Суспільно-політичний лад Росії у ХІХ – ХХ століттях, Детальна інформація

Репресивний характер радянського кримінального законодавства почав слабнути з середини 50-х років. У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанови від 1934 р. про порядок ведення справ про терористичні акти, та від 1937 р. про зміни у процесуальному законодавстві.

У Радянському Союзі склався і функціонував тоталітарно-феодальний режим, який мав за мету побудову нібито комуністичного суспільства.

Для тоталітарно-феодального комунізму характерними є такі риси:

1) панування державної власності на засоби виробництва;

2) відчуження виробника від засобів виробництва і результатів своєї праці;

3) напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва - примусовий характер праці;

4) відсутність ринкових відносин;

5) низький рівень науково-технічного прогресу;

6) узурпація народного суверенітету партійно-державною бюрократією;

7) регламентація усіх сфер життя суспільства;

8) монополія однієї партії та її ідеології;

9) формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини;

10) наявність сильного репресивного апарату;

11) придушення інакомислення всередині країни;

12) експансивна зовнішня політика, що спирається на могутній військово-промисловий потенціал.

Отже, тип держави Радянського Союзу був комуністичним, але з елементами феодалізму і тоталітаризму.

Головною ознакою радянського тоталітаризму була поява у суспільстві нового пануючого класу - номенклатури, тобто політбюрократії. яка владарювала в усіх сферах життя суспільства. Цей клас прагнув зберегти у таємниці не тільки свою структуру і привілеї, але й саме своє існування.

Зовнішньою ознакою виникнення класу номенклатури було створення партії нового типу; серцевиною номенклатури був політичний апарат цієї партії. Усі рішення номенклатури державні органи тільки повторювали; на всі ключові посади в державних органах, а також і профспілкових, кооперативних, громадських та інших організацій призначались партапаратом тільки номенклатурні чини. Держава була підкорена партії, вірніше, партійному апарату, і стала головним знаряддям класової диктатури номенклатури.

Існування тоталітарно-феодального комунізму було б неможливим, якби не існувало особливої організації - Комуністичної партії, якій вдалося ідеологічно нейтралізувати і до певної міри примирити із соціалізмом та його «цінностями» основну масу населення, мобілізувати соціальне захоплення ним робітників та сільських активістів, відтяти оудь-яке інакомислення, створити економічну і духовну пустелю.

Тоталітаризм у Радянському Союзі, як політична система, базувався на трьох основних конструкціях:

1) жорстко «пірамідальне» організованій централізації суспільства, повністю підкореного волі правлячої партії з вождем на вершині піраміди;

2) масовій одурманюючій пропаганді, базованій на соціальнокласових, інтернаціоналістично-космополітичних ідеях;

3) тотальному і перманентному насиллі, яке реалізовувалось через спеціально створені державні органи.

Усі конституції СРСР ділили радянське суспільство на класи і соціальні фупи. І реально радянське суспільство було суспільством становим, як і при феодалізмі, правда, стани були якісно новими. До привілейованого стану належала номенклатура. Номенклатура виникла як історичне продовження організації професійних революціонерів, яка складалася із двох партій: одна -

це кадрова еліта керівників, а друга - поголів'я підлеглих. Якщо буржуазія панує в економіці і на цій базі відіграє відповідну роль і у політиці, то номенклатура здійснює перш за все політичне керівництво суспільством, і в другу чергу - керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що володіє власністю, то номенклатура панівний клас тому, що в її руках політична влада і засоби розпорядження власністю.

Головним критерієм, за яким відбирали до номенклатури, були політичні ознаки. Спочатку у партійному комітеті ту чи іншу особу ставили у резерв на заміщення певної посади, визначали такій особі термін випробування (не менше року), а потім включали до номенклатури.

Особа, що була внесена до списків номенклатури, якщо вона дотримувалась писаних і неписаних номенклатурних порядків, могла бути спокійною за свою кар'єру. Кожен член ієрархічної структури номенклатури одержував у своє розпорядження деяку частину власності (завод, колгосп, лікарню і т.ін.), або влади з негласною умовою бути лояльним до усієї номенклатурної корпорації. Зрада корпоративній етиці або інтересам вела до виключення із номенклатури або до судового переслідування. Стосунки в апаратному середовищі визначались не законом, а «правами звичаю», що складалися протягом тривалого часу. Номенклатурний апарат не являв собою якусь єдину структуру з чіткою субординацією, швидше він жив за законами тваринного світу.

Конституція 1936 р. законодавче оформила комуністичний тоталітарний псевдопарламентаризм, існування якого було підтверджено і у Конституції 1977 р.

Вищі державні органи влади і управління СРСР - Верховна Рада, Рада Міністрів, міністерства, судові органи, прокуратура – були всього-на-всього продовженням центральних органів КПРС- Пленумів ЦК, Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС. На партійних з'їздах, конференціях визначалася генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці країни І обиралися члени Політбюро, Секретаріату ЦК і ЦК КПРС.

Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу вищих державних органів влади і управління. Голова Президії Верховної Ради, голови Ради Союзу і Ради національностей формально обиралися на сесії Верховної Ради за рекомендацією Ради старійшин, а фактично вони були номенклатурою Політбюро, так само, як і посада Голови Ради Міністрів, керівників міністерств і державних комітетів. Заступники міністрів і голів державних комітетів були номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС.