Кримінологія як наука, Детальна інформація

різних сукупностей, які вчинені, але про які не стало відомо правоохоронним органам та суду. Це відбувається з різних причин: потерпіла не повідомила про зґвалтування у правоохоронні органи, ревізійні органи не передали в прокуратуру (міліцію) матеріали про недостачу, т.д.

Частина злочинності яка приховується включає злочини та їх сукупності, які стали відомі правоохоронним органам, але які за різних причин не відображені в статистиці злочинності через відмову у розгляді заяв про злочини, неправильну правову оцінку явищ, тощо.

Існує ряд методик, які дозволяють судити про ступінь поширеності відповідної злочинності з врахуванням її латентності:

порівняльний аналіз ряду статистичних показників (наприклад,

співставлення числа вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, ушкоджень середньої тяжкості та легких тілесних ушкоджень). Дослідження судмедекспертів показали, що всі злочини проти життя, здоров’я, потім йдуть такі ж пошкодження з розладом здоров’я, тілесні пошкодження середньої тяжкості та тяжкі тілесні пошкодження. Проте при аналізі кримінальної статистики нерідко ця піраміда виглядає перекрученою – тобто кількість вбивств зростає, а легких тілесних ушкоджень зменшується;

співставлення даних кримінальної статистики, статистики

кримінально-правових деліктів, адміністративних та дисциплінарних правопорушень. Так, якщо за даними кримінальної статистики, кількість фактів образи та наклепу знижується, а по даних трудової статистики, зростає кількість розглянутих та задоволених позовів про захист гідності та честі громадян, то цілком очевидно, що ці злочини отримують все більше розповсюдження, але громадяни не бажають звертатись до кримінально-правових засобів захисту своїх інтересів;

дані кримінальної статистики співставляються із заявами, скаргами,

повідомленнями про злочин, у тому числі з тими, що направляються не тільки в правоохоронні органи, але й в засоби масової інформації, інші організації;

4) порівняння проводиться з даними опитування населення по спеціальній

анкеті.

За кордоном використовується і такий метод, як експеримент: вчинялося ряд “контролюємих” дослідниками крадіжок в магазині при очевидцях, але ні на одного із злодіїв в правоохоронні органи повідомлено не було.

Таким чином, латерність злочинності – багато аспектна проблема, яка і досліджується серйозно на міждисциплінарному рівні, і підлягає вирішенню у тому ж порядку.

Тема № 3.

Особистість злочинця.

Злочинець та особистість злочинця.

Особистість, особа – у широкому розумінні – конкретно, цілісна людська

індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей; у вужчому, філософському розумінні – індивід як суб’єкт соціальної діяльності, властивості якого детерміновані конкретно-історичними умовами життя суспільства.

Поняття “особистість” не слід цілком ототожнювати з поняттям “індивід”(одиночний представник людського роду) та “індивідуальність” (сукупність для ?????, що відрізняють ?? індивіда від усіх інших).

В понятті “людина” виражена нерозривна єдність двох сторін її

існування: соціальної та біологічної. Проте, в кримінології у цьому терміні фіксуються тільки специфічні соціальні ознаки. Особистість – це “соціальне обличчя людини”, те ким вона стала у процесі соціального розвитку, формування та діяльності в суспільстві. Таким чином, при вживанні поняття “особистість злочинця” потрібно мати на увазі саме “соціальне обличчя” людини, яка вчинила злочин.

В кримінології вивчення особистості злочинця побудовано на аналізі закономірностей злочинної поведінки, злочинності як масового явища, її детермінації, причинності та розробці науково обґрунтованих рекомендацій по боротьбі зі злочинністю.

І в ХХ сторіччі, як і в епоху Ламбразо, ця проблема вирішувалась по-різному.

Клінічний напрямок (теорія про те, що злочинцями народжуються) при вивченні злочинності та злочинця себе не вичерпав. Він існує та розвивається, хоча все більше враховується соціальний фактор (у Франції один із його найбільш визначних представників професор Пінатель).

Дискусія про співвідношення біологічного та соціального в особистості злочинця мала безпосередній вихід на практику. Німецький вчений Ріменшнейдер відстоював ідею зародження злочину поєднанням схильності суб’єкта до злочинної діяльності та впливу оточуючого середовища. При цьому, віддаючи перевагу біологічному фактору, він зробив висновок щодо провідної ролі при вивченні злочинця таких фахівців, як психологи, застосування біотехнічних прийомів, тестів тощо.

На початку 60-х років ХІХ сторіччя розвилась антропологічна теорія, яка народжена ломбарзіанським вченням. Її прихильники виходили з існування вродженої схильності до злочину. Пізніше це стало пов’язуватись з хромосомами.

Дослідження вчених Англії, США, Австралії та інших країн виявили підвищений відсоток хромосомних аномалій серед обстеження злочинців у порівнянні з контрольною групою. При цьому, як правило, підбирались злочинці чи то з розумовими відхиленнями, чи то високі на зріст, що характерно для носіїв вказаної аномалії, які відрізнялись, на думку вчених, агресивністю та жорстокістю поведінки.

Серед вітчизняних кримінологів (в колишньому СРСР) прихильником цієї теорії був професор І.С. Ной, який вважав, що:

“Незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки”.

У свою чергу Ємельянов В.П. зробив такий висновок: