Політична система, Детальна інформація

оборона країни від зовнішнього нападу, анексії;

участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети;

участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі використання військових засобів).

Схожість, аналогічність або збіг основних функцій ox (проте не всіх) існуючих нині держав свідчать про зближення їхньої соціальної сутності і про втілення у сучасні міжнародні відносини нового політико-правового мислення, про посилення взаємозалежності і взаємозв'язку всіх країн, про об"єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні серйозних глобальних проблем. Так людство поступово здійснює поворот до цивілізації нового типу.

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, так само і здійснювати владу вона повинна певними способами, методами. До них перш за все належить форма держави як спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади, її елементами є: державне правління (спосіб організації вищої державної влади) державний устрій (спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між нею та цими частинами державний режим (спосіб здійснення державної влади певними методами і способами).

Історично склалися дві форми:

монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок;

республіка, коли вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.

У сучасних державах є такі форми правління: президентська республіка, де глава держави (президент) одноосібне або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам (наприклад США, Аргентина, Іран, Швейцарія)

напівпрезидентська республіка, де глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом наприклад, Україна, Фінляндія, Франція);

парламентська республіка, де глава держави (президент) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Він формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

парламентська монархія, де глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Англія, Швеція, Японія);

дуалістична монархія, де глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

До основних видів державного устрою належать:

проста (унітарна) держава, де частини її не мають 1 свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Італія, Португалія, І Україна) включають автономні утворення;

складна держава, де частини її мають суверенітет, усі ознаки державності. Складні держави поділяються на федерації — союзні держави і конфедерації — об'єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.

Основні види державного режиму:

демократичний — державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини; забезпечуються легальні можливості вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), вільно діють різноманітні громадянські об'єднання, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний;

тоталітарний — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення або недопущення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема, через діяльність громадських організацій, об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольовадої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи. Останній різновид тоталітаризму має назву «автократія» або «вождизм». Тоталітаризм існував у вигляді таких державних режимів, як расистський, фашистський, військово-диктаторський.

У другій половині 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається поступовий, хоча й не завжди послідовний перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного.

2. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

Будь-яку проблему політології, а особливу сферу практично-політичних відносин, необхідно розглядати крізь єдність думки та поведінки політичних суб’єктів.

Однак щоб була думка, потрібні воля та бажання. Людська воля, збагачена здатністю мислити свідомо, втілюється у критичних діях людини, соціальних спільностей. Розрив між думкою і дією проявляється в абстрактному теоретизуванні, коли думка відривається від дії, та безглуздому експериментуванні, коли дія .відривається від думки. Подолання цього розриву базується на принципі єдності думки і дії як головного у сутності людини. Реалізація на практиці даного принципу передбачає відносний поділ його на складові елементи, пізнання останніх, тдо є механізмом ефективного творення та відтворення людини, соціальних спільностей людей у всіх сферах суспільного та індивідуального життя.

Розгляду духовних та діяльнісних основ політичних суб'єктів присвячено ряд лекцій з політології. Вони охоплюють собою політико-духовні компоненти політичних відносин суспільства, які є характерними для соціальних спільностей, органічно притаманні їм і дістають втілення у практичній діяльності. Поза знанням і пізнанням політико-духовних цінностей, інтересів, політичної свідомості ефективна практична політика неможлива. За підрахунками західних спеціалістів, до 2000 р. в передових індустріальних державах вартість інтелекту (знань, ініціативи, підприємливості) становитиме 90—95 % усієї вартості вироблюваної продукції. Це яскраво свідчить про значимість інтелектуального потенціалу суспільства, його вирішальну роль у прогресі, механізмі функціонування й розвитку людських спільностей. Зрозуміло, це стосується і політики.

Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця й ролі в них, інтеграція у духовній сфері дістають втілення у поняттях суспільної та індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість — це колективний розум народу, його духовний стан і цінність, цілісність .духовного життя, що визначається суспільним буттям.

За глибиною відображення дійсності у суспільній свідомості вирізняють буденну і теоретичну свідомість;

способом відображення — суспільну психологію та Ідеологію; за предметом, відображення — специфічні форми суспільної свідомості. Усі ці складові суспільної свідомості взаємопов'язані та взаємозумовлені. І якщо одна з них абсолютизується, розглядається у відриві від іншої, то на практиці це перетворюється на догматизм, антиісторизм, авторитаризм суб'єкта соціального мислення, а головне — внаслідок цього суспільна свідомість як цілісність духовного буття відображає систему реальних суспільних відносин неадекватно, суб'єктивно, однобічно.

Так було в умовах нелегітимної політичної влади, коли суб'єкти, що були при владі, оголошували суспільну свідомість та її форми найвищими цінностями духовності народу, хоча вони такими не були. Тому суспільна свідомість не могла бути мобілізуючою, організуючою та. перетворюючою силою. Суспільні ідеї, цінності та практика розривалися. Відносний поділ свідомості і буття ставав абсолютним. Суспільне життя міфологізувалося, а мова верховних політиків підміняла мову науки. Субстанція свідомості — свобода розпоряджатися розумовими здібностями, знаряддями інтелектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини.

Якщо атрибути свідомості та її основа — свобода — загнані у простір, де .нагромаджувалася величезна маса відходів виробництва думки й мови, а буття не сприяє вираженню їх, то тут наявна утопічна суспільна й індивідуальна свідомість, відрив їх від дійсності, причому такий стан свідомості консервується та насаджується методами адміністрування, насильства, брехні. Влада, яка визначає, що повинен знати народ і людина, є владою фіктивною. М. Бердяев відзначав, що .для повалення фіктивної влади потрібна свобода слова. В атмосфері несвободи процвітають пусті слова, і вони незаперечні.

Відновлення смислу слова, правдивого, реального й повновладного вживання слів веде до такого стану свідомості, коли суспільство не переодягатиметься у бодай найрадикальніші костюми, а справді переродиться змінить свою тканину. Влада слів є владою зовнішнього. А ми повинні повернутися до внутрішнього. Все життя має визначатися зсередини, а не ззовні, з глибини волі, а не з поверхового середовища .