Соціально-економічний зміст основних правових інститутів у країнах заходу. Юридична особа, Детальна інформація

У законодавстві поступово була реалізована ідея регулювання відносин, що виникають у зв'язку із створенням та діяльністю різноманітних об'єднань юридичне самостійних суб'єктів (юридичних осіб), пов'язаних відносинами економічної залежності. Такі об'єднання в сучасному західному законодавстві та юридичній доктрині називаються по-різному: "зв'язані підприємства", "системи компаній", "організації організацій", "товариства товариств", "товариства другого ступеня", а також "групи компаній" чи просто "групи". Останнім терміном, що дедалі ширше використовується в науковому вжитку, ми й послуговуватимемося надалі.

Сутність "групи" полягає в тім, що це економічна єдність або організація, що складається із самостійних суб'єктів права.

Поширення груп у господарському житті західних країн породило численні проблеми, у тому числі проблему захисту інтересів акціонерів меншості в залежних товариствах; проблему охорони прав кредиторів товариств, що входять до групи; проблему захисту інтересів держави, на території якої діє група; проблему розробки адекватних гарантій працівникам, зайнятим на підприємствах групи.

Дотепер у більшості держав Заходу немає законодавства про групи або воно перебуває на етапі становлення. Тільки у ФРН та Бразилії нині існує узагальнююче правове регулювання відносин усередині групи В інших країнах розроблено проекти відповідних нормативних актів. У західному правознавстві нині посилюється інтерес до проблеми взаємин економічно залежних підприємств.

При цьому в юридичній літературі чітко означилися два підходи до визначення групи. Відповідно до першого, групою варто вважати юридичне самостійні організації (одиниці), які пов'язані відносинами економічної залежності та здійснюють єдину господарську політику. Прихильники другого підходу вважають, що групою є тільки такі організації, у яких один з учасників має контроль над іншими. Інакше кажучи, між ними повинні існувати відносини влади і підпорядкування або субординації.

Західнонімецький закон дотримується широкого трактування поняття групи. У ньому перелічено різні види груп: "Зв'язані підприємства — це самостійні з правового погляду підприємства, які є одне стосовно одного підприємствами, що перебувають в управлінні власників більшості часток участі, і підприємствами, що беруть участь з більшістю голосів, а також залежними і пануючими підприємствами, що входять до концерну, такими, які взаємно беруть участь підприємствами або сторонами в підприємницькому договорі". У законі міститься розшифровка кожного з названих різновидів зв'язаних підприємств. До них належать як об'єднання, створювані на засадах субординації, так і об'єднання, що базуються на засадах координації. В економічній літературі їх звичайно називають об'єднаннями відповідно вертикального і горизонтального типів.

В інших країнах законодавець не дає загальних визначень групи, а приписи, що регулюють відносини з участю залежних і панівних товариств, адресуються материнським, дочірнім, які контролюють або є контрольованими компаніями. Необхідно зазначити, що переважна більшість цих норм належить до груп, утворених на засадах субординації.

Ключовим поняттям для характеристики розглянутих тут об'єднань юридичних осіб вертикального типу є поняття контролю. Сам термін "контроль" трактується в західній юридичній літературі неоднозначно. У французькому правознавстві він спочатку ототожнювався з перевіркою, наглядом. У країнах загального права контроль розуміли завжди як панування. Нині у всіх західних країнах цей термін витлумачується в другому з наведених значень. Контроль варто відрізняти від впливу, тому що не будь-який вплив можна розцінювати як контроль. Контроль — це "визначальний вплив на управління компанією". Саме такої позиції дотримується судова практика і законодавство західних держав. Зрештою, контроль зводиться до можливості для материнського товариства нав'язувати залежній компанії певні рішення, а також призначення і усунення її керівних органів. З такого уявлення про контроль виходить законодавець, коли визначає, яку компанію варто вважати материнською, а яку дочірньою або залежною.

Економічною передумовою існування контролю за діяльністю юридичне автономних утворень є система участі. Це зазначають з більшими або меншими застереженнями і західні юристи. Звичайно, це не виключає й інших форм економічної залежності компаній, але вони все-таки мають допоміжний, додатковий характер. І суворо відповідно до цього підходу західне законодавство, даючи визначення контролюючого, материнського, пануючого або залежного дочірнього товариства, завжди використовує критерії володіння капіталом, уточнюючи його з кількісного і з якісного аспектів.

Нині законодавство більшості країн Заходу бере до уваги існування групи товариств переважно для того, щоб покласти на материнську компанію обов'язок інформувати акціонерів, громадськість, а також працівників про стан справ у групі. Відповідно до сьомої директиви Ради ЄЕС, що уже врахована в законодавстві деяких країн Спільного ринку, торгове товариство, що стоїть на чолі групи, повинно крім своїх власних рахунків скласти й опублікувати консолідовані рахунки. Останні відображають фінансовий стан і результати діяльності групи так, ніби організації, які входять до неї, становлять одне товариство. У консолідованих рахунках відображаються операції лише з третіми особами.

Судова й адміністративна практика західних країн у спорах про національність юридичної особи, у справах про неспроможність, при розгляді трудових конфліктів, в антитрестівських і деяких інших спорах почала поступово враховувати фактичну залежність однієї компанії від іншої. Зокрема, у двох своїх перших рішеннях щодо груп товариств Комісія ЄЕС вважала, що угоди, укладені між материнським товариством і дочірніми компаніями, не підпадають, з урахуванням тісної залежності між товариствами, що об'єднуються, під дію антитрестівського законодавства.

Відносини економічної залежності, контролю дедалі частіше враховують і західні законодавці, особливо в питаннях оподаткування, визначення умов допуску і функціонування на національній території іноземних осіб, неспроможності, у трудових відносинах.

Наприклад, відповідно до французького закону 1965 p., від оподатковуваних прибутків материнського товариства віднімаються дивіденди, отримані від дочірніх компаній. А в окремих випадках податкове законодавство Франції ігнорує існування юридичної особи. Так, якщо одне товариство володіє не менш як 95 % капіталу іншого, то за згодою міністра економіки і фінансів воно має право включити результати діяльності дочірнього товариства до своїх податкових документів, так ніби це дочірнє товариство було простим структурним підрозділом материнського. Що ж до захисту інтересів акціонерів — меншості в рамках групи, то тут розроблений правовий механізм пропонує лише законодавство ФРН і меншою мірою — право Бразилії. Цей механізм не є єдиним для всіх зв'язаних підприємств. Західнонімецький закон виокремлює зв'язані підприємства, що уклали між собою підприємницький договір, і всі інші види зв'язаних підприємств.

Тільки якщо між підприємствами існує договір підпорядкування, панівне підприємство має право давати правлінню залежного підприємства обов'язкові вказівки. Ці вказівки підлягають виконанню, навіть коли вони невигідні для залежного акціонерного товариства, але служать інтересам панівного підприємства або підприємства, з яким це останнє входить до концерну. В разі відсутності договору підпорядкування панівне підприємство не повинно використовувати свого впливу для примусу залежного акціонерного товариства здійснювати невигідні для нього операції. Інакше панівне підприємство має компенсувати заподіяні збитки.

Аналіз розвитку законодавства і судової практики західних країн свідчить, що економічні відносини залежності між юридичними особами враховуються правом там і тоді, де і коли того потребують або загальні інтереси держави (наприклад, у питанні про національність юридичної особи), або ж інтереси власників (оподатковування).

Процеси централізації і концентрації капіталу та виробництва приводять не тільки до утворення груп. Іншим полюсом зазначених явищ є руйнування тисяч підприємств, переважно малих і середніх. Нездатність юридичної особи погасити свої боргові зобов'язання, якщо вона підтверджується судом, називається в західному праві неспроможністю. Юридична особа не ліквідується з винесенням судового рішення про оголошення її неспроможною. Вона продовжує існувати, але з обмеженою правоздатністю, тобто може мати лише ті права, що необхідні для співмірного розподілу її майна між кредиторами (для цілей конкурсного процесу). У ряді країн Заходу не можуть оголошуватися неспроможними юридичні особи публічного права, державні підприємства (ФРН, Великобританія). У США, навпаки, неспроможними можуть визнаватися і муніципальні корпорації.

Стосовно юридичних осіб, що є об'єднанням капіталів, у західному праві діє норма, відповідно до якої неспроможність юридичної особи не спричиняє неспроможності її членів. Разом з тим, якщо юридична особа стала неспроможною внаслідок винних дій керівників або ж сама юридична особа використовувалася як прикриття діяльності іншої фізичної або юридичної чи фізичної особи, то законодавство, судові органи ряду західних країн відступають від принципів роздільної відповідальності юридичної особи та її членів і передбачають покладання несприятливих наслідків на учасників, які фактично діяли під прикриттям юридичної особи. Норми про відповідальність керівників юридичної особи спрямовані не так навіть на те, щоб компенсувати збиток, заподіяний кредиторам юридичної особи, як на те, щоб покарати справжніх винуватців фінансового краху. Превентивна функція норм законодавства про відповідальність керівників юридичної особи в разі її неплатоспроможності простежується чітко. Одна з основних ознак юридичної особи — самостійна відповідальність за своїми зобов'язаннями, значно ослаблена саме в тій сфері, у якій на практиці з усією гостротою постає питання про майнову відповідальність.

З іншого боку, західні держави останніми роками почали розробляти і застосовувати різноманітні заходи, спрямовані на підтримку важливих для економіки країни підприємств, що переживають фінансові труднощі. Наприклад, у Франції, відповідно до Закону 1984 р. про попередження і полюбовне врегулювання труднощів підприємств, торгові товариства, а також підприємства, що діють в іншій правовій формі, якщо вони потрапили у важке фінансове становище і не мають власних коштів для його подолання, мають право звернутися до голови торгового суду з проханням призначити їм спеціального радника. Останній покликаний сприяти укладенню угоди між власником підприємства і його основними кредиторами про відстрочення платежів або про додавання боргів. Якщо таку угоду буде підписано, то протягом терміну її дії до боржника не можна висувати позовних вимог і накладати арешт на його майно з метою одержання оплати відповідних боргів. У цей період забороняється також установлювати будь-яке забезпечення, що гарантує оплату боргів. Необхідно наголосити, що така процедура застосовується, коли боржник не припиняє своїх платежів, тому її варто відрізняти від мирових угод, відомих праву інших західних країн, де вони виступають як засіб врегулювання відносин між неспроможним боржником та його кредиторами. В тій же Франції, відповідно до нового законодавства про неспроможність (1985 р.), суд взагалі не може відкрити конкурсного процесу одразу ж після засвідчення неплатоспроможності боржника. Він спочатку зобов'язаний в ході процедури судового відновлення постаратися зберегти підприємство, розглянути і затвердити план подолання його фінансових труднощів чи навіть зобов'язати власника підприємства продати його. І тільки якщо жодне з цих рішень не реалізується, приступають до судової ліквідації підприємства.

Швейцарське законодавство передбачає можливість застосування особливих процедур надання підтримки і допомоги підприємствам, які мають важливе значення для національної економіки. У Бельгії запроваджено спеціальну процедуру допомоги банківським установам, що потрапили в скруту.

Не залишаються без заступництва з боку держави великі підприємства й у тих країнах, де законодавець з якихось причин не пішов на відкрите оголошення особливого режиму для них. У цьому випадку державна допомога реалізується через механізм суддівського розсуду, а за необхідності — через пряме втручання уряду або інших органів виконавчої влади.

Юридична особа є насамперед організаційно-правовою формою ведення спільної господарської діяльності кількома особами. Однак така діяльність може здійснюватися з використанням й інших правових інститутів: неправосуб'єктних торгових товариств, різноманітних підприємницьких договорів (ліцензійних, підряду тощо). У Франції, ФРН, Італії законодавство регламентує діяльність негласних товариств, які не визнаються суб'єктами права. Між правосуб'єктними і неправосуб'єктними підприємницькими організаціями не завжди можна провести чітку межу. Окремі види торгових товариств мають лише деякі (далеко не всі) ознаки юридичної особи. Так, наприклад, учасники повних товариств несуть необмежену і солідарну відповідальність за зобов'язаннями цих організацій. У ряді країн Заходу повні товариства за законом вважаються юридичними особами. У ФРН законодавство не визнає їх самостійними суб'єктами права. У Великобританії та США партнерства також не вважаються юридичними особами, там ці комерційні організації користуються окремими повноваження юридичної особи. У ФРН повні товариства мають право діяти від свого імені, позиватися і відповідати в суді й арбітражі. У Великобританії та США суди, розглядаючи спори партнерств, можуть визнавати їх у конкретних відносинах суб'єктами права. Законодавство деяких держав допускає існування юридичних осіб, які не мають власного відособленого майна. Організації, які мають лише деякі властивості юридичної особи, називаються в літературі "відносними" або "урізаними" юридичними особами.

Останніми роками в західній економічній і правовій літературі поряд із традиційною класифікацією підприємницьких організацій дедалі ширше використовується конструкція спільного підприємства або спільного підприємництва. Термін "спільне підприємство" вживається в різних значеннях. У найзагальнішому вигляді він застосовується для позначення будь-яких організаційно-правових форм ведення господарської діяльності кількома особами незалежно від того, здійснюється вона правосуб'єктною чи неправосуб'єктною організацією і ґрунтується на договорі. В останньому випадку зазвичай ідеться про договірне спільне підприємство. Варто врахувати, що в працях, присвячених міжнародним економічним відносинам, у відповідних правових актах спільними називаються підприємства, у капіталі або діяльності яких бере участь іноземна особа (як правило компанія).

В американській юридичній літературі термін "спільне підприємство" використовується у вужчому розумінні, для позначення певної категорії підприємницьких організацій. Деякі американські юристи розглядають спільне підприємство як різновид партнерства, в якому спільна діяльність учасників обмежується реалізацією якогось одного проекту або здійсненням певних операцій. Федеральне податкове законодавство прирівнює спільні підприємства до партнерств. Інші дослідники вважають спільне підприємство оригінальною формою комерційних організацій. На їхню думку, між партнерством і спільним підприємством існують істотні розходження. Зокрема, у спільних підприємствах не виникає тривалих відносин серед учасників, права останніх у проваджені загальних справ обмежені порівняно з аналогічними повноваженнями партнерів. Учасники спільного підприємства можуть заявляти до суду вимоги один до одного з приводу спільно укладених контрактів, тоді як партнери такої можливості не мають. Нарешті, американські суди менш схильні визнавати спільні підприємства юридичними особами.

Список використаної та рекомендованої літератури

Андреева О. Д. Технология бизнеса: маркетинг. — М.: ИНФРА-М -НОРМА, 1997.

Беляев О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: 2001. - С. 158.

Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — Москва-Лондон, 1995.

Виханский О. С. Наумов А. И. Менеджмент: человек, стратегия, организация, процесс. — М.: МГУ, 1995.

Глухое Б. В. Основы менеджмента. — Спб.: Спец. лит., 1995.

Горемыкин В. А. и др. Планирование на предприятии: Учеб. для вузов. — М.: Филинъ, 1999.