Політична система, Детальна інформація

Демократичні відносини у політичних структурах суспільства сприяють цілеспрямованому формуванню у особи пріоритету суспільних інтересів, їх гармонійному поєднанню з індивідуальними інтересами. Фундаментом цього процесу є рівні конституційні права й обов'язки особи, оплата за працею залежно від її кількості та якості, відсутність дискримінації за національними, расовими, політичними, партійними та іншими ознаками.

Усвідомлення діалектики суспільних та індивідуальних інтересів та реалізація його на практиці є критерієм правильного розуміння особою свого місця і ролі у системі політичних відносин. Це знання позначається на формуванні громадської думки і становленні демократичної культури, розв'язанні колективних завдань. Вони розглядаються нею не як поза особою існуючі, а як її власна справа, умова і засіб самовираження і самоствердження В суспільстві. У менталітеті окремої особи відбувається поступове домінування «Я» над «ми».

Індивідуальні інтереси нездійсненні без зв'язку з колективними політичними проблемами. Збіг політичних тa індивідуальних інтересів по суті не означає, що всі інтереси (суспільні, політичні, особисті) завжди і за всіх обставин співпадають. Між ними існують суперечності, їх і фіксує громадська думка.

Якщо суперечності не виявляються і не розв'язуються, то політична свідомість, що відображується у формі громадської думки, стає деміургом політичної реальності. Це є характерним для тоталітаризму й авторитаризму. Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної реальності. Якщо в ній жорстко задається незмінна колективна свідомість, що заперечує індивідуальну, то це є показником тотальної духовності, точніше бездуховності можновладців. Внаслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.

Якщо громадська Думка враховуєтеся постійно і планомірно, то вона стає своєрідним «дзеркалом» суперечностей, інтересів різних соціальних груп, прошарків, осіб, дає можливість виявляти їх, узагальнити й розробити програму управління політичною діяльністю людей. Епізодичні дослідження громадської думки не дають динаміки зміни інтересів, передбачити напрямок розвитку політичних процесів за' допомогою їх не вдається. Необхідна чітка програма: послідовного цілеспрямованого аналізу всіх процесів політичного житія суспільства, де громадській думці слід надати статус Основного регулятива в діалектиці інтересів груп і осіб, механізмі демократизації соціально-політичної обстановки. Для реалізації цього завдання слід подолати чимало організаційних, змістовних та інших перешкод. Необхідно докорінно змінити ставлення до громадської думки у структурах влади, довести на практиці, що громадська думка—. не «бідний родич», не «прохач зі сторони», а повноправний і повновладний суб'єкт управлінської діяльності, не «контрагент», а справжній союзник, не перешкода у роботі, а навпаки, найважливіший фактор і механізм піднесення її ефективності. Зміна ставлення до громадської думки, становлення демократичних відносин і культури мас — умови якісного перетворення політичної свідомості суб'єктів.

Завдяки динаміці політичних процесів поступово руйнуються стереотипи рабської, слухняної свідомості людей, розкріпачуються їхня воля й здібності до свідомих політичних дій. Елементи демократизації і гласності спонукають окремі соціальні прошарки до переходу від емоційно-чуттєвого до раціонально-змістовного пізнання політичної діяльності, підвищення політичної свідомості. Зараз не завжди спрацьовує механізм бездумного виконання і схвалення рішень, що приймаються у верхах. Водночас верхи усвідомлюють, що у кращому випадку вони можуть лише порушити питання зміни політичної влади, її структур, але реалізувати її без залучення мас на свій бік вони не в змозі. За умови врахування громадської думки верхами низи посилюють увагу до політики, її форм, методів і засобів реалізації, включаються у політичний процес. Відбувається поступове зрушення у напрямку професіоналізації політиків, усуваються негативні настанови і стереотипи в політичній свідомості.

Однак позитивні моменти не слід переоцінювати. Як свідчать дослідження, дедалі чіткішою стає межа між політизованим шаром свідомості і екзистенціальним, тобто безпосередньо пов'язаним з долею окремої людини. Чим глибше проникає політика у цей життєвий шар, тим невпевненіше почуває себе людина "у перехідний час”.

Подолання труднощів політичного і суспільного буття, роздвоєності свідомості людей потребує мобільних ефективних програм діяльності, які б реально забезпечили усунення дефіциту всього життєво .необхідного, дали можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності й орієнтири.

Політична свідомість різних суб'єктів є відображенням рухомих політичних відносин. Лише у цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів. Особлива роль у цьому відводиться політичній ідеології.

3. ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ

Нинішній період суспільного розвитку характеризується розкріпаченням духовних потенцій людини, соціальних груп і прошарків. Вони можуть вільно, відкрито висловлювати свої думки, судження, впроваджувати їх у життя. Плюралізм, розмаїття ідей, оцінок, настанов і ціннісних орієнтацій дедалі більше впроваджуються "у політичне життя на всіх його рівнях. Звести їх у єдину систему навіть на рівні середовища безпосереднього :буття людини дуже складно через їхню чисельність, неоднозначність, суперечливість, адже далеко не просто виявити точки зіткнення духовних інтересів людей, що доводять істинність своїх поглядів і здебільшого не визнають думки опонентів. Суспільна та індивідуальна свідомість не лише свідомо розриваються, а й протиставляються. Водночас всередині кожної з них є серйозні суперечності, які охоплюють ідеологічні та психологічні компоненти.

Якщо «психологічний фактор» вийшов на перший план, то ідеологічному не пощастило. Вийшли у світ і статті з гучними назвами: «Чи потрібна нам ідеологія?», «Яка ідеологія нам потрібна?» та ін. Деякі політичні лідери доводять необхідність відмови від будь-яких ідеологій, пропагують тезу про деідеологізацію.

Проблем в ідеологічному просторі чимало, і їх дедалі більше після кожної чергової політичної кризи. У цих |;умовах важливо звернути увагу на деякі проблеми політичної ідеології.

Відомо, що від надмірного вживання слів у негативному чи позитивному смислі вони не стають яснішими, зрозумілішими, швидше навпаки: із змісту поняття вихолощується .його сутність. Воно або стає цілком «ясним», або .зазнає критики, а подекуди заперечується зовсім. Метод заперечення без серйозної спроби розібратися у предметі поняття, його змісті властивий багатьом Людям, якщо об'єкт критики став масовою формою вияву невдоволення. Як свідчить практика, така доля спіткала багато понять політології, одним з них стало поняття «ідеологія».

Слід зазначити, що для такого ставлення до ідеологічних цінностей е певні підстави. Якщо у понятті дістають відображення цінності, настанови, погляди, норми, відірвані від життя, більше того, протиставлені йому, значною мірою догматизовані, то цілком зрозумілим стає відчуження народу від цих ідеологічних імперативів. Останні не виникають на голому місці, а є наслідком негативного ставлення до них людей протягом багатьох десятиліть, зневіри у надуманих, брехливих постулатах, що пропагувалися та укорінювались у свідомість усіма можливими, у тому числі насильницькими методами і засобами, цілеспрямованими компаніями. Так сталося і з комуністичною ідеологією При цьому масова свідомість не шукає І не пояснює причин негативного ставлення до комуністичної Ідеології, а заперечує її.

Ідеологія — це вчення про ідеї, системне вираження ідей, що відображають суспільне життя, інтереси різних соціальних спільностей. Словники, як правило, тлумачать ідеологію як систему поглядів на природу, суспільство, особу, цінності, цілі і способи досягнення їх, зумовлених насамперед виробничими відносинами суспільства. Оскільки вважали, що ідеологія як система поглядів, цінностей і норм вірно відображає об'єктивну реальність, то вона відносилась до істинно наукового знання. Ідеологія і наука, насамперед суспільна, ототожнювалися у теорії, а на практиці широко використовувався термін «наукова ідеологія», під якою розумілася комуністична ідеологія у її «єдино вірному», монопольному існуванні і прояві.

Однак наука у своїй основі має різні методи пізнання дійсності, за допомогою яких вона здатна перепровіряти свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких на «істинність» у кращому випадку, здійснюється здоровим глуздом, корпоративними інтересами суб'єктів. Цей зручний для людини спосіб існування позбавляє її відповідальності за будь-які дії через посилання на ідеологічні постулати. Це пояснюється тим, що більшість людей, часто несвідомо, хапаються за ідеологію як за рятівний аргумент дій або бездіяльності лише тому, що вони нерозвинені як особистості, не здатні мислити, не мають своїх сталих переконань, які давали б їм змогу захищати свою позицію у будь-якій ситуації. Як влучно зауважив письменник Ф. Іскандер, «ідеологізована людина віддає ідеології таємницю свого життя, • свою справжню цінність, свою моральну свободу, свою особистість»

Людина перестає бути особистістю настільки, наскільки вона ідеологізована, і чим ближча вона до верхівки влади, тим важче виявити гнучкість і вчасно відмінити неправильне рішення. Ідеологічна міфологія нівечить людей різного соціального середовища, професій. Селянство складніше піддається ідеологізації, тому воно було піддане нищівному розгрому. Інтелігенцій, здебільшого слухняна щодо ідеологічного диктату, втішала народ політичними анекдотами, а народ навчив інтелігенцію пити, не заїдаючи. Ф. Іскандер, безумовно, зробив слушний висновок про те, що ідеологія створила культ людини динамічної, яка, не вагаючись, готова виконувати будь-яке завдання начальства.

Не випадково після спроби державного перевороту (19—21 серпня 1991 р.) багато «прихильників» комуністичної ідеології пояснювали свою діяльність або бездіяльність бюрократичними посиланнями на вказівки, накази, укази, але більшість із них навіть не намагалися знайти причини поведінки у самих собі.

t Політична криза ще раз довела, що політичні керівники догматичного гатунку свідомо не були прихильниками комуністичної ідеології, а розглядали її лише як ритуальний духовний витвір, звід положень, поглядів, що не увійшли у структуру індивідуальної свідомості та діяльності. Користуватися «науковою ідеологією» було даниною моді, методом присягання на вірність, в результаті чого можна було спокійно і пристойно існувати, просуватися по службі, робити кар'єру. Двомисленню сприяла і сама «наукова ідеологія». Вислів «наукова ідеологія» походить з тих брехливих специфічних утворень, які проникають у нашу лексику і відображають, двомислення тобто у результаті негідної ідеологічної практики народжується щось непоєднуване, ми оточені алогізмами і не можемо позбутися їх.

"Ще категоричніше висловився О. Зинов'єв у «Зияющих высотах»: «Ідеології принципово не розрізняються з точки зору ступеня науковості у розумінні природи і суспільства. Наукова ідеологія — це така ж безглуздість, як, наприклад, наукове мистецтво». Однак ідеологія апелює до розуму, тому вона неминуче бере свій зміст з науки. Зараз головне — реабілітувати здоровий глузд як базу ідеології.

Чи не випливає з усього зазначеного вище непотрібність ідеології? Ні, не випливає. Йдеться, по-перше, про те, щоб відмовитися від вживання поняття «наукова ідеологія», оскільки воно не має чіткого смислу. По-друге, зміст ідеологій може бути різним, але це не аргумент для повної відмови від самого поняття «ідеологія». Адже будь-який суб'єкт, що логічно мислить, має систему поглядів, ідеалів, входить до соціальної спільності, існування якої неможливе без певної системи цінностей. І якщо той чи інший політик виступає за права людини, за економіку з приматом приватної власності, за правову державу без будь-якої ідеології, то він таким чином висловлює свою власну систему поглядів, тобто ідеологію. По-третє, ідеологія не є монолітним, тотальним духовним утворенням, що стало абсолютно пануючим регулятивом свідомості та діяльності мас. Монопольність ідеології обертається однодумністю. Вона згубна для самої ідеології, тому що виключає її саморозвиток, звужує сферу змісту набором догматичних поглядів та орієнтацій.

Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну систему ідей, цінностей та ідеалів, їх ідеологічне буття має бути вільним, не зазнаючи адміністративного диктату, сваволі ззовні у будь-яких формах чи методах. Ще у «Загальній Декларації прав людини», прийнятій 10 грудня 1948 р. ООН, відзначалося: «Кожна людина має право на свободу переконань і на їх вільне виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних, кордонів». Зміст цієї Декларації лише нещодавно став відомим багатьом громадянам колишнього СРСР. З'явилася надія на законодавче закріплення її положень у країнах СНД, альтернативні проекти. Так, в одному з проектів, підготовленому Інститутом держави і права Російської Академії наук, відзначається: «Громадянам... забезпечується свобода слова, думок, переконань, їх безперешкодне виявлення й поширення в усній чи письмовій формі. Ніхто не може бути покараний за переконання». Нарешті, 5 вересня 1991 р. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Декларацію прав і свобод людини, у статті 6 якої зафіксовано: «Ідеологічна, релігійна, культурна свобода гарантується. Не повинно існувати жодної державної /ідеології, що ставиться громадянам за обов'язок. Ніхто не може бути підданий переслідуванню за свої переконання». Таким чином був законодавче закріплений статус ідеології, її різноманітні види, тобто ідеологічний плюралізм, вільне виявлення переконань людини.

Наявність правових основ ідеології ще не означає її практичної дієвості, корисності. На шляху впровадження ідеології у життя, подолання відчуження її від практики, свідомості мас є чимало труднощів. Відзначимо деякі з них..

Крах у країнах СНД комуністичної ідеології (суть якої — у класовому змісті, монопольності та догматичних стереотипах) в умовах недиференційованості інтересів соціальних прошарків і груп суспільства може спричинитися до того, що її місце посяде інша ідеологія, можливо, з ще більшими претензіями на «загальність ;| та гуманізм». Відтворення на демократичній основі Околишнього ритуально-схвалюваного зводу ідей, цінностей, причому у монопольному вираженні, може стати , ще більшим крахом для народу і самих засновників «нової ідеології». Адже двічі спотикатися через один і той же камінь згубно для всіх. Тому не слід допускати такого становища, коли будь-яка з нових ідеологій стане абсолютно панівною чи монопольною, впиратиметься на цінності, що не увійшли у свідомість народу.

В умовах становлення громадянського суспільства, ї нових державних утворень, переходу до демократичних ; цінностей, норм суспільно-політичного життя неприпустима поява ідеологій як ілюзорних, перекручених форм свідомості, «що дають людині видимість, начебто вона являє собою самостійну, гідну і моральну особу, надаючи їй тим самим можливість не бути такою»

В. Гавел відзначає вихідну функцію такої ідеології — ; можливість алібі, тобто вона дає людині ілюзію, що вона перебуває у гармонії з людським та світовим порядком. Ідеологія, на його думку, «приховує розрив між орієнтаціями системи і орієнтаціями життя; вона створює видимість, начебто потреби системи випливають із життєвих потреб. Це своєрідний ілюзорний світ, який претендує на те, що є реальністю». Це зумовлене багатьма економічними, політичними, гносеологічними та іншими факторами, їх дія може бути посилена неадекватним розумінням і впровадженням у життя різноманітних ідеологій, що своєрідно відображають реальність основних сфер суспільного життя, у тому числі політичної. Розглянемо специфіку політичної ідеології.

Можна погодитися з тими вченими, які вважають, що політика без ідеології не існувала й існувати не буде, хоч тисячу разів буде «плюралістичною». Доки люди мають звичку поділятися на групи за інтересами, залишається потреба у силовому, владному регулюванні їхніх відносин; вони підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи власні групові образи — поняття щодо місця у суспільстві, відстоюючи власний погляд на речі як найдостовірніший. І влада навряд чи відмовиться від звички обґрунтовувати свої дії апеляцією до загального інтересу». Політична ідеологія е необхідним структурним елементом політики як галузі свідомої діяльності соціальних прошарків, груп та осіб. ' У процесі історичної практики суспільна свідомість дедалі більше диференціюється. З появою політичного життя, суб'єктів політики, її інститутів виникає і розвивається політична свідомість як одна з форм суспільної свідомості. Політична свідомість рухлива, і у процесі її еволюції у ній фіксуються різноманітні погляди, оцінки суб'єктів, пов'язані з їх інтересами. Ідеологія є тією частиною політичної свідомості, яка відображає специфічність інтересів суб'єктів, їхню своєрідність, зведеною до систематизації та впорядкування поглядів, характерних для даної соціальної спільності. Вона дає людям розуміння їхніх соціальних інтересів, усвідомлення своєї належності до певних соціальних спільностей. З цього випливає, що ідеологія відображає інтереси окремого соціального прошарку, групи, а не загальні соціальні інтереси.

Водночас ідеологія як система поглядів, оцінок, цінностей певної соціальної групи, спільності за певних «мов може вийти за межі своїх інтересів і набути якості загальності, яка не є незмінною, монопольною, абсолютною. У будь-якому випадку ідеологія повинна не нав'язувати людям цінності, а допомагати розібратися У її сутності, функціях та механізмах реалізації.

Предметом політичної ідеології є політичні відносини суспільства в усій їх різноманітності, координації та субординації. Політична ідеологія не є монопольною системою поглядів, цінностей і норм якогось одного політичного суб'єкта, що відображає начебто інтереси всіх. До того ж ідеологічні настанови на демократизацію політичного життя, плюралізм зумовили реальні зрушення у духовно-політичному розкріпаченні людей, організацій, рухів, партій, самі ж щойно народжені ідеології розмиті, не мають чітких, конкретно виражених цінностей та цілей. Виник дефіцит ідеологій, який за умови вузьких групових інтересів суб'єктів та ідеологізованої людини догматичного складу загострює проблему становлення політичних ідеологій. У такій ситуації ідеологи поглядають на структури політичної влади, намагаючись закріпити своє «політичне обличчя». Важко не погодитися з тими вченими, які вважають, що «ідеологія взагалі не повинна з метою свого захисту апелювати до влади — навіть влади більшості над меншістю, якщо вона хоче здобути шанс стати свідомістю людей, а не підміною її», тобто самовизначитися й самовиявитися, а це, у свою чергу, потребує з'ясування змісту її.