Соціально-економічний зміст основних правових інститутів у країнах заходу. Юридична особа, Детальна інформація

Наскільки взагалі колективний субстрат притаманний юридичній особі? З економічної точки зору немає якихось принципових розходжень для виокремлення людей в одну категорію, а організацій — в іншу як учасників суспільних відносин обміну. К. Маркс використовував правовий термін "особа" для позначення в цих суспільних відносинах обміну сторони, абстрагованої від індивідуальних особливостей. Він наголошував: "Особи існують тут одна для одної лише як представники товарів, тобто, як товаровласники".

За сучасних умов гігантського усуспільнення власності створилося становище, коли економічно доцільно і необхідно використовувати як функціонуючий капітал не весь капітал, що належить тому чи іншому власникові, а тільки його частину. Тому в межах єдиного фонду власності можуть діяти кілька (безліч) юридичних осіб. Але цей факт не може не впливати на правосуб'єктність цих осіб, що й спостерігається нині на практиці в Україні і меншою мірою — у законодавстві західних країн.

Варто наголосити, що юридична особа — самостійний суб'єкт права — здебільшого вже не є економічно самостійним суб'єктом. Відносини економічної залежності, коли вони були скоріше винятком, між правилом, могли просто ігноруватися правом. Нині становище докорінно змінилося. Заперечення, ігнорування зазначених відносин може завдати шкоди "публічному порядку".

Вже в період Першої світової війни відносини фінансової залежності, контролю суди почали враховувати при визначенні національності юридичної особи. У міжнародному приватному праві почали проводити межу між національністю юридичної особи та її особистим статусом. Відносини економічної субординації враховувалися у сфері оподаткування, у трудових відносинах тощо. Сучасне законодавство західних країн змушене відступити від одного з наріжних принципів цивільного права. Наприклад, акціонерний закон ФРН 1965 p., регулюючи відносини між пов'язаними підприємствами, дозволяє головному підприємству за наявності підприємницького договору давати залежному підприємству обов'язкові для нього вказівки. Залежне підприємство, у свою чергу, не має права ухилятися від їх виконання. Реальні взаємини в економіці змушують цивільне право регулювати відносини юридичне (а не тільки фактично) нерівних суб'єктів права. Внаслідок цього ставиться під сумнів і традиційне визначення цивільного права як сукупності норм, що регулюють майнові відносини, які виникають по горизонталі між рівноправними учасниками товарного обороту. Відмова від принципу рівності учасників майнових відносин перед законом можлива, тому що цей принцип завжди мав і тим більше зараз має підпорядковане значення стосовно основного принципу західної економічної і правової системи — принципу захисту приватної власності.

Для з'ясування того, як позначилися на інституті юридичної особи ці метаморфози, доцільно розглянути статус залежної юридичної особи, капітал якої цілковито або значною мірою належить іншій компанії.

По-перше, юридичне залежна особа порівняно з традиційною юридичною особою не є більше сукупністю власників капіталу, що функціонує в межах цієї юридичної особи. Якщо раніше присвоєння прибутку власниками відповідного капіталу відбувалося усередині самої юридичної особи, то зараз воно здійснюється ззовні. Отже, і воля залежної юридичної особи формується не органами юридичної особи, а головною компанією. При цьому остання керується, природно, інтересами усієї фінансової групи, а не інтересами юридичної особи. Справжньою юридичною особою в традиційному розумінні залишається тільки головне товариство.

По-друге, відносини між залежною і головною юридичною особою будуються не на засадах рівності, а на принципах панування і підпорядкування, їх не можна вже характеризувати винятково як відносини товарно-грошові, це також відносини управлінські, відносини, що формуються усередині господарської організації.

Відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції — це процес, який був установлений К. Марксом в акціонерних товариствах і який нині набирає нових форм. Якщо на стадії промислового капіталізму функції капіталіста-підприємця здійснювали управляючі, то нині нерідко сама юридична особа використовується в цій ролі іншою юридичною особою (власником капіталу). Суто організаційні відносини, що раніше існували в рамках юридичної особи, тепер стали відносинами усередині об'єднання, але між самостійними з правового погляду суб'єктами права.

У цивілістичній доктрині юридична особа традиційно визначалася як учасник товарного обміну. Не перестає вона ним бути й зараз, одночасно виступаючи і як учасник організаційних відносин. Навряд чи в цьому випадку його можна називати юридичною особою. Не випадково тому в багатьох західних дослідженнях постає проблема персоніфікації іншого утворення — підприємства.

Мабуть, жодному інституту західні юристи не приділяли останнім часом стільки уваги, як підприємству. "Чим було підприємство для торгового права в 1807 році? — ставлять запитання французькі автори Шампо і Пеллюссо і самі ж відповідають на нього: —Нічим. Чим воно стає? Всім". Поява у правовому регулюванні господарської діяльності фігури підприємства порівнюється з приходом до політичної влади наприкінці XVIII ст. третього стану. Настає, на думку зазначених дослідників, ера "підприємства", яка торкається всіх сфер діючої правової системи. Багато західних юристів визначають торгове право як сукупність норм, що регулюють організацію і діяльність підприємства. Безліч законодавчих розпоряджень адресується тепер не громадянам, комерсантам, юридичним особам, а підприємствам. Наприклад, Закон про акціонерні товариства ФРН 1965 р. присвятив спеціальну книгу регламентації відносин між пов'язаними підприємствами. У Франції новий законодавчий акт у сфері неспроможності 1985 р. називається Законом про судове

відновлення і судову ліквідацію підприємств. Багато нормативних актів в адміністративному, фінансовому, податковому, трудовому праві використовують термін "підприємство". Підприємство почало фігурувати в текстах міжнародних угод і конвенцій.

При цьому виникає низка колізій, які стосуються змісту цього поняття, співвідношення останнього та юридичної особи.

Слід зазначити, що поняття "підприємство" має економічне походження і є передусім економічною категорією. Західні автори по-різному визначають підприємство. Для деяких з них підприємство — це первинний осередок господарської системи, для інших — колектив робітників та службовців, для третіх — "економічна єдність, в якій поєднуються і координуються людські та матеріальні фактори господарської діяльності". В західній економічній літературі домінує точка зору на підприємство як на місце поєднання різних факторів виробництва: природних ресурсів, праці і капіталу. Поява підприємства в економічному житті, перетворення його на найважливіший інститут сучасної господарської системи не стали несподіванкою для науки. Централізація капіталу, усуспільнення виробництва спричинюють відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, а цей процес проявляється в тому числі у відомому відокремленні підприємства від підприємця, у розширенні відносної автономії підприємства.

У сфері цивільного і торгового права проблема підприємства зводиться звичайно до дилеми — вважати підприємство об'єктом права чи ж визнати за ним статус особливого суб'єкта?

Традиційним є трактування підприємства як особливого об'єкта приватного права. Підприємство розглядається як певний майновий комплекс, сукупність матеріальних і нематеріальних елементів. До його складу включаються різноманітні товарно-матеріальні цінності (будинки, споруди, устаткування, продукція, сировина, паливо, напівфабрикати, касова готівка), права й обов'язки (у тому числі права на винаходи, товарні знаки, промислові зразки, ноу-хау, авторські права, вимоги до третіх осіб і зобов'язання, пов'язані з діяльністю підприємства), а також такі нематеріальні елементи, як репутація підприємства у клієнтів, перспективи його діяльності, що в західній юридичній літературі називають "шансами" підприємства. Зазначений майновий комплекс відособлений від іншого майна комерсанта, який володіє підприємством. Це виражається насамперед у тім, що підприємство зобов'язане вести самостійну бухгалтерську звітність, у якій відображаються стан його майна і здійснені операції. Підприємство має право на власну фірмову назву, відмінну від торгового імені власника чи від найменувань інших підприємств, що йому належать. Нарешті, підприємство як єдине ціле може бути предметом застави, договорів продажу, оренди тощо, а також переходити за правом успадкування.

У законодавстві низки країн (Франція, Бельгія, Італія) використовується поняття особливої майнової спільності, що охоплює або все майно підприємства (Італія), або ж його значну частину (Франція, Бельгія). Відповідно до французького і бельгійського права до цієї спільності, яка називається тут торговим фондом, не включаються нерухомість і зобов'язання підприємства. Угоди із зазначеною спільністю підпорядковуються особливому правовому режиму. Наприклад, у Франції купівля-продаж і застава торгового фонду регулюються спеціальним законом 1909 р. У США Однорідний торговий кодекс спеціально регламентує так зване комплексне відчуження, тобто продаж всіх або частини товарно-матеріальних цінностей підприємства.

Процес відокремлення підприємства був витлумачений окремими західними дослідниками як поява нового суб'єкта цивільного права, що витісняє підприємця. Творці і прихильники теорії "персоніфікації підприємства" бачать у власникові підприємства лише "першого слугу підприємства". Французький юрист М. Деспакс у праці "Підприємство і право" прагне довести, що підприємство має свої власні інтереси, відмінні від інтересів його власника, і останній змушений поступитися частиною своїх благ для забезпечення належного функціонування підприємства. Правомочності власника підприємства, вважає Деспакс, є скоріше теоретичними, тому що численні законодавчі обмеження, насамперед податкові, утрудняють використання майна підприємства його власником на свій розсуд.

Практична мета цієї теорії — обмежити відповідальність власника підприємства за борги останнього розмірами майна самого підприємства. Однак для досягнення її в західних країнах використовуються вже апробовані конструкції, в тому числі інститут юридичної особи у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, довірчої власності. Як ми вже переконалися, сучасне цивільне право держав Заходу легалізувало і компанію однієї особи, що також широко використовується в зазначених цілях.

Підприємство визнається суб'єктом цивільного і торгового права в дуже небагатьох країнах. Лише Цивільний кодекс Ліхтенштейну 1926 р. визнає за фізичною особою право засновувати індивідуальне підприємство з обмеженою відповідальністю. У Панамі відповідно до закону 1966 р. про індивідуальні підприємства з обмеженою відповідальністю кожен громадянин може створити підприємство, яке в майновому обороті буде самостійним суб'єктом права. Такі самі підприємства можна створювати й у деяких інших країнах Латинської Америки.

Разом з тим зазначені підприємства варто відрізняти від компаній однієї особи. Ці суб'єкти регулюються різними правовими приписами. Компанія однієї особи в будь-який момент може перетворитися на компанію з багатьма учасниками, чого не можна зробити з індивідуальним підприємством з обмеженою відповідальністю. Учасником компанії однієї особи може виступати не тільки фізична особа, а й інша юридична особа (точніше, будь-яке торгове товариство). Підприємство з обмеженою відповідальністю може створюватися тільки громадянином або фізичною особою. У законодавстві громадянинові зазвичай дозволяється створювати лише одне підприємство з обмеженою відповідальністю. Що ж стосується компаній однієї особи, то такі обмеження не передбачені. Власне кажучи, індивідуальне підприємство з обмеженою відповідальністю — це дещо модифікована форма малого індивідуального підприємства. Звичайно, не такі підприємства визначають обличчя сучасної економіки.

Законодавство західних країн у принципі не визнає підприємство самостійним суб'єктом права, а там, де воно це робить, обмежується винятково індивідуальним підприємством. Безперечно, негативна позиція законодавця пояснюється певною мірою міркуваннями забезпечення майнових гарантій контрагентів з товарного обороту. Але не цей аргумент є основним. Дуже точно пояснила таке ставлення до цієї проблеми законодавець Е. А. Флейшиц. Вона наголошувала: "Розходячись у відмові "персоніфікувати" підприємство з одним із поширених поглядів ділового обороту, європейські законодавства служать справжнім потребам цього обороту. Адже якщо серйозно і послідовно здійснювати на практиці конструкції підприємства як юридичної особи, то довелося б не тільки відмовити підприємцеві в праві розпоряджатися підприємством як цілим, а й неможливо було б обґрунтувати і право підприємця на доходи підприємства".

Іноді термін "підприємство" використовується як синонім будь-якого учасника майнового обороту (ремісника або індивідуального комерсанта, торгового товариства). Нерідко законодавець називає підприємством об'єднання кількох, у тому числі юридичне самостійних господарських одиниць, пов'язаних відносинами економічної залежності, контролю. У таких випадках підприємство ототожнюється з групою корпорацій або великою компанією.

Феномен підприємства в західному праві має ще одне пояснення. В сучасних умовах приватне право не є єдиною галуззю, що регулює господарські відносини. Різко підвищується роль публічно-правових галузей у регламентації майнових відносин. Це привело до виникнення нових суб'єктів права, що виступають не як учасники суспільного процесу товарного обміну, а як учасники управлінських, трудових та інших відносин. При цьому вирішальне значення у визначенні того, хто є суб'єктом, надається не майновій відособленості і самостійній майновій відповідальності, а наявності особливого колективного інтересу, компетенції тощо. Наприклад, правом наймання і звільнення працівників можуть наділятися керівники фабрик, заводів, інших виробничих одиниць, які не є суб'єктами цивільного права. Тим більше, що вони можуть визнаватися суб'єктами трудового права. Нерідко трудове законодавство західних країн уживає термін "підприємство" саме для позначення таких утворень.

У більшості країн Заходу господарські юридичні особи створюються в нормативно-явочному порядку. Навіть у тих країнах, де зберігається дозвільний спосіб виникнення юридичних осіб (Фінляндія, Нідерланди), це не означає необмеженої можливості уряду вирішувати питання про те, чи може бути створена та або інша юридична особа, а є тільки засобом контролю за належним її утворенням. Проте свобода створення юридичної особи в певних випадках істотно обмежується. Зокрема, у деяких галузях національної економіки можна займатися діяльністю тільки після одержання ліцензії від компетентного державного органу (до таких галузей звичайно належать зовнішня торгівля, банківська, страхова справа, здійснення вантажних і пасажирських перевезень тощо). У сучасному законодавстві західних країн детально регламентується процедура створення юридичної особи. Останніми роками помітно розширилася контрольна функція державних органів за законністю утворення юридичних осіб. Перевірку законності створення, зокрема, акціонерних товариств у ФРН та Італії покладено на суд, у Великобританії — на міністерство торгівлі, у Нідерландах — на міністерство юстиції. Відповідно до акціонерного закону ФРН 1965 p., якщо суд виявить порушення встановленого порядку утворення акціонерної компанії (наприклад, якщо він вважає, що оцінку натуральних внесків завищено), то він має право відмовити в реєстрації компанії, а отже, вона не буде визнана юридичною особою.

Розвиток законодавства про юридичних осіб приводить до зниження ролі засновницьких документів (статутів, меморандумів). Справа в тім, що дедалі більше аспектів організації і діяльності юридичних осіб регулюється імперативними положеннями законів і підзаконних актів, а не правилами, сформульованими в цих документах. Так, законом, а не статутом (як це було раніше) визначається в країнах Західної Європи обсяг повноважень органів управління і контролю акціонерних товариств, порядок їх функціонування, форма винагороди посадових осіб компанії тощо.

Слід зазначити характерну для країн — членів Європейського Союзу тенденцію до розширення контрольних функцій ревізорів акціонерних компаній. Ці особи, відповідно до домінуючої в західній юридичній літературі точки зору, не вважаються органами акціонерного товариства. Вони здійснюють постійну перевірку правильності і достовірності документів товариства, його рахунків, інформації, що міститься у звітах органів управління, а також у документах, адресованих акціонерам і громадськості, про фінансовий стан компанії. Ревізори дають також висновки про законність планованих операцій, зокрема щодо проектів органічних змін товариства, договорів менеджерів з компанією. Результати перевірок вони повідомляють керуючим і акціонерам, а в разі виявлення порушень законодавства — прокурору. У Франції ревізори надають також інформацію Комісії з біржових операцій. Усе це свідчить про тісний зв'язок ревізорів з державним апаратом. Переважно через ревізорів держава посилює свій контроль за діяльністю акціонерних товариств.

У зв'язку із змінами в законодавстві деяких країн Заходу несумлінність контрагента довести надзвичайно важко, оскільки самі по собі реєстрація компанії і публікація статуту не є доказом того, що контрагент знав або повинен був знати про мету діяльності компанії, з якою він вступає в договірні відносини. Зазначена норма знецінює принцип спеціальної правоздатності торгового товариства. Фактично здійснення позастатутної угоди дає лише можливість порушити питання про притягнення до майнової відповідальності керівника товариства, який укладав угоду, але не впливає на дійсність самої цієї угоди. Компанії мають у своєму розпорядженні безліч способів легалізації змін, розширення предмета своєї діяльності. Нерідко мету компанії сформульовано в статутному документі настільки невиразно, абстрактно, що під неї можна підвести практично будь-яку діяльність. Іноді статути після переліку тих операцій, якими планує займатися товариство, містять застереження "компанія здійснює і всілякі інші операції, що можуть розумно сприяти досягненню зазначених цілей". Нарешті, велика корпорація завжди може заснувати дочірню фірму у сфері, що її цікавить, приєднати товариство, яке вже існує у цій сфері.

Усуспільнення виробництва і капіталу, що відбувається постійно в надрах економіки, спричинює її глибокі структурні перетворення. Держава контролює і впливає на ці процеси шляхом встановлення правил ведення конкурентної боротьби, контролю за монопольними угодами та їх практикою, регламентації різних форм реорганізації торгових товариств, підтримки підприємств, що зазнали тимчасових фінансових труднощів, але мають важливе загальногосподарське значення, регулювання відносин усередині групи компаній тощо.

Для сучасної західної економіки характерні різноманітні форми залежності між учасниками господарського обороту. Класичне право просто ігнорувало відносини економічної залежності між самостійними з правового погляду учасниками господарського життя, виходячи з "отомістичної концепції" економіки. Судова практика країн Заходу аж до Першої світової війни вважала, що існування юридичної особи саме по собі є достатньою підставою, щоб цілком вважати її незалежною від інших суб'єктів, не брати до уваги наявних між ними відносин економічної субординації.

"Ця юридична незалежність, — визнають самі правознавці, — незовсім узгоджується з реальністю". Така "кричуща розбіжність між юридичними формами та їх економічною сутністю" іноді оберталася і проти інтересів інших власників, а також самої держави. Саме ці причини змусили дедалі частіше враховувати в судовій практиці і законодавстві фактичну залежність однієї юридичної особи від іншої.