало iдейне пiдгрунтя для збойних змагань українцiв за власну окремiшнiсть. Вислiдом цiєї боротьби пiсля низки безуспiшних козацьких повстань стало створення в ходi вiйни 1648 - 1657 рр. пiд проводом Зиновiя Богдана Хмельницького незалежної української держави - Гетьманщини.

 

3. Гетьманська доба та втрата автономiї

Хоча Гетьманщина нiколи не охоплювала всiєї української територiї (поза її межами лишилися Галичина й Волинь, а вiд 1680-х рр. її землi обмежувалися переважно сучасними Полтавщиною та Чернiгiвщиною), хоча вiд 1654 року вона iснувала пiд дедалi жорсткiшим протекторатом Московської держави, значення її для подальшого формування української нацiї важко переоцiнити. Тут утворився своєрiдний республiканський устрiй з вибiрнiстю всього державного управлiння, тут було досягнено високого для тогочасної Європи рiвня освiченостi населення (на початку XVIII ст. одна школа в Гетьманщинi припадала менш нiж на 1000 мешканцiв).

Саме в XVII столiттi внаслiдок релiгiйно-культурного вiдродження та визвольних воєн, що породили гетьманську державу, вперше чiтко окреслиилася спiльнота, яку можна назвати українським народом - iз власною культурою, в якiй стопилися елементи питомi, вiзантiйськi, пiвденнослов'янськi, польськi тощо. Гетьманам України в їхньому щедрому патронуваннi церковного будiвництва, книгодрукування, освiти, вже не треба було запрошувати iноземних майстрiв - власних вистачало, i то не лише на самих себе, а й на цивiлiзування своїх пiвнiчних сусiдiв, як показали дальшi подiї.

Найбiльших масштабiв гетьманське патронування церковного будiвництва, освiти, книгодрукування набрало за часiв Iвана Мазепи (гетьман у 1687 - 1709), який настiльки щедро фiнансував з державної скарбницi зведення нових храмiв, що дослiдники архiтектури оперують спецiальним термiном "мазепинське бароко". Однак поразка вiдчайдушної спроби Мазепи вивiльнитися з-пiд впливу Росiї шляхом укладання союзу з королем шведським Карлом XII призвела до хвилi жорстоких репресiй та рiзкого обмеження автономiї Гетьманщини. На теренi культури репресiї виявилися в указi Петра I, яким 1720 року було заборонено українське книгодрукування, а в київськiй та чернiгiвськiй друкарнях дозволявся лише передрук церковних кних за умови їхньої цiлковитої тотожностi з росiйськими виданнями.

Iронiя ситуацiї полягала в тому, що Московське царство, всiляко нiвелюючи культурну самобутнiсть українцiв, водночас широко використовувало українськi культурнi сили для власного розвитку. Переведена московським патрiархом Никоном у другiй половинi XVII стол. церковна реформа робилася переважно силами українцiв; розвiй науки, освiти, мистецтва, навiть формування росiйської лiтературної мови - значною мiрою заслуга українцiв Ф.Прокоповича, М.Смотрицького, Ст.Яворського, А.Веделя та багатьох iнших.

Пiзнiше росiйський уряд перейшов вiд утискiв до лiквiдацiї iнституту гетьманства, i зрештою до цiлковитої лiквiдацiї залишкiв автономiї (1783). Вiдтодi Україна (за винятком Галичини, що пiсля розборiв Польщi 1772 - 1795 рр. опиняється в складi Австрiйської монархiї) набуває статусу звичайної росiйської провiнцiї, особливiстю якої порiвняно з центральними росiйськими губернiями є послiдовна боротьба за викорiнення всiх залишкiв мiсцевої самобутностi. Зокрема, урядовi заборони книгодрукування українською мовою зробили нацiональну лiтературу впродовж усього XVIII ст. рукописною, а витiснення української мови зi шкiл разом з рiзким скороченням мережi останнiх призвело до рiзкого падiння письменностi. Спецiальним актом 1802 року було заборонено навiть будувати церкви в українському стилi, й натомiсть наказувалося зводити храми за типовими для всiєї Iмперiї проектами.

Лiквiдацiя Гетьманщини супроводжувалася русифiкацiєю нацiональної елiти, наново сформованої в XVII столiттi. Одержавши права росiйського дворянства та широкi можливостi для кар'єри у швидко зростаючiй iмперiї, нащадки козацької старшини поступово вiдходили вiд власного народу, його мови й культури. До нового занепаду української культури спричинилися не лише втрата державної пiдтримки, а й згаданий вище brain drain до Петербурга та Москви.

З кiнця XVII столiття державною культурною полiтикою Російської Iмперiї стає пряме переслiдування власне української культури (а не українського православ'я, як це було за польського панування). Натомiсть церква, що ранiше була в Українi одним iз стовпiв нацiональної самобутностi та культури, особливо - "високої", тепер, ставши часткою загальноросiйської церкви, фактично перетворюється на елемент державного механiзму й також працює на нiвелювання духовного, культурного життя, викорiнення української самобутностi.

 

4. Нацiонально-культурне вiдродження Надднiпрянщини в XIX ст.

Як вiдомо, перша половина XIX столiття в європейськiй iсторiї стала епохою романтизму в культурi та нацiоналiзму в полiтицi. Процеси формування нацiй на етнiчнiй, народнiй основi, каталiзатором яких ставало культурне вiдродження, охопили тодi Чехiю, Угорщину, Сербiю та Хорватiю, Болгарiю, Грецiю. Дещо iнакше, суперечливiше та повiльнiше, вiдбувалися подiбнi процеси в Українi. На той час Росiйська Iмперiя не лише позбавила Україну автономiї, а й фактично присвоїла собi цiлий перiод української iсторiї ("князiвську добу") та левову частину здобуткiв її культури. Українцям доводилося наново, уже на народно-етнiчному грунтi, творити лiтературну мову, "високу" культуру, нацiональну елiту.

У Петербурзi 1798 року вийшла друком "Енеїда" Iвана Котляревського - травестiя живою українською мовою класичної поеми Вергiлiя. Цю дату прийнято вважати за початок вiдродження нового українського письменства. В мiстах України (насамперед - у Харковi, де з iнiцiативи громадян 1805 року вiдкрито унiверситет), а також у Петербурзi й Москвi виходять етнографiчнi збiрники, iсторичнi дослiдження, першi спроби оригiнальної україномовної поезiї та прози. Поява 1840 року першого видання "Кобзаря" Тараса Шевченка остаточно ствердила нацiональну лiтературу в її правах.

Перше поколiння "нових" українських лiтераторiв розглядало власну творчiсть здебiльшого як окрему, поруч з "московською", частину "загальноросiйського" культурного процесу (при чому, за переконанням багатьох iз них, частину безумовно древнiшу й "питомiшу", менш зiпсовану чужоземними механiчними запозиченнями, анiж великоруська культура пiсля реформ Петра I ) й не ставило перед собою загальноукраїнських завдань. Та вже їх наступники, передусiм - Тарас Шевченко та його товаришi - члени Кирило-Мефодiївського братства, початково iнспiрованi "панслов'янськими" iдеями Коллара, Шафарика та iн., швидко перейшли до української нацiональної iдеологiї й чи не вперше вiд часiв гетьмана Мазепи гостро поставили ключовi проблеми iснування самостiйної української культури та української нацiї. Суспiльно-полiтичнi та культурнi погляди "братчикiв" вiдбилися в "Книзi битiя українського народу" та в зрiлих поетичних творах Тараса Шевченка. Недовга дiяльнiсть Братства, розгромленого росiйською полiцiєю, з наступним арештом та засланням "братчикiв", започаткували пiвторастолiтнiй перiод, коли в умовах бездержавностi чи псевдодержавностi українськi лiтератори та митцi покладали на себе та свою творчiсть не тiльки й не стiльки суто мистецьку, скiльки нацiє-творчу та нацiє-охорончу функцiї. В певному сенсi вони були (чи намагалися бути) не просто митцями, а й українськими суспiльними дiячами, лiдерами свого народу. Як можна судити з росiйської державної полiтики щодо української культури, Iмперiя всерйоз сприймала цю культуру як поважну небезпеку свойому iснуванню.

Урядовi заходи були скерованi на зросiйщення краю, а згодом - i на прямi адмiнiстративнi заборони (закриття першого україномовного часопису "Основа", закриття приватних недiльних шкiл з українською мовою викладання та заборона українського друку циркуляром 1863 року, пiдтвердження й посилення цiїї заборони Емським указом 1876 року тощо). У випадках, коли дiяльнiсть українцiв набувала не суто етнографiчного, а полiтичного забарвлення, вона нещадно каралася

За таких умов українська культура розвивалася майже виключно як альтернативна загальноiмперськiй, на кошти й за пiдтримки українських громад та окремих ентузiастiв. Так, друге видання "Кобзаря" Тараса Шевченка (1860) вийшло коштом вiдомого садiвника й промисловця Платона Симиренка, кошти на спорудження пам'ятника Котляревському в Полтавi (1903) збирали передплатою серед усiх свiдомих українцiв; українськi театри не мали жодної державної пiдтримки й дiяли на суто комерцiйних засадах, що змушувало їх вiдповiдно формувати репертуар. З iншого боку, патрiотично настроєним українським науковцям - iсторикам, географам - нерiдко вдавалося, розгорнувши активну дiяльнiсть у мiсцевих "загальноросiйських" установах, перетворювати їх на фактично українськi (як-от Пiвденне вiддiлення Iмператорського географiчного товариства та iн.)

На загальному характерi iснування української культури цього перiоду дуже позначилися два фактори. По-перше, нацiє-творча та нацiє-охоронча функцiї, обов'язок "будити свiй народ". Недарма видатний полiтичний мислитель початку XX cтол. В.Липинський навiть саму нацiональну культуру визначив як "суму певних суспiльних вартостей, що в боротьбi за iснування себе оправдали та в досвiдi поколiнь показали себе для самозбереження тiєї групи (тобто нацiї - авт.) найкращими - творить те, що ми називаємо культурою". Така концепцiя часто не йшла на користь розвитковi власне мистецтва, зводила його до iлюстративно-просвiтницької ролi. Звiдси - й ставлення до тих митцiв, якi робили спроби заговорити про самоцiннiсть мистецтва, як до декадентiв, мало не зрадникiв нацiональної справи.

По-друге, неповноструктурнiсть українського народу, який тодi складався iз малоосвiченої селянської маси та жменьки нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї, спричиняла виразний подiл української культури на традицiйну народну, себто фольклор, творений селянською масою для самої себе, та культуру, творену iнтелiгенцiєю, себто начебто елiтою, але - не для самої себе, а знов-таки - для селянської маси, аби її просвiтити та "збудити". Це нерiдко призводило до сумного результату: "висока" культура, стилiзована пiд "народну", i народом погано сприймалася, й культурних потреб елiти не обслуговувала, тому надднiпрянська iнтелiгенцiя аж до кiнця XIX стол. для власних iнтелектуальних потреб використовувала переважно росiйську мову.

 

5. Нацiональне вiдродження в Галичинi

Як уже зазначалося, пiсля розборiв Польщi українська Галичина опинилася в складi Австрiйської монархiї як частина так званого "Королiвства Галiцiї та Лодомерiї", панiвнi позицiї в якому належали полякам. Тому нацiональне вiдродження на цих землях вiдбувалося пiд знаком боротьби за рiвне з поляками становище в краї. Вiденський уряд бiльш-менш толерантно ставився до українства, вбачаючи в ньому противагу щодо польського сепаратизму. Водночас на грошi росiйського уряду пiдтримувався й рух українцiв-"москвофiлiв", зорiєнтований на штучне насаджування росiйської мови та пропаганду єдностi схiдних слов'ян пiд росiйською зверхнiстю.

В умовах порiвняно лiберального полiтичного режиму українцям у Галичинi вдалося досягнути значно бiльшого, анiж їхнiм братам на Надднiпрянщинi. Тут функцiонувала мережа культурно-просвiтницьких iнституцiй (з них товариство "Просвiта" 1914 року нараховувало 37 тисяч членiв i утримувало 3 тисячi народних читалень), вiльно виходила українська преса, коштом уряду дiяло декiлька українських гiмназiй та унiверситетських кафедр. Велике значення для нацiонального вiдродження мала й патрiотична позицiя греко-католицької церкви. Саме в Галичинi друкувалися тодi письменники з пiдросiйської України, виходили численнi переклади творiв свiтового письменства на українську мову, забороненi в Росiйськiй iмперiї.

Українське суспiльно-культурне життя в Галичинi було значно повноструктурнiшим i, що теж важливо, вiдкритiшим до Європи. Тому й не дивно, що стихiйно виникле галицьке мiське "койне" не менш вiд старанно виплеканої "щиро народної" мови надднiпрянської белетристики вплинуло на формування сучасної лiтературної української мови, придатної й до художньої творчостi, й до науки, й до полiтики.

З огляду на все це серед галицької iнтелiгенцiї сформувалася концепцiя "п'ємонтизму", тобто особливого призначення Галичини, котра, подiбно до П'ємонту в Iталiї, стане стрижнем, завдяки якому й довкола якого згодом утвориться незалежна Українська держава. В руслi iдеї "п'ємонтизму" в Галичинi створювалися культурнi, освiтнi, науковi, полiтичнi, навiть спортивнi та парамiлiтарнi органiзацiї, що старалися своєю дiяльнiсть охопити, як не тепер, то згодом, всю Україну.

 

6. Визвольнi змагання. Вiдродження й загибель Української держави

Пiсля повалення царату група українських дiячiв, зiбравшись у березнi 1917 року в Києвi, оголосила про створення Центральної Ради як органу представництва українських органiзацiй та партiй. Протягом лiта того ж року Центральна Рада пiд головуванням професора Михайла Грушевського фактично конституювалася в перший нацiональний парламент, створила Генеральний секретарiат (уряд) на чолi з вiдомим письменником Володимиром Винниченком, а 20 листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республiки на територiї етнiчних українських земель.

Вiдроджена українська держава не була тривкою. Незгуртованiсть полiтичного українства, соцiалiстичнi симпатiї провiдникiв УНР та нездатнiсть їх органiзувати державне життя й оборону краю призвели до замiни її монархiчним гетьманатом Павла Скоропадського (квiтень - грудень 1918 року). Пiсля вiдходу союзникiв-нiмцiв гетьманат упав пiд ударами лiвих повстанцiв, очолених лiдерами колишньої УНР, якi вiдновили свою владу (щоправда, лише в центральних районах України) у формi Директорiї на чолi з Симоном Петлюрою. У листопадi 1918 року в Галичинi було проголожено незалежнiсть Захiдно-Української Народної Республiки, яка 22 сiчня 1919 року разом з УНР урочисто проголосила злуку в єдину соборну українську державу. Пiсля кiлькох мiсяцiв запеклої боротьби на чотири фронти - проти бiльшовикiв, росiйських "бiлих", полякiв та румунiв - незалежна Україна зазнала поразки й в кiнцевому рахунку виявилася подiленою мiж Польщею та Радянською державою.

Основним наслiдком короткого перiоду Центральної Ради для розвитку української культури стало знесення всiх адмiнiстративних заборон часiв царату. Навiть без значної державної допомоги в цей час з'являються сотнi нових видавництв i театральних труп, тисячi видань, українська мова на правах державної вперше входить у середню й вищу школу. Центральна Рада встигла прийняти й найдемократичнiше на той час у свiтi законодавство про нацiональнi меншини.