КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ТА ОЦІНКИ, Детальна інформація

Полiтика гетьманату щодо пiдтримки нацiональної культури зовнi була помiркованiша. Проте, спираючись на досвiдченi адмiнiстративнi кадри старого режиму, гетьман пiшов не шляхом українiзацiї наявних росiйських iнституцiй, а створення нових українських. Як наслiдок протягом лише семи мiсяцiв було вiдкрито два українськi унiверситети, десятки гiмназiй, органiзовано Нацiональну Академiю Наук. Уряд у листопадi 1918 р. ухвалив закон про автокефалiю православної церки в Українi.

По довгих десятилiттях просвiтництва, долання урядових перепон та боротьби за виживання в часи iмперських репресiй, українська iнтелiгенцiя нарештi одержала шанс здiйснити на практицi свої державотворчi плани, повiвши за собою селянську масу, бо бiльше вести було нiкого. Свою державотворчу роль дiячi української культури зрозумiли буквально - iсторики, критики та романiсти ставали мiнiстрами та парламентарями, часто не маючи до того анi об'єктивних даних, анi будь-якого досвiду. Наслiдки були невтiшнi. Авторитет нової української влади швидко падав. У критичнi моменти виявлялося, що українським селянам значно ближчi бiльшовицькi популiстськi лозунги (хоча самi бiльшовики як рух в Українi були непопулярнi), анiж туманнi iдеали незалежної демократичної України. Незрiлiсть, недоформованiсть української нацiї - наслiдок русифiкаторської полiтики царату та обмеженостi й невправностi українського "просвiтянства", - в кiнцевому рахунку принесли загибель українськiй незалежностi. Це ясно видно на тлi iнших ранiше бездержавних схiдноєвропейських народiв - полякiв, чехiв, фiннiв, балтiйцiв, що саме завдяки мiцнiй нацiональнiй свiдомостi мас попри несприятливi обставини все ж збудували власнi держави.

 

7. "Українiзацiя" та "Розстрiляне вiдродження".

Росiйським бiльшовикам вдалося захопити Україну головним чином завдяки успiшнiй полiтицi, спрямованiй на розкол мiж українськими "нацiоналiстами" та "лiвими", спокусивши останнiх обiцянками, що в майбутнiй "всесвiтнiй федерацiї робiтничо-селянських республiк" Україна матиме такий самий статус, що й Росiя. Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола були дуже важливою силою в радянськiй Українi 20-х рокiв, тому полiтика бiльшовицької держави щодо української культури осцилювала мiж активним державним протекцiонiзмом та раптовими нападами щиростi, коли маска братiв-покровителiв спадала, показуючи знайомий з царських часiв українофобський вискал.

Першi роки пiсля громадянської вiйни бiльшовицький режим в Українi здавався порiвняно лiберальними. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук, продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв, толерувалася дiяльнiсть Української Автокефальної Православної Церкви. Однак соцiальна база нового режиму серед неросiйських народiв СРСР залишалася досить вузькою, тому керiвництво ВКП(б) прийняло 1923 року рiшення про "коренiзацiю", тобто полiтику закорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. За цiєю полiтикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, аби стати зрозумiлiшими, "рiднiшими" мiсцевому населенню. Активним запроваджувачем цiєї полiтики в Українi став тодiшнiй генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович - постать у радянськiй iсторiї досить одiозна.

Втiм, у випадку України обгрунтування "українiзацiї" дав ще 1920 року Микола Скрипник, один з дуже небагатьох свiдомих українцiв серед бiльшовицької елiти. Вiн доводив у статтi "Донбас та Україна", що русифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише "коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному". Українiзацiя була державною й партiйною полiтикою бiльшовикiв, тому й проводилася вона по-бiльшовицьки - жорсткими адмiнiстративними заходами, з намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв. Цi показники у другiй половинi 20-х рокiв справдi були вражаючi. Письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського - вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, як правило, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови, отже, на 1927 рiк уже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На 1929 рiк цiлком українськими стали 80% середнiх шкiл та 30% вищих навчальних закладiв; україномовнi книжки складали бiльше половини загальної кiлькостi видань.

Варто зауважити, що адмiнiстративна "українiзацiя" була досить поверховою, нерiдко викликала глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства та дещо iронiчне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Як показали дальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк. Важливiшим i тривкiшим виявилося те, що вiдбувалося у 20-тi роки в українськiй культурi. Небачений досi розквiт її не був, вочевидь, наслiдком анi офiцiйної українiзацiї, анi взаємної симпатiї українських митцiв та бiльшовицького режиму. Iмпульс культурному вiдродженню дали ще Визвольнi змагання, небачене зростання нацiональної свiдомостi українцiв, їхня воля будувати власну культуру i власне майбутнє, яку бiльшовики намагалися, i загалом вдало, спрямувати в русло побудови соцiалiзму. Недарма М.Скрипник казав 1927 року, що "українiзацiя - це метода керування цiлим українським культурним процесом як однiєю з передумов соцiалiстичного будiвництва." Безумовно, тодiшня влада в УСРР вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це - у масштабах, ранiше для української культури небачених. Але навзамiн вона вимагала не просто лояльностi, а вiдкритої пiдтримки режиму. Щоправда, митцi та iнша iнтелiгенцiя, настроєнi бiльш чи менш опозицiйно, у цей перiод не репресувалися, а просто не мали державної пiдтримки. Однак вони, вочевидь, мали чималий вплив на патрiотичну частину українського суспiльства, тож недарма iнша видатна постать тих рокiв, письменник i публiцист Микола Хвильовий у знаменитому циклi памфлетiв, присвячених українiзацiї та тодiшньому становищу в культурi, визначив "основнi вiхи мистецької полiтики": необхiднiсть дерусифiкувати пролетарiат як "єдиний вихiд для пролетарiату заволодiти культурним рухом", а також залучити на свiй, тобто комунiстичний, бiк найталановитiшу мистецьку молодь, бо тим часом "дрiбна буржуазiя загрiбає до себе вузiвську молодь i утворює кадри своєї iнтелiгенцiї, яка й виховує масу..." Критикуючи тодiшню культурну полiтику "масовiзму", тобто масового залучення до мистецтва не дуже талановитої, не дуже освiченої, але дуже "iдейної" молодi, Хвильовий зауважував, що жменька талантiв, яку цiй масi протиставлять "дрiбнобуржуазнi" митцi, "в тисячу разiв сильнiше вплине на масу, анiж "Гарт" i "Плуг" вкупi". У суто мистецьких питаннях Хвильовий закликав орiєнтуватися не на росiйську культуру, а на європейську, вiльно визначати власнi шляхи розвитку, не оглядаючись на Москву. "Ми пiд впливом власної економiки прикладаємо до нашої лiтератури не "слов'янофiльську теорiю самобутностi", а комунiстичну теорiю самостiйностi, - писав вiн. - Росiя ж самостiйна держава? Самостiйна! Ну, то й ми самостiйна. (...) Росiйська лiтература тяжить над нами в вiках, як господар становища, який привчав нашу психiку до рабського наслiдування. Отже, вигодовувати на нiй наше молоде мистецтво - це значить затримати його розвиток" HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "3" [3] .

Суперечливiсть та непослiдовнiсть "українiзацiї", зауважувану багатьма i тодi, й пiзнiше, видатний мовознавець проф. Ю.Шевельов окреслив так: "Українiзацiя була процесом двобiжним. Рiвнобiжно до заходiв, спрямованих на поширення української мови, робилися зусилля знищити українську культуру, а з нею й мову" HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "5" [4] . Справа може бути з'ясована тим, що, вочевидь, рiзнi суспiльно-полiтичнi сили в Українi й поза нею мали рiзнi концепцiї українiзацiї й дiяли часом односпрямовано, а часом - входили в конфлiкти, якi зрештою й призвели до трагiчного фiналу. Можна умовно говорити про українiзацiйнi "проект Сталiна- Кагановича" та "проект Скрипника-Хвильового". За першим стояло московське бiльшовицьке керiвництво та чи не бiльшiсть партiйно-державної верхiвки в самiй Українi, за другим - група нацiонально свiдомих керiвникiв КП(б)У та молода "радянська" українська iнтелiгенцiя. Основнi риси обох "проектiв" ми нинi можемо встановлювати, аналiзуючи розрiзненi цитати та практичнi акцiї головних дiйових осiб. Обидва "проекти" виходили з необхiдностi та неминучостi побудови соцiалiстичного суспiльства в Українi та створення нової, "соцiалiстичної" української культури; обидва передбачали енергiйнi "бiльшовицькi" дiї задля цього. Однак на цьому подiбнiсть практично вичерпувалася.

"Проект Скрипника-Хвильового" мав на метi створення цiлiсного, органiчного українського соцiалiстичного суспiльства з цiлiсною, органiчною, самостiйною українською соцiалiстичною культурою. Для цього потрiбно було, з одного боку, "українiзувати" наявнi соцiалiстичнi елементи (державно-партiйний апарат та робiтництво), з iншого - "соцiалiзувати" питомi українськi елементи (творчу й наукову iнтелiгенцiю та селянство) i поєднати все в єдиний нацiональний органiзм. Саме для цього "радянiзували" ВУАН, запрошували до роботи в УСРР такi чiльнi постатi, як М.Грушевський, В.Винниченко, В.Стефаник. Лише деякi елементи старої української культури (як-от церква) не надавалися до такої iнтеграцiї й мали витiснятися чи й лiквiдовуватися.

Натомiсть "проект Сталiна-Кагановича" випливав з iдеї "коренiзацiї", тобто розширення соцiальної бази бiльшовицької влади в неросiйських регiонах, та сталiнської концепцiї культури в соцiалiстиичному суспiльствi як "нацiональної за формою, соцiалiстичної за змiстом" - отже, все в українськiй культурi, що виходило поза "нацiональне офарблення" спiльного для всього СРСР змiсту, не мало права на iснування.

Московський режим, вочевидь, не дуже вiрив, що українiзований пролетарiат перевиховає "дрiбнобуржуазну" українську iнтелiгенцiю, а не навпаки. Ще небезпечнiшими виявилися для Сталiна та його оточення новi i, варто зауважити, з кожним днем дедалi обгрунтованiшi претензiї українцiв на самостiйнiсть, хай поки що лише культурну. Тому найенергiйнiшi здiйснювачi "проекту Скрипника-Хвильового" ( нарком освiти О.Шумський, М.Хвильовий, економiст М.Волобуєв, старе керiвництво ВУАН) регулярно пiддавалися гострiй критицi чи й переслiдуванням. З початком тридцятих рокiв ситуацiя взагалi рiзко погiршилася - українiзацiю за "проектом Скрипника-Хвильового" спiткав трагiчний кiнець.

 

8."Культурна революцiя" та нищення української культури

Сталiнська модель побудови соцiалiзму, прийнята до енергiйного виконання в "рiк великого перелому" (1929), мала три ключових напрямки: iндустрiалiзацiю, колективiзацiю села, культурну революцiю. Пiд останньою розумiлося "швидке подолання культурної вiдсталостi, пiднесення культурного рiвня трудящих, створення й розквiт нової за змiстом i формами соцiалiстичної культури" HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "5" [5] .

Поза офiцiйно прокламованими, "культурна революцiя" в СРСР мала й суто практичнi цiлi - пiдготовку iз селянської молодi "кадрiв iндустрiалiзацiї", створення розгалуженої системи масової iдеологiчної обробки населення. "Подолання культурної вiдсталостi" практично означало примiтивне "цивiлiзування" народних мас, передусiм - сiльських. За твердженням УРЕ, "одним з найважливiших завоювань культурної революцiї було здiйснення в СРСР загального початкового обов'язкового навчання, в осн. за роки першої п'ятирiчки (1928-32)... В ходi К.р. усувався розрив мiж культурою мiста й села, мiж культурним рiвнем працiвникiв розумової й фiзичної працi..."

Натомiсть створення "нової культури" здiйснювалося передусiм шляхом нищення культури старої - як елiтарної, так i традицiйної народної, тiсно пов'язаної з християнством. Нацiональна культурна тяглiсть та самобутнiсть в цих умовах ставала зайвою, навiть шкiдливою для справи соцiалiзму й мусiла зникнути, а в кiнцевому рахунку приреченими оголошувалися нацiональнi культури взагалi.

Неважко було помiтити, що в рамки майбутньої "нової культури" не вмiщувалася практично вся українська культура, яка витворилася на початок 30-х рокiв - i "стара", й "нова". Окрiм того, головна прагматична спонука до офiцiйної "українiзацiї" - завоювання на свiй бiк селянства, - стала неактуальною; селянство почали "завойовувати" примусовою колективiзацiєю, а потiм - штучним голодом.

Отже, прийшов час масового нищення спершу старої, а згодом i нової української iнтелiгенцiї. Його початок знаменував процес "Спiлки визволення України", коли 1930 року за очевидно сфабрикованою справою було засуджено велику групу провiдних українських дiячiв доби УНР на чолi з академiком Сергiєм Єфремовим.

1933 року на Україну Сталiним присилається Павло Постишев, що стає другим секретарем ЦК КПУ, але отримує диктаторськi повноваження й починає масовi репресiї проти селян, iнтелiгенцiї, частини партiйних кадрiв. Невдовзi накладають на себе руки найвiдомiшi "нацiонал-комунiсти" - Микола Хвильовий та Микола Скрипник.

Репресiї охопили практично всi сфери української культури - науку, мистецтво, освiту, релiгiйне життя, сiльську кооперацiю. Втiм, як зауважував Ю.Шевельов, "згубнi наслiдки полiтики Постишева виявилися не в заборонi української мови чи формальному припиненнi українiзацiї, а в майже тотальному розгромi українських кадрiв. У погодженнi з гаслом про культуру, нацiональну тiльки формою, кожного, хто плекав традицiї українського минулого, змушували замовкнути або знищували."

1933 року розгромлено знаменитий театр "Березiль", згодом заарештовано його натхненникiв - режисера Леся Курбаса та драматурга Миколу Кулiша (обох розстрiляно на Соловках у 1937 роцi). Розгромлено було український кооперативний рух, який у 20-тi рр. забезпечував бодай вiдносно незалежний вiд держави статус окремих секторiв української культури (кооперативнi видавництва "Слово", "Книгоспiлка", "Рух" та iн.). Масовому розгрому пiддають Всеукраїнську Академiю Наук, яка аж до 1929 року зберiгала порiвняно незалежне щодо партiйного керiвництва становище. 1931 року було розформовано створену Михайлом Грушевським iсторичну секцiю ВУАН, припинено її видання, а сам М.Грушевський змушений був виїхати до Москви. Протягом 30-х рокiв гуманiтарнi установи ВУАН було розгромлено практично цiлковито. Закрито Iнститут української наукової мови, з 85 вчених-мовознавцiв було розстрiляно 62. Так само було знищено майже всiх спiвробiтникiв Iнституту фiлософiї. Закрито було Iнститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навiть Український iнститут марксизму-ленiнiзму, який розробляв альтернативну до М.Грушевського концепцiю iсторiї України. Пiзнiше замiсть цього закладу створено українську фiлiю московського Iнституту Маркса-Енгельса-Ленiна.

Найсуворiшi репресiї впали на систему народної освiти та на мистецьку iнтелiгенцiю. Пiсля самогубства наркома освiти М.Скрипника з системи Наркомосу "вичищено" 2000 працiвникiв-"нацiоналiстiв", з них 300 письменникiв та вчених. Протягом 30-х рокiв загинули в таборах або були розстрiлянi близько 200 з 240 письменникiв, що активно друкувалися в 20-х роках.

Майже цiлковито фiзично знищено було й групу мистцiв-"бойчукiстiв", Провiдних майстрiв українського художнього авангарду змушували "перебудуватися" в дусi соцреалiзму, а бiльшiсть новаторських їхнiх праць знищено.

Борючись з усiма проявами "нацiоналiзму" в культурi, комунiстична влада України скерувала свiй удар не лише проти певних осiб, але й проти цiлих мистецьких стилiв. "Буржуазно-нацiоналiстичним" було оголошено стиль українського бароко. В результатi було не лише фiзично знищено кiлькох талановитих архiтекторiв, але й зруйновано сотнi пам'яток найцiннiших архiтектурних пам'яток. В самому лише Києвi було знесено Золотоверхий Михайлiвський собор та церкву Богородицi Пирогощої 12 ст., численнi пам'ятки доби гетьманства.

Нищилася владою i традицiйна народна культура. Оскiльки ця культура значною мiрою спиралася на християнськi традицiї та моральнi цiнностi, протягом 30-х рокiв було майже тотально придушено релiгiйнi органiзацiї. Повнiстю розгромлено "нацiоналiстичну" УАПЦ, репресовано 23 iз 24 її єпископiв. Пiсля цього розгромлено й екзархат росiйської православної церкви в Українi. В результатi з 12000 парафiй, що дiяли на територiї тодiшньої УРСР перед 1917 роком, на 1939 рiк iснувало два-три десятки. Заборонялося святкувати релiгiйнi свята, проводити традицiйнi обряди - весiлля, хрестин, похорону тощо. Аби пiдiрвати закорiнений у народну свiдомiсть вiдлiк часу, пов'язаний з церковними святами, влада в серединi 30-х запровадила навiть новий календар (шестиденка замiсть традицiйного тижня). Втiм, вiд цього експерименту скоро вiдмовилися.

Росiйськомовними знову стали вищi навчальнi заклади, i якщо 1931 року українською мовою видавалися 90 вiдсоткiв газет i 85 вiдсоткiв часописiв, то за дев'ять рокiв цi цифри зменшилися вiдповiдно до 70 й 45 (навiть з урахуванням приєднаної на той час Захiдної України, де всi видання були українськими).

Отже, формально зберiгши свою iнфраструктуру й прокламовану державну пiдтримку, "українська радянська культура" у 30-тi роки зазнала стiлькох нащiвних ударiв, що невпiзнанно змiнила свiй змiст i суть, майже повнiстю омертвiвши й офiцiалiзувавшись, перетворившись на слухняне знаряддя iдеологiчної обробки власного народу чужим режимом.

 

9. "Українська радянська культура"