Музично-поетична творчiсть українського народу, Детальна інформація

HYPERLINK "http://www.ukrop.com/av/g.html?im=207&lang=0" \t "_blank" Музично-поетична творчiсть українського народу



Музично-поетична творчість українського народу справедливо вважається однією з найбільших вершин традиційної культури, мистецтва. У ній, як частині фольклору, втілені світоглядно-соціальні й естетико-художні переконання українців. І як частина фольклору вона має усі властиві йому ознаки: усність передачі й існування в устах носіїв, анонімність і колективність творення і побутування, імпровізаційність, варіативність (варіантність у поєднанні з варіаційністю - А.Іваницький), функціонування за законами усної традиції (тобто, за А.Іваницьким, біфункційність) і притаманний усім видам первісного мистецтва синкретизм.

Класифікацію народної музично-поетичної творчості можна здійснювати, враховуючи три ґрупи критеріїв, а саме: літературознавчих (епос, лірика, драма), мистецтвознавчих (музика, танець, пісня до танцю, інструментальна музика і т.ін.) і функціональних (пісні жниварські і різдвяні, весільні і похоронні голосіння, сольні і гуртові, жіночі і дитячі і т.д.). Саме аналіз музично-фольклорних явищ під кутом зору їх функції в житті людини, суспільства із використанням мистецтвознавчих підходів за необхідності більш детально дослідити те чи інше явище як феномен народної культури, мистецтва є насьогодні найбільш актуальним і продуктивним.

Яскравими і самобутніми рисами позначені також і форми народного співочого виконавства, його стилі. Вони складалися під впливом цілого ряду факторів: територіально-географічних, психологічних, соціально-господарчих, чисто мистецьких. Стилі можуть різнитися за мелодикою, ритмікою, формами музикування, звукоутворенням, формами багатоголосся і т. ін. Кожен територіальний стиль може об'єднувати декілька виконавських традицій, бути одиничним чи колективним (гуртовим). Окрему гілку загальнонародної співочої традиції становить кобзарство і лірництво.

Найповніше особливості традиційного музичного фольклору розкриваються в одиночному селянському й кобзарсько-лірницькому співі. Протягом останніх чотирьох століть в українській музичній культурі помітне місце займає також пісенно-романсовий виконавський стиль, колискою якому слугували традиції музикування освіченіших і заможніших верств населення (козацтва і міщанства y XVII-XVIII століттях, міщанства, шляхти й інтеліґенції в кінці XVIII-на початку ХХ століття).

Показовими для українського народного співу є наявність різновидів вокально-тембрової традиції (окрім трьох основних можна виділити й цілий ряд перехідних). Тембр грудної барви найхарактерніший для східних областей і Наддніпрянщини. На північ (Полісся) і південь (Поділля) від умовного центру - Черкащини - при загальному збереженні цього типу співу він стає дещо м'якшим, поступово спадає інтенсивність звуку.

В Галичині й на Західному Поділлі традиційна манера співу вже зовсім інша. Для неї характерне використання окрім грудного ще й головного реґістру голосу та доволі поміркована інтенсивність співу.

Третя традиція, що ніби "вкраплюється" великими островами поміж ареали панування двох перших, пов'язана з використанням міксту. У співі використовуються змішані реґістри, сама ж манера - легка і висвітлена. Ця традиція є особливо показовою для Наддніпрянщини.

Крім існування означених найголовніших традицій існує ще й безліч перехідних. Це зовсім не означає якихось хиб у якості співу чи аномальності перехідних традицій, а лише свідчить про величезну різноманітність виразовості народного співу.

Зразки української фольклорної традиції можна зґрупувати (за Ф.Колессою) у два блоки: музично-поетичні (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, леґенди, анекдоти і т.д.) форми. До музично-поетичних примикають перехідні, що базуються на музичній рецитації (голосіння, замовляння), а до прозових - афористично-уривкові (прислів'я, загадки та ін.) форми. Практично усі поетичні зразки можна зарахувати до перехідної ґрупи музично-поетичних форм, оскільки вірші в народній традиції функціонують лише у формі пісень, музично-поетичної імпровізації та емоційно забарвленої рецитації.

Крім цього, твори української усної традиційної культури можна поділити на обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховуємо календарні пісні, родинно-обрядові та трудові пісні. До епічного - думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного - соціально-побутову й побутову лірику (хоча часом соціально-побутові чумацькі, козацькі та вояцькі пісні прилучають до ґрупи ліро-епічних, а іноді як перехідну від епосу до лірики виокремлюють ґрупу станових - чумацьких, вояцьких, рекрутських, ремісницьких, бурлацьких і наймитських пісень). До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві ґрупи обрядових пісень - календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, царинні, купальські і петрівчанські, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні). У переважній більшості вони пов'язані із громадським і родинним укладами життя українського хлібороба і дійшли до ХХ століття із передхристиянських часів з мінімальними змінами саме завдяки усталеності хліборобських обрядів.

Ґрупу зимових календарних пісень складають колядки та щедрівки. Це величальні пісні українських хліборобів, пов'язані із праслов'янським культом Сонця. Предки українців відзначали три фази сонця - весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння. Новий рік починався у давніх слов'ян від весняного рівнодення (як, зрештою, і в інших європейських народів). Лише згодом святкування початку нового року було перенесене на час зимового сонцестояння (десь від XIV століття). Існує гіпотеза, що сама назва свята - "коляда" - і пісень - "колядки" походить від назви Нового року у Давньому Римі (Calendae lanuarie), що свідчить про тісні контакти українсько-слов'янської культури з грецько-римською у передхристиянські часи. Своєрідним "спогадом" про весняну новорічну обрядовість є в українському фольклорі весняна тематика багатьох колядок і щедрівок Ф.Колесса, наприклад, вважає, що автентичною назвою зимових величальних пісень на українських теренах була власне "щедрівки". Уже в ХІХ столітті суттєві відмінності між колядками і щедрівками щодо тематики фактично зникли (В.Гнатюк).

Тематика, мелодика, форма колядок і щедрівок і колядницькі звичаї виказують ознаки глибокої старовини. Саме ж ходіння гурту колядників із певним рольовим розподілом, а часом і з інструментальним супроводом, наштовхує на думку про схожість з гуртами веселих скоморохів княжої доби. Темами колядок і щедрівок є землеробство і родина - її побут і добробут (інші теми займають відносно невелике місце: мотиви військово-мисливські, фантастично-казкові, любовні, біблійні). Усі ці пісні величального змісту співаються конкретно господареві, господині, парубкові, дівчині. Як рудимент прадавніх маґічних ритуалів, колядки і щедрівки закликали богів (язичницьке "Ой Даждьбоже!", трансформоване у "Ой дай Боже!") дати господареві (чи господині, парубкові, дівчині) доброго здоров'я і господарчих достатків (що у прадавні часи було аверсом і реверсом однієї медалі), пов'язаних з добрим урожаєм, сприятливими умовами обробітку землі, прибутків у господі (особливо худоби). Засобом художніх порівнянь, епітетів, метафор звеличується, вихваляється господар, члени його сім'ї, яким бажають доброї долі, здоров'я, любові, добрих шлюбів тощо. Співають цих пісень, переходячи в колядному гурті від хати до хати і ставши під вікном чи біля дверей. Після співу і віншувань після нього (як правило, у віршованій формі - так звана "поколядь") колядники отримують якусь винагороду (також залишок давніх маґічних обрядових дій). Окремі категорії щедрівок становлять пісні про Маланку і новорічна вистава-гра "Коза". Подекуди в Західній Україні збереглися й так звані риндзівки, що виконуються у час весняного рівнодення.

Майже усі зимові пісні складені у розмірі 5+5 (рідше - 5+4 й 4+4). Мелодика - вузького діапазону, переважно в межах квінти, але буває і ширшого діапазону (впливи гомофоно-гармонічного стилю). Структура чітка, поспівки заокруглені. У примовляннях та віншуваннях використовується мелодизована й чітка за ритмом рецитація. Ладова основа виказує значні впливи системи dur-moll.

Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки) співаються в часі Великодніх свят. На Волині, Поділлі й Наддніпрянщині окрім гаївкових ігор (рудиментів давніх обрядів та маґічних ритуалів - Б.С.) збереглися також весняні пісні, що їх співають уже від Благовіщення. В деяких реґіонах (Поділля, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Підгір'я) цілі ґрупи гаївок чи веснянок отримали назви від окремих ігор: "Галя", "Володар" ("Воротар"), "Жук" ("Жучок").

У весняних піснях та гаївках найбільш з-поміж обрядових увиразнюється старовинний хороводний та ігровий характер. Головним мотивом цих творів було закликання весни і пробудження природи. Співають їх від ранньої весни і аж до закінчення сівби (русального тижня чи Зелених свят). Закликання весни і пов'язані із ним ігри та рухи проводяться у ґруповій (хоровій) формі, часто - діалогічні. Інколи пісні хору переплітаються з прозовим діалогом ("Коструб", "Чорнушка"). Ця ґрупа пісень та ігор носить дуже виразний синкретичний характер.

Важливе місце у весняній обрядовості українців займав культ померлих (прагнення забезпечити собі прихильність пращурів до початку весняних польових робіт). Вірили, що в часі весняних свят покійники повертаються до нащадків і беруть участь у святкуваннях рідні. Їх слід було задобрити. Такі переконання виразно відбилися у тематиці пісень та ритуальних діях на кладовищах (згодом - біля церков, коло яких початково і закладали кладовища).

Досить популярними є також любовні мотиви, також - гумористичні, що знайшли найширше відображення у молодіжних іграх та піснях до них ("Галя", "Довга лоза", "Нелюб", "Женчик" та ін.).

Музичні особливості веснянок часто зумовлені тісним переплетенням їх з мистецтвом танку та ігровими рухами. Строфіка - надзвичайно багата й розвинута: 4+3, 4+4, 4+4+4 та ін. Домінує моторний тип мелодики та мелодизований речитатив. Ладову основу становлять вузькі поспівки з одним або двома устоями (три- та тетрахордові). В голосоведенні поширений терцевий паралелізм.

Русальні та царинні пісні пов'язані із святкуванням свята русалій - пори, коли весна переходить у літо, завершуються польові роботи (пор. із назвою давньоримського свята троянд - rosalia). Свято починається із клечання (замаювання хати, подвір'я й воріт різноманітною зеленню і зіллям), що має на меті забезпечити відлякування "нечистої сили" (маґія рослин із поганських часів). Обов'язковим було й поминання померлих. Цілий тиждень від Клечальної неділі (Святої Трійці за християнським календарем) називають "русалчиним", а четвер - "Русальним Великоднем" (Зелені свята за дохристиянською традицією). В народній уяві цей період пов'язувався з ігрищами й забавами русалок, їх проводами геть від живих та в поминаннях померлих. Русалками ж і "нявками" чи "мавками" (від староукр. - навьмрець, злий дух, ставали "потерчата" (діти, що повмирали нехрещеними) та ті, хто помер "наглою", неприродньою смертю.

Мотиви русальних пісень багато у чім збігаються з мотивами веснянок, пов'язаних з образами природи, рослин (ліс, плетіння вінків, образи дерев). Існує давній обряд прибирання і замаювання дівчини, яку водять по полях, співаючи пісню про тополю ("Тополя"). Подекуди збереглись також процесійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень - своєрідних молитов за урожай і вбереження його від природніх стихій. За формою вірша і змістом ці пісні дуже наближені до колядок (5+5).

Русальні ж пісні мають мелодію неширокого діапазону. Часто завершуються "гуканками" ("гу", "у", "уй", "і" та ін.). Строфа здебільшого дворядкова різної форми (4+4, 5+5, 6+6). Існують також русальні хороводи.

На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх поганських богів Ярила і Даждьбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя (купальські пісні та ігри; у найзахідніших груп українців - "собіткові") 7 липня за новим стилем й верховних апостолів Петра і Павла (петрівчанські пісні) 12 липня за новим стилем. Ігри й обряди цієї пори пов'язувались із паленням жертовних вогнищ, спалюванням опудала ("Марени", "Коструба", "Купайла" та ін.) очищуючим вогнем. В купальських ритуалах поєднуються елементи маґії (загальне буяння природи і вплив на врожай) та матримоніальних дій. З буянням природи пов'язані всілякі фантастичні моменти (чарівна сила зілля, зібраного в купальську ніч, чудодійний цвіт папороті та цілюща сила води в цей же час, активізація і небезпечність у цей період всяких духів природи й "нечистої" сили). Усі етапи святкування були пов'язані з танцями і співами й носили орґаїстичний характер.

Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки - посту перед святом верховних апостолів Петра і Павла, який триває залежно від дати Великодня від одного до п'яти тижнів. Петрівчанські обряди і пісні (що в часі накладаються на русальні і купальські) побутують лише в тих місцевостях, де не набули поширення русальні. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя. Усі купальсько-петрівчанські пісні можна поділити за структурою на такі ґрупи: 5+4 (Лівобережжя, Поділля, Київщина), 6+6+приспів (Північне Поділля, Волинь), 4+4+3 (поширений практично по всіх теренах України), приспів+4+4+приспів (так званий "обрамлений" Лівобережжя і Подністров'я). В останній ґрупі може бути відсутнім початковий рефрен (приспів) і кількість складів коливається.

Мелодика купальсько-петрівчанських пісень позначена виразними рисами архаїчної обрядовості, опирається на терцево-квартові чи квінтові структури. Мелодика приспівів має помітні ознаки закличних інтонацій язичницької вербальної маґії. Звідси також походять обрядові повтори. Дуже поширеним є (взагалі притаманне давнім культурам) антифонне виконання (соліст - хор чи хор 1 - хор 2). Виконуються ці пісні як правило колективно в гетерофонній манері.

Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов'язаних з хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. У перебігу жнив виділяють три етапи: зажинки, власне жнива і обжинки. Зажинки пов'язані із зажинанням першого снопа, до якого співають величальних пісень (коли жнуть на чужому полі, співають також господареві й господині). У самі жнива співають, ідучи в поле і з поля. Обжинки є найважливішою частиною жнив. Обжинковий обряд пов'язаний з кількома моментами. У кінці жнив залишають на полі жмуток колосків, зав'язують його угорі і квітчають. Пригинаючи цей жмут ("бороду") колоссям донизу, витрушують його і приказують: "Роди, Боже, на всякого долю, і бідного, й багатого". Довкола "бороди" водять хороводів, танцюють, співають. Наступне дійство пов'язане з виплітанням вінка зі збіжжя, яким увінчують голову обраній дівчині-жниці (як правило, найліпшій робітниці) - "княгині", "царівні", "княжні". Третій момент полягає у поході під спів пісень до двору господаря, складання йому обжинкового вінця (як символа достатку і радості), виспівуючи відповідні бажання. Після цього починається пригощання і частування женців із танцями і піснями.

Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині (пор. з колядками і щедрівками). За рядом спільних мотивів і схожою структурою обжинкові пісні мають багато спільного з весільними піснями. В мелодиці пісень визначальною є опора на терцію або кварту (нижню), іноді - квінту (в Галичині і на Волині). Пісні найчастіше багатоголосі. За формою це семискладовий вірш без постійної цезури, одинадцяти- (4+4+3) чи тринадцятискладовий (4+4+5).

У часі жнив співають також косарських та громадільницьких пісень, що їх зараховують до станових (соціально-побутових) і які не мають рис обрядових.

У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові. Серед них особливе становище посідають весільні пісні у комплексі ритуалів народного весілля.