Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті, Детальна інформація

Органічну інтегральну природу нації годі пояснити як просту суму її частин, тут необхідно застосувати діалектику протилежних принципів, що сприймаються інтуїтивно, - цю переконаність консерватизм поділяє з анархізмом. Еволюція нації сприймається як природний ритм, як зростання, подібне до зростання рослини, яке не може бути запрограмоване і в яке не слід втручатися. Найкращим прикладом консервативного націоналізму є той, що його виклав Гердер у своїй теорії духу нації, котрий мислиться як органічне зростання й самоодкровення Божественного.

Цей короткий огляд чотирьох форм націоналізму дає підстави вважати, що просте бінарне протиставлення західного ліберального націоналізму етнічному східноєвропейському є не лише спрощеним, а й неточним описом і неправильною оцінкою реального стану речей. Він також спростовує поквапливі моральні судження, засновані на самих лише ідеологічних тропах. Неліберальні парадигми не повинні відкидатися апріорно. В кожній культурі є певні неліберальні дискурси національної ідентичності, які заслуговують на повагу й не обов‘язково ведуть до ксенофобії.

1.3. Національне самовизначення як засіб стабілізації етнополітичної ситуації.

І принцип національного самовизначення, і принцип територіальної цілісності е фундаментальними підвалинами міжнародного права. На перший погляд, їхнє співіснування є дивним: адже реалізація принципу національного самовизначення неминуче призводить до поділу території держави, з якої виділяється нова національна держава, а неухильне однозначне дотримання принципу територіальної цілісності держав призводить до неможливості утворення нової держави, оскільки останнє в будь-якому разі є порушенням чиєїсь територіальної цілісності.

Становище ускладнюється тим, що у світовій практиці справді немає єдиного загальновизнаного трактування співвідношення цих принципів. Вірніше, взагалі-то воно існує, але в політичній практиці до уваги береться не завжди, оскільки воно не влаштовує держави, що утримують у полі свого суверенітету нації, які борються за свою свободу. Позаяк ці держави є реальними, загальновизнаними суб‘єктами права, чого не можна сказати про дані нації, то перші мають більше можливостей для нав‘язування підпорядкованим націям своєї точки зору.

Тому деякі дослідники справді говорять про „два взаємовиключних принципи - територіальної цілісності держав і непорушності кордонів, з одного боку, і права на самовизначення народів — з другого”. Притому цілком вірно оцінюється доволі плутана ситуація, за якої і центральні уряди, і сепаратисти мають вагомі юридичні доводи для обстоювання своєї позиції.

Принцип територіальної цілісності держав, звичайно, є вагомим досягненням у розвитку міжнародного права. Постульована в ньому повага до існуючих кордонів є великим внеском у збільшення міри цивілізованості міждержавних стосунків, збереження в них миру і стабільності. Проте невиправдане застосування цього принципу там, де йдеться не про міждержавні стосунки, а про право нації на самовизначення, не лише не цивілізує ті стосунки, а навпаки - нагнітає в них напругу. Закладена в цьому принципі абсолютизація недоторканості державних кордонів призвела до того, що він став дедалі ширше застосовуватися для юридичного обґрунтування відмови урядів поліетнічних держав надати можливість самовизначення меншинам, що мешкають у країні. Таким чином ці держави не розв‘язували існуючі суперечності і проблеми, а, навпаки, мимоволі заохочували їх латентне розгортання і загострення.

Насправді ж питання співвідношення та ієрархії цих двох принципів давно розв‘язане наукою. Це розв‘язання цілком відповідає вимогам етнічної і соціальної справедливості і полягає у чіткому з‘ясуванні царини компетенції кожного з принципів. Таке з‘ясування дає змогу зробити висновок, що протиставлення принципу територіальної цілісності держави і непорушності її кордонів принципу самовизначення є просто некоректним, бо принципи ці, хоч і стикаються, є юридично непротиставними: кожному з них відведено свою роль у своїй сфері правових відносин.

Дія принципу територіальної цілісності поширюється на сферу міждержавних відносин і має на меті захист держави від зовнішніх зазіхань - однобічних територіальних претензій, що не ґрунтуються на міжнародному праві і пред‘являються на порушення порядку, запровадженого для мирного врегулювання міжнародних суперечок. Тобто принцип територіальної цілісності держави виступає засобом зняття саме міждержавних суперечностей, суб‘єктами яких є держави, що змагаються за право здійснення суверенітету над певного територією. У розв‘язанні подібних суперечностей принцип національного самовизначення взагалі не зачіпається і не фігурує.

Суб‘єктами ж права на самовизначення с народи-етноси, що обстоюють своє невід‘ємне і непорушне право вільно визначати свою долю, у тому числі і політичний і правовий статус своєї території. Принцип самовизначення регулює не відносини між державами, а відносини між етносом, який є первинним носієм територіальних прав, та державою, якій народ делегує здійснення своїх прав. Ця формула логічно випливає з пріоритетності суспільства, соціуму над державою, виростання держави з суспільства та призначення держави як інституту, покликаного захищати і оформлювати це суспільство, користуючись для цього повноваженнями, якими її наділило те ж таки суспільство. Зокрема, територією держава володіє і розпоряджається від імені і в інтересах суспільства.

Оскільки ж нація є соціальним організмом, а сама територія є не просто етнічним ареалом, а й одним з найвагоміших чинників етногенезу, то стає зрозумілим, чому право на територію нації є первинним і вагомішим відносно права на територію держави. Принцип національного самовизначення в юридичній науці відтак є вищою правовою підставою володіння і розпорядження територією.

З огляду на те, що національне самовизначення полягає у зміні політичного статусу народу, принаймні, передбачає можливість, природність і правочинність такої зміни, логічним є висновок про те, що принцип національного самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності. Отже, визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності можливе лише в межах принципу самовизначення.

За такої ситуації необхідною стає корекція розуміння поняття „територіальна цілісність”. Зокрема, необхідно виокремити з нього поняття „державно-територіальна цілісність” і „цілісність національної території”. Останнє якраз передбачає право на створення національної держави, що охоплює весь масив етнічної території певної нації, на об‘єднання чи возз‘єднання з незалежною частиною свого народу. Звичайно, цілісність національної території є також пріоритетною відносно цілісності держави.

Саме таке розуміння питання відбите у Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам. „Вирішуючи проблеми співвідношення територіальної цілісності держави, що здійснює національне гноблення, і національно-територіальної цілісності поневоленого народу, цей документ прямо зобов‘язує всі держави поважати невід‘ємне право всіх народів на цілісність їхньої національної території” (п.4.)... Територіальна цілісність самих держав розглядається у цьому документі як вираження суверенних прав народів.

Еліти багатонаціональних країн, воліючи зберегти під своїм пануванням неосновні етноси, прагнуть перевести питання про національне самовизначення цих етносів у річище міждержавних територіальних суперечок, і саме тут і захована відповідь на питання про співвідношення двох міжнародно-правових принципів.

Таким чином, можна вважати доведеним твердження про те, що „право нації на самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної держави”. Кровопролитні жорстокі війни, сотні тисяч вбитих, мільйони біженців, суцільна руїна внаслідок здійснення національного самовизначення є не більш ніж відвертою і великою неправдою тих, хто якраз і спричиняє - свідомо чи несвідомо - це, проводячи політику гегемонізму однієї нації над іншими в одній державі, потураючи нацистським амбіціям першої щодо других і водночас суворо та надзвичайно демократично відмовляючи цим другим у священному праві боротися за своє виживання тепер і гідне, нормальне життя в майбутньому.

Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до колективних прав, тобто його дістає певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення стоїть на основі індивідуальних прав, тобто прав, що надаються індивідові як такому.

В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов‘язане з правом людини і виводиться з останнього. Саме тому принцип самовизначення зачіпає не лише права народів, а й відносини між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод усіх її членів у масовому порядку, або масовим порушенням прав людини.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов‘язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.

Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, є народ (нація), що прагне скористатися своїм невід‘ємним правом, і держава, в кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов‘язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов‘язком держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю в життя. До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права і відповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід‘ємного права на самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов‘язок активно сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави члени міжнародного співтовариства зобов‘язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. Це випливає з імперативного характеру принципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують усім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його реалізації.

Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати „здійснення самовизначення” на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.

Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки народ згоджується з існуючим територіальним статусом. Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинне вважатися протиправним від самого початку. Відповідно і територіальна цілісність держави, якщо вона не ґрунтується на вільному самовизначенні народу, не є правовідповідною, оскільки право на самовизначення ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, у світі нараховується „близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, „у найближчі 30 - 40 pp. на планеті утвориться ще близько 100 - 110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав”.

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів усіх без винятку етносів, що населяють Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що заселяють Землю, і на праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб‘єктами міжнародного права. З іншого - на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів І реальних можливостей трансформації світового політичного устрою.

Розділ ІІ. Зовнішня політика держави як вияв національних пріорітетів (на прикладі України).

Проблема геополітичного вибору виявилася для України завданням, яке від століття до століття, від одного покоління до наступного передається без розв‘язку, хоча і з достатньою кількістю спроб його відшукати. У найближчий до нас період історії незалежності української держави, тобто понад дванадцять останніх років, вершителі її не тільки не знайшли оптимального, продиктованого державними і національними інтересами рішення, а й додали свіжих невизначеностей до спадщини поколінь. Глобальна, гуманна та утопічна ідея “бути другом усім” не знайшла реальних відгуків у жодної із сторін - потенційних друзів, якщо йдеться про стратегію і рівноправне партнерство. В умовах зміни короткочасного періоду мультиполярного балансу на монополярний світ (з точки зору переваги сили) несприйняття, а інколи - і відверте ігнорування позиції та інтересів України підсилилося свого часу недалекоглядним рішенням її керівництва вийти із клубу ядерних держав, позбутися усіх видів цієї зброї, в тому числі й тактичних. Закони політики, вдосконалюючись у деталях і адаптуючись до відповідного часового проміжку, в корені своєму залишаються незмінними, вони грунтуються на проголошеному ще в доісторичні часи принципі: “Сильний робить, що хоче, а слабкий - що повинен”. Декларування багатовекторності чи навіть двовекторності стратегії зовнішньої політики швидше свідчить про відсутність позиції української верхівки щодо геополітичного вибору, ніж про далекоглядність і вдале маневрування. Зрозуміло, що значний вплив на такий стан справ має географічне положення України, несформованість єдиної нації та складна внутрішньополітична ситуація, економічна криза й сировинно-енергетична залежність. Проте кожна проблема може мати свої позитивні риси, коли розглядати політику як мистецтво можливого. Отже, які наші можливості?

Протяжність кордону із Російською Федерацією є найбільшою з усіх українських кордонів, понад 54 відсотки експорту нашої держави зорієнтовано на російський ринок. Враховуючи складнощі політичного характеру така ситуація становить неабияку загрозу національній безпеці України. Після розвалу Радянського Союзу більшість підприємств перейшли до власності української держави із незамкненим виробничим циклом, потрапивши, таким чином, у пряму економічну залежність від суміжних чи постачальних підприємств т. зв. “близького зарубіжжя”. Для компенсації чи ліквідації такої залежності знадобилося чимало часу і значні економічні затрати. Крім того, на території Росії залишилася левова частка енергоресурсів, котрі раніше надходили в усі республіки СРСР, а на сьогодні і впродовж найближчих років є і будуть незаперечним аргументом зовнішньої політики Російської Федерації. Як і ядерна зброя, енергоносії допомагають Росії утримувати позицію жандарма субрегіону Східної Європи і постійно нагадувати світовому співтовариству, що вона є спадкоємицею супердержави, і претендувати на цю роль і надалі. Географічне положення, великодержавна ідеологія і традиція, енергетичний та військовий потенціал дозволяє північно-східному сусідові України, на відміну від неї, мати власну, не раз особливу точку зору на процеси світової політики, домагатися активної участі в них. Яскравим прикладом може бути російська співучасть у миротворчій місії НАТО та ООН у післявоєнному Косові за явного провалу російських ініціатив під час активної фази війни. Водночас Україна, котра першою подала на розгляд Ради Безпеки свої миротворчі пропозиції, майже демонстративно була позбавлена можливостей приєднатися до дій міжнародних сил в Югославії і отримала принизливий статус спостерігача.