Музично-поетична творчiсть українського народу, Детальна інформація

В сучасній весільній обрядовості зберігаються пережитки різних форм сімейного життя. Деякі із них ведуть початки із часів полігамної сім'ї і матріархату. Уже в найдавніші часи предки українців мали моногамну сім'ю і матріархальний устрій. Саме тоді сформувався також в загальних рисах весільний обряд, увібравши в себе ряд пережитків, які обрядовою дією заступали найдавніші реалії (викрадання чи "умикання" молодої, ритуал продажу молодої та ін.).

Традиційне українське весілля має багато місцевих різновидів, позначених рисами театралізованих маґічних актів. На них можна помітити нашарування пізніших часів - княжої доби, періоду козацтва.

Цілий ритуал складається із трьох фаз - передвесільної, власне весільної, післявесільної, - що є усталеними на всіх етнічних українських землях. Передвесільна фаза передбачає сватання і заручини. Сватання може відбуватись задовго до весілля. Після сватання шлюбний процес ще можна припинити. Заручини ж звичаєве право вважало вирішальним кроком, після якого обов'язково повинно відбутися весілля.

Друга фаза починається із запросин весільної дружини і випікання короваю (ритуального весільного хліба). Основні події розгортаються з п'ятниці до неділі. Центральна частина - перехід молодої в дім молодого - відбувається в неділю.

Завершується весілля в понеділок, коли ведуться післявесільні розваги, співають пісень, ділять коровай (часом коровай ділять у неділю).

Основний перебіг другої фази приблизно такий: випікання короваю, співання коровайних пісень; запросини родини і гостей на весілля; дівич-вечір, завивання вінків і букетів, квітчання гильця, співання пісень про гильце, розплітання коси молодої і співання сумних пісень; обід; поїзд молодого до молодої; брат "продає" молоду; шлюб у церкві; молодий повертається додому з молодою; гостина, танці, пісні; подарунки родині молодого; прощання молодої з дружками, родиною; завивання хустки.

Ролі в обряді об'єднуються у дві ґрупи: молодий і молода з найближчою родиною, роль яких в цілому пасивна, й весільні дружини з боку молодого і боку молодої (старости, дружки і дружби, бояри, свахи). Ці другі виконують більшість ритуалів і співів. Спів переважає хоровий (2-4 хори). Сольний побутує в інтермедійних моментах (переспівування дружбів чи бояр з боку молодого із свахами з боку молодої або братів молодої (дво- чи й трирідних братів) із свахами з боку молодого та ін.).

Пісень, задіяних в українському весільному обряді, налічується понад 1500. Їх умовно можна поділити на кілька тематичних ґруп:

* пісні, що пояснюють дії весільної драми (жалі батьків за дочкою, молодої за ріднею, непевність у майбутті і т.н.);

* пісні з проханням до Бога і святих дати молодим добру долю;

* пісні-величання молодих та їх родичів;

* мотиви-голосіння (гірка жіноча доля, важке життя у чужій родині);

* жартівливі й кепкувальні пісні.

На весіллі співають також багато звичайних, необрядових пісень, балад, коломийок. Більшість обрядових пісень мають яскраво виражений ліричний характер. Надзвичайно показовими для весільного обряду є специфічні наспіви-формули - "ладкання" (темами яких є величання, жарт, іноді й фривольність), а також лірико-драматичні "журні" пісні.

Крім розмірів вірша, спільних з обжинковими, часто стрічаємо ще й такі форми вірша як 5+3, 6+3, 4+4, 5+5+3, 5+5+7. Окрім двовіршевої строфи зустрічаємо також імпровізовану вільну форму. Часто пісні мають заспіви (в той же час не маючи рефренів-приспівів).

Гуртовому виконавству весільних пісень притаманний своєрідний поділ на два яруси - гору і низ.

На традиційному українському весіллі обов'язковою є присутність "м?зики" (невеликого оркестру чи ансамблю), яка грає туш, "вівати", "марші", бере участь у переходах і переїздах молодих, виграє до танцю, акомпанує співові.

Чи не найхарактернішими з ґрупи родинно-обрядових жанрів є похоронні (поховальні) голосіння, які вважаються обов'язковим елементом похоронного обряду українців. Первісно голосіння мали характер маґічного замовляння. Вони були невід'ємним атрибутом обряду "переходу" з цього світу (боку) в інший (на той бік), чужий, заселений ворожими живим духами. Вірили, що душа покійного кружляє навколо тіла, чує і бачить усе, що довкруги діється. Аби уберегти її від цього "злого" в момент переходу й не нашкодити йому (й собі) необхідно було голосити.

З таких вірувань у перехід в інший світ розвинувся з часом культ померлих як опікунів роду. Тому й давали небіжчикам "на той світ" усе потрібне для життя. І навпаки - за невдалих обставин переходу (смерті чи проводів "на той світ") небіжчик міг переродитися на небезпечного духа. Тому - знову ж - ритуал похорону повинен був дотримуватися до йоти.

Найбільш розвинутою і виразною частиною похоронних обрядів є голосіння, тобто імпровізаційні співи-рецитації, виконувані жінками в часі ритуальних дій поховання чи поминання. Вони виконуються професійними голосільницями, які сплітають традиційні мотиви (пробуджування покійника; запитання, чи хто його не образив; величання померлого; опис гробу як підземної хати без вікон і дверей; для неодружених - зображення обрядового одруження після смерті; прохання передати вітання своїм знайомим і рідним "на тім світі"; опис похорону як виряджання покійника в далеку дорогу, незнану країну; зображення мертвих птахами, що відлітають у вирій чи є посланцями-зв'язковими між світами; персоніфікація долі як окремої невблаганної істоти) із своїми власними музично-поетичними імпровізаціями.

Голосіння мають вільну речитативну будову, часто використовують тавтологію, повтори одного чи кількох слів на початку чи в кінці вірша. Мова у них завжди звернена до особи померлого. Голосити припиняли після виносу домовини з тілом із хати. Наспіви голосінь мають неширокий (кварто-квінтовий) діапазон, низхідну поступенну мелодичну лінію, фрази завершуються зупинкою на одному з нижніх ступенів, ритміка визначається словесними акцентами.

Похоронні голосіння та стиль їх виконання справили суттєвий вплив на інші жанри музично-поетичної народної творчості, з яких найвищого розвитку сягнула козацька дума.

Істотною прикметою української музично-поетичної народної творчості є неосяжне багатство і краса епічних музичних жанрів - історичних пісень, дум, балад, співанок-хронік.

Розвиток суспільства від первісного до класового призвів до появи нових видів музичного фольклору. Окрім обрядових з багатьма рисами синкретизму з'являються твори епічного й ліричного стилів. Епосові притаманна оповідність, увага до обставин і подій. У епіці, на відміну від хорового виконання обрядового фольклору, спостерігаємо розвинуту манеру одиночного (сольного) виконання. Серед виконавців з'являються народні співці-професіонали. Окреслюються верстви населення, що стають носіями, виконавцями і навіть творцями епіки. Найпомітнішу роль у розвитку українського епосу, надто ж дум, відіграли кобзарі і лірники (див. "Кобзарсько-лірницька традиція").

Найвизначнішою частиною українського усного епосу є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Народні назви дум - пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні та ін. (назва "дума" належить М.Максимовичу).

Попередниками дум були билини з княжої доби, що на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише на території завойованих і колонізованих у княжі часи північно-східних земель (тепер європейська частина Росії), а також народні голосіння. Власне думи представляють вищу стадію речитативного стилю і музичної форми голосінь. Споріднює ці жанри також характер імпровізації. Мелодика і ладогармонічні основи зраджують впливи музичної традиції південних і східніх народів - сусідів українців. Виконувались і виконуються думи під власний інструментальний супровід (найчастіше на кобзі, бандурі). Найбільший масив дум був створений протягом XVI - XVII століть, набагато менше з'явилося їх у XVIIІ столітті. ХІХ-ХХ століття фактично не дали нових зразків і стали періодом повільного і неухильного занепаду кобзарського мистецтва.

За змістом найдавніші думи можна поділити на три ґрупи: 1) про турецьку неволю; 2) про морські походи на турків, лицарську смерть козака; 3) про щасливий вихід козаків з небезпеки, перемоги над ворогом і поділ здобичі. Ці думи найстарішої верстви розвинулись, очевидно, з невільницьких плачів, молитов та оплакувань полеглих героїв їхніми товаришами. Усі думи найстарішої верстви мають ліричний характер, сумний настрій і є співзвучними з найдавнішими народними піснями.

Думи XVIІ - XVIIІ століть оспівують події національно-визвольної революції 1648-1654 років, розвивають історичну і соціально-побутову тематику. У цих думах зустрічаємо імена реальних історичних осіб, в них описуються відомі військові й політичні події. До них долучається ґрупа чисто побутових.

Треба зазначити, що на Правобережжі (Поділля, Підкарпаття) побутували рівноскладові твори, що мали назву "думи", але з часом вони остаточно перейшли до класу пісень. Лівобережні ж думи, про які йде мова, складені нерівноскладовими віршами. Їх виконують рецитацією, у якій ритміка, а часто і звуковисотність, визначаються словесними та логічними наголосами тексту. Нерівноскладовим віршовим рядкам відповідають такі ж музичні фрази. Рядок-фраза становить найменшу синтаксичну одиницю думи. Декілька рядків, що окреслюють певну думку, становлять уступ (чи тираду). Починається дума невеличким вступом, що базується на вигукових словах, - заплачкою, завершується коротким словословієм (зверненням до слухачів).

Ладовою основою дум є хроматизована дорійська шкала із варіантним IV щаблем (найчастіше він підвищений, але буває і натуральним, і варіантно-змінним). Загальний звукоряд розбивається на дві частини: пентахорд (внизу) та тетрахорд (вгорі). До утворених двох устоїв, віддалених на квінту, нерідко вживаються ввідні тони.