Естетична специфіка літератури, Детальна інформація

Реферат на тему:

Естетична специфіка літератури

Література (від лат. ІШега – буква} – форма художньої діяльності людини, яка естетично опановує світ через слово.

Класична література має свою жанрово-родову специфіку, що розвивалася впродовж усього періоду її існування. Основу літератури складають три її роди, кожен з яких формує власну жанрову структуру:

Поряд з класичною літературою існує фольклор (від англ. /оІМоге – народна мудрість) – народна творчість, з якою безпосередньо пов'язані героїчний епос, казки, легенди, пісні, прислів'я тощо.

Особливе місце у цьому ряду посідає міф, який стимулював творчу діяльність видатних письменників античності: Гомера (між XII–VIII ст. до н. е.) – «Іліада» та «Одіссея»; Есхіла (525–456 до н. е.) – «Прометеи закутий», трилогія «Орестея»; Софокла (496–406 до н. е.) – «Антігона», «Едіп-цар»; Евріпіда (480–406 до н. е.) – «Медея», «Іпполіт» (див. розділ «Категорії естетики» та розділ «Трагічне»). У цей же період активно працював творець комедій Арістофан (445–385 до н. е.) – «Вершники», «Птахи» та ін. Саме ці письменники створили літературу, що отримала назву грецької класики.

Представники давньогрецької літератури заклали фундамент подальшої інтерпретації категорій трагічного (творчість У. Шекспіра – «Макбет», «Отелло», «Король Лір» тощо, «Франц фон Зікенген» Лассаля та ін.) і комічного (творчість Дж. Свіфта, М. Твена, А. Франса, Б. Шоу, О. Уайльда).

Водночас з розвитком драми у давньогрецькій літературі важливе місце посідає лірика (від грец. ІугіНоз – виконаний під акомпанемент ліри), що фактично є провісницею віршотворчих розмірів. З лірикою

244

пов язані імена відомих давньогрецьких поетів, серед яких особливої уваги заслуговує доробок Тертея (VII ст. до н. е.) та Анакреонта (бл. 570 – 478 до н. е.).

Цікаві процеси відбувались і у давньоримській літературі, що подарувала світу блискуче сузір'я письменників: Вергілія (70–19 до н. е.) – автора відомої поеми «Енеїда», Горація (65–8 до н. е.), який створив значну кількість ліричних віршів, та Овідія (43 до н. е. - бл. 18 н. е.), перу якого належить поема «Метаморфози», що привертає увагу як літературознавців, так і філософів.

Саме доба античності заклала основи для виникнення синтезу між літературою та філософією.

Важливе місце у розвитку літератури посідають давньоруські літописи. Виникнення цього оригінального явища пов'язане з Х– XI ст. і безпосередньо асоціюється з ім'ям Володимира Мономаха (1053–1125). Проте вершиною давньоруської літератури безперечно є «Слово про Ігорів похід», присвячене подіям 1185 р. – походу князя Ігоря на половців.

Епоха середньовіччя представлена цікавим процесом розвитку епічних творів, що мали героїчний характер і були побудовані на міфологічній основі: «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісня про Роланда» (Франція) та ін. У цей період формується ще одне оригінальне явище – провансальська лірика, де йдеться про кохання поета-лицаря до прекрасної дами. Провансальська лірика була безпосередньо пов язана з феноменом лицарського роману, що запозичував свої сюжети з давніх легенд і був представлений іменами Б. де Сент-Мора (Франція), В. фон Ешенбаха та Г. Страсбурзького (Німеччина).

Особливої уваги у літературі Х–XIII ст. заслуговує феномен персидської класичної поезії, що передусім пов'язана з іменами Фірдоусі (932/941 – 1026), О. Хайяма (1048–1122) та Сааді (1203–1292), доробок яких є яскравим взірцем філософської поезії. Своєю творчістю видатні письменники ніби підтверджували думку Арістотеля, яку відомий філософ висловив на сторінках своєї праці «Поетика»: «поезія вища за історію», маючи на увазі, що поезія пов язана з загальним, а історія – з одиничним.

Новий етап у розвитку літератури XVI ст. безпосередньо асоціюється з добою Відродження. Художні пошуки, що відбувалися у цій галузі, охоплювали більшість країн Західної Європи, насамперед Італію, Англію, Францію, Іспанію та Німеччину.

Італійське Відродження у літературі було яскраво репрезентоване творчістю Данте Аліг'єрі (1265–1321) – автором «Божествен-

245

ШЕКСПІР УЇЛЬЯМ

(1564–1616) – англійський письменник, реформатор європейської драматургії. Визначною рисою його творчості є активізація діалогу між літературою і культуротворчими науками. Художня спадщина Шекспіра – яскравий взірець інтерпретації естетичних категорій «трагічного» – «Ромео і Джульетта», «Гамлет-», «Король -Лір», «Макбет», «Отел-,ю» та «комічного» – «Приборкання непокірної». «Комедія помилок», «Два веронці». «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно». «Дванадцята ніч» тощо. Об'єктом художнього осмислення У. Шексніра стали проблеми влади («Король Лір», «Макбет»), зрадництва («Отелло», «Гамлет») та ін., інтерпретуючи які драматург використовував етико-естетичний і психологічний підходи. Свої найвідомініі трагедії та комедії англійський драматург створив, спираючись на принципи реалістичного методу, тоді як в його останніх п єсах – «Перікл». «Зимова казка», «Буря» – чітко простежуються фантасмагоричні мотиви, віддається перевага нереалістичному способу пізнання дійсності.

ної комедії». В основу твору покладено історію подорожі автора поеми до пекла, чистилища та раю у супроводі видатного римського поета Вергілія. Спираючись на принцип спадковості (автор сприймається як нащадок давньоримського поета), Данте філософськи осмислює проблеми сенсу людського буття.

З італійським Ренесансом пов'язаний розквіт творчості двох великих співвітчизників Данте – ліричного поета Р. Петрарки (1304– 1374) та Д. Боккаччо (1313–1375) – автора всесвітньо відомого «Декамерона».

Література англійського Відродження передусім асоціюється з іменем У. Шекспіра (див. розділ «Театр»), який у своїй творчості блискуче інтерпретував естетичну категорію «трагічне».

Своєю творчістю У. Шекспір стверджував ідею гуманістичних загальнолюдських цінностей, апелюючи до моральних принципів доби Відродження.

Цікаві процеси, що відбувалися в іспанській літературі XVI– XVII ст., представлені спадщиною Лопе де Веги (1562–1635), що ознаменувала новий етап у розвитку драматургії, і М. Сервантеса

246

(1547–1616), який використовує у своєму романі «Дон Кіхот» синтез трагічного і комічного начал.

Слід зазначити, що література XVI–XVII ст. у кращих своїх взірцях неодноразово зверталася до осмислення у художніх творах основних естетичних категорій, зокрема категорії комічного. Цікаві пошуки відбувалися у інших країнах Західної Європи, передусім у Франції, Німеччині та Великій Британії. Так, розвиток французької і німецької літератури пов'язаний з іменами Ф. Рабле (1494–1553) – «Гаргантюа і Пантагрюель», У. фон Гуттена (1488–1523) – «Діалог» та Е. Роттердамського (1469–1536), роман якого «Похвальне слово Глупоті» свідчив про високий рівень літературних здібностей автора, а також давав підстави вважати Е. Роттердамського філософом іронічного складу мислення.

Особливе місце в інтерпретації категорії комічного в історії світової літератури посідає феномен Дж. Свіфта (1667–1745). Традиційно його творчість асоціюється з циклом сатиричних романів «Мандри Гуллівера». Проте необхідно зауважити, що феномен Дж. Свіфта потребує глибшого аналізу. Цілком слушно цього письменника вважають філософом свого часу, адже у творі «Скромна пропозиція» Дж. Свіфт блискуче інтерпретував один з найскладніших різновидів категорії комічного – сарказм.

У подальшому традиції Ф. Рабле, Е. Роттердамського, Дж. Свіфта були розвинені у творчості М. Твена (1835–1910) – «Пригоди Тома Сойєра», «Янкі з Коннектікута при дворі короля Артура» та ін.;