Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті, Детальна інформація

Загальний зовнішній борг США зараз становить приблизно 2 трильйони доларів. Цей фактор, підсилений досить швидким зсувом від долара до євро як альтернативної світової валюти, а також у поєднанні з іншими фінансово-економічними чинниками, повинен призвести до різкого падіння курсу долара, в тому числі і щодо євро. Це, своєю чергою, знизить привабливість європейських товарів і підвищить конкурентоздатність американських. В будь-якому випадку різкі зміни курсів цих двох потужних валют, а також інші порушення трансатлантичної рівноваги у фінансово-економічній сфері можуть негативно позначитись на стані світової економіки і окремих економік різних країн. Хоча глобалізація, як вже зазначалося, має суто західні витоки, і найменше у розбалансуванні сучасної світової системи зацікавлені її теперішні керівники - країни Заходу, негативні наслідки відчуватимуть усі залежні від Заходу в тій або іншій мірі країни - а це більша частина світового співтовариства. В сучасних умовах Захід отримує значну частину своїх прибутків за рахунок третіх країн - якщо не їх прямої експлуатації, то дискримінації та приведення їх у відповідність до західних стандартів. Що ж до глобалізації, то вона, скоріше за все, може стати небезпечною для Заходу лише в тому випадку, якщо він не буде спроможний утримуватись на вершині цього процесу або не зможе захистити себе від конкуренції більш молодих і витриваліших та амбіційніших суспільств. Це не виключає існування інших загрозливих процесів, які Захід вже сьогодні не здатний успішно контролювати і які об‘єктивно знищують його цивілізацію. Йдеться насамперед про кризу старіння західних суспільств, екологічну кризу, а також духовну кризу суспільства споживання.

Проте перед обличчям таких небезпек Захід не тільки не може досягти своєї колишньої згуртованості часів “холодної війни”, а навпаки, його члени постійно перебувають у стані суперництва між собою. Одним з останніх важливих кроків у цьому сенсі стало підписання Угоди про вільну торгівлю між ЄС та Мексикою. За Умовами Угоди, яка вступила в силу 1 липня 2000 року, торгівля Європи з Мексикою буде лібералізована на 95%, тобто будуть зняті майже всі обмеження на шляху вільного товарообігу. Крім розширення своєї торгівлі, яка і так ведеться дуже активно з країнами Центральної та Латинської Америки, ЄС переслідував мету оминути бар‘єри на шляху до виходу на американські та канадські ринки, чого його фірми довго й безрезультатно прагнули. Такий опосередкований доступ не може йти в порівняння з прямою вільною торгівлею, але дає можливість європейському бізнесу реекспортувати свої товари через Мексику далі в Північну Америку. Логічний висновок в цій ситуації такий: торгові війни і суперечки між титанами навряд чи матимуть тенденцію до затихання, а навпаки, скоріше за все можуть посилитись у найближчому майбутньому.

Історія політичного Заходу дає усі підстави говорити про двозначний характер відносин між Західною Європою і США, коли, з одного боку, заявляється партнерство і розподіл тягаря світового лідерства, з другого - всім відоме зверхнє ставлення Америки до інших країн та месіанське розуміння своєї ролі у світі, її цинічна зовнішня політика, подвійні стандарти поводження на міжнародній арені. Зі свого боку, Європа ніколи не була справжнім союзником США , тим самим підтверджуючи думку, що США не має союзників, а тільки клієнтів - користувачів американського ядерного щита. Європа часто досить споживацьки ставилася до союзу з Америкою.

При цьому доля політичного Заходу виглядає досить безальтернативно, але не песимістично, якщо не дотримуватись затятої трансатлантичної точки зору. Як показали останні 10 років (а особливо ситуація щодо війни в Іраці), він не спроможний підтримувати колишній рівень згуртованості і кооперації його членів. Трансформація Заходу в бік більш відкритої спільноти, націленої на широкі зовнішні зв‘язки і співробітництво, є неминучою. Така трансформація зумовлена як процесами змін у структурі і сутності глобального співтовариства, так і змінами в межах самого Заходу: так, більший ступінь європейської сдності в результаті призведе до глибшого розколу всередині трансатлантичного союзу, а зміни у геополітиці стратегічних інтересів Сполучених Штатів позначаться на якості впливу на ЄС і стосунках з ним загалом. Безпека Західної Європи все більше переходитиме до відома європейців. Можна припустити, що поступово всередині НАТО західноєвропейський воєнний компонент буде рухатись в бік більш відділеної військової одиниці. На відносинах США - ЄС негативно позначаться й економічні бар‘єри та протекціонізм з обох боків.

Однак немає потреби у створенні якихось нових великих трансатлантичних проектів. Так само немає сумніву в тому, що ефективні робочі відносини двох сторін необхідні для вирішення проблем як у власних взаємних стосунках, так і у глобальному масштабі. Інше питання полягає в тому, що Європа і Америка не вміють бути рівними партнерами, а теперішнє другорядне становище абсолютно не влаштовує європейців.

Поза тим, можна назвати інші фактори, які ставлять нездоланні перешкоди на шляху до сучасної і майбутньої трансатлантичної єдності. Захід вже давно не може виступати від імені всього світу - в цьому він фактично підійшов до межі своєї корисності та пережив ті ідеї, на яких він тримався. Захід усе більше вступає у діалог із зовнішнім світом - і це те, що він і повинен робити для забезпечення свого майбутнього - і, можливо, утримається на межі відкритого протистояння зі світом, якого він вже тепер боїться і яким намагається керувати у власних інтересах. Також, поки що немає такої загрози, яка б могла згуртувати західні країни у потужний блок. За наявної тенденції до значної диверсифікації загроз, коли джерела небезпеки мають дедалі складнішу географію та причини, а також, коли значно відрізняється суб‘єктивна оцінка небезпек, немає підстав для спільних відповідальних дій Заходу, від яких залежатиме його існування.

У випадку Сполучених Штатів можна зробити суперечливі висновки, їхнє на сьогодні формально незаперечне світове лідерство та безпрецедентне економічне процвітання можуть таїти у собі значні небезпеки. Американці розуміють це і розуміють усю серйозність викликів, які ставить перед ними змінене світове співтовариство. Вже сьогодні США намагаються забезпечити своє майбутнє становище як єдиної наддержави у однополюсній системі світу (вимагаючи виходу НАТО за свої територіальні кордони, намагаючись закріпити військову і технологічну залежність Західної Європи, посилюючи свої позиції на Близькому Сході (Перська затока), де вони вже мають незаперечного союзника - Ізраїль, та на Балканах (Косово), розширюючи програму “Партнерство заради миру” тощо). Неможливість побудови однополюсної системи у сучасному світі є досить очевидною, з огляду на такі значні держави, як Китай, Росія, Індія, а також той самий ЄС. Але наблизитись до ситуації світової гегемонії може союз США і Західної Європи, який, як бачимо, перебуває у досить неоднозначному стані. Ціна такого союзу, поза необхідністю надати Західній Європі більші вигоди від нього і статус рівноправного партнера, вимагає значної зміни суспільної свідомості як американців, так і європейців. Спроба запровадити усі ці зміни може принести США заплановані результати, але може й створити найбільш сильного і непримиренного суперника Америці. Однак, вступаючи у XXI століття, американці мають велике прагнення зробити його ще одним “американським” або “трансатлантичним віком”.

Афро-азійський блок та країни Латинської Америки – невідома величина міжнародної політики.

У політичній літературі різних країн постійно підкреслюється важливість тих держав, які не пов‘язані з ніяким блоком, але які, незважаючи на свій політичний нейтралітет, мають дуже великий вплив не розвиток подій у світі, а зокрема на політику окремих блоків.

Неприєднані держави, до яких зараховують перш за все, держави Азії, Африки та Латинської Америки не утворюють якогось реального блоку, хоч час від часу відвідують міжнародні конференції і займають колективне становище до тих чи інших світових подій (для прикладу варто взяти хоча б їх одностайне засудження американської агресії в Ірак).

Вільям Дж. Карлетон дає таку оцінку “світу нейтральних” у своїй книзі “Революція в американській зовнішній політиці”: ”Нейтралісти наполягають на тому, що вони не є ні блоком, ні навіть третьою силою і що вони не думають організовуватися мілітарно у противагу чи то Росії, чи проти Заходу. Вони засуджують військові союзи і комбінації, що випливають з балансу сил, стверджуючи, що це впливає на зріст міжнародної напруги і може спричинити вибух війни. Вони засудили перегони в озброєнні, домагаючись заборони випробувань термоядерної зброї. Вони заявили, що прагнуть стояти осторонь обох сторін, що хотіли б бути посередниками між ними і досліджувати “дійсні шляхи” до миру”.

З уваги на специфічний характер держав, які належать до групи нейтральних, їхня політика має досить виразну тенденцію наголошувати негативне ставлення до західного блоку, мовляв, цей блок об‘єднує колишні колоніальні імперії, які прагнуть у зміненій формі продовжувати експлуатувати свої колишні колонії. Цей антиколоніалізм і антиімпералізм намагається використовувати Росія, декларуючи свою повну солідарність з політикою неприєднаних держав.

Щодо ісламського світу, то він загалом і фундаменталістські течії в його середовищі займають більш виважену позицію в зовнішній політиці, ніж США чи Росія з КНР, відкидають сепаратизм та хаотичну силову політику ( за винятком терористичних організацій). А загалом націоналізм у зовнішній політиці цих країн останнім часом загальмував у своєму розвитку.

Висновки

Сучасний націоналізм європейських держав і взагалі націоналізм як світове явище останнім часом набув значного розвитку. На підтвердження цього можна навести ряд прикладів успіху європейського націоналізму. Це і участь австрійської Партії Свободи в уряді, значима перемога на виборах Народної партії К.Блохера у Швейцарії, зростання впливу Vlaams Blok у Бельгії, успіхи датських та шведських націоналістів, в сусідній Румунії в листопаді 2000 р. партія „За Велику Румунію” здобула 22% голосів виборців; її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президенських виборах, збільшення популярності Національного Фронту та його лідера Ле Пена у Франції, успіх партії Піма Фортайна на виборах у Нідерландах. В чому ж причини успіху?

Це питання потребує досконалих досліджень, але вже тепер можна відзначити, що успіхи в цих державах полягають в єдності всіх націоналістів. Поглянувши на програмові засади австрійської Партії Свободи, достатньо відзначити кілька її важливих пунктів, щоб зрозуміти причини його привабливості:

Пункт 1 „Свобода - найвище право кожної людини”;

П. 2: „Людська гідність недоторканна”;

П.З: „Спочатку Австрія”;

П.5: „Християнство - основа Європи”;

П. 12: „Сім'я - єдність поколінь”;

П.ІЗ: „Захист оточуючого середовища”;

П.15: „Вільні фермери - культивування землі”.

Отже, тут стає зрозуміло, на чому розставляють акценти австрійські націоналісти.

Е.Сміт, один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту „доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:

1 - людство природним чином поділяється на нації;

2 - кожна нація має свій самобутній характер;

3 - джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4 - задля свободи і самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5 - нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;