Політичні технології, Детальна інформація

А Дж. Херманн визначав такі параметри політичного керівництва: особистість і родовід лідера, шлях до лідерства, характерні риси груп та індивідів, якими він керує, характер їхніх взаємин; умови, в яких здійснюється керівна роль лідера, результати взаємодій лідера і підлеглих і т. ін.

Прихильники психологічного напряму в оцінці політичного лідерства вважають, що суспільство поділяється на психічно нормальних і ненормальних людей. Саме останні, на їхню думку, здатні бути політичними лідерами, оскільки тут спрацьовує механізм компенсації владою власних фізичних або психічних

вад. (Згадаймо травми Дж. Кеннеді, дефект руки Й. Сталіна, малий зріст Наполеона, спаралізованість Ф. Рузвельта, відсутність кількох пальців на руці Б. Єльцина і т. ін.)

Упродовж тривалого періоду основою поділу на лідерів і підлеглих вважалися особисті якості людей. Однак згодом науковці дедалі більше беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.

Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають популярності, особливо в країнах, які переходять до демократії.

Аналіз політологічної літератури дає змогу зробити припущення, що на політичне керівництво можуть впливати такі чинники:

• політичні переконання лідера;

• політичний стиль лідера;

• мотиви, якими керується лідер, намагаючись стати керівником;

• реакція лідера на тиск і стресові ситуації;

• шлях, який пройшов лідер до політичного керівництва;

• попередній політичний досвід лідера;

• політичний клімат, в якому лідер розпочинав свою політичну діяльність.

Під час проведення дослідження політичного лідерства гармонійне поєднання всіх означених чинників допомагає не лише дізнатися про характер лідерів, а й дає підстави спрогнозувати їхню політичну поведінку за певних умов.

Необхідно розрізняти характеристики, що сприяли досягненню індивідом лідерства, і його характеристики під час виконання, власне, ролі лідера. Крім того, бажано звернути увагу на різні вимоги до політичного лідера залежно від ситуації. Серед них — завдання (мета) групи, її структура та ситуаційний контекст.

За стилем розрізняють авторитарне (передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили) і демократичне (дає змогу членам групи брати участь у формулюванні мети діяльності групи та керівництва нею) лідерство. В організаціях також виокремлюють формальне (на основі встановлення процедур призначення керівників і функціональних взаємин керівників і груп) і неформальне (виникає на основі особистих взаємин учасників) лідерство. Ці типи лідерства можуть підвищувати (в разі збігу чи доповнення одне одного) або зменшувати ефективність керівництва організацією.

Політичне лідерство фіксує морально-політичні та психологічні стосунки між суб'єктом і об'єктом політики, які не є механічними. Лідерство — процес двосторонній, оскільки об'єкт не лише сам обирає собі лідерів, а й певною мірою коригує їхню політичну поведінку.

Об'єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади й виникає тоді, коли потрібно оцінити політичну ситуацію та здійснити від імені великої суспільної групи певні дії. З-поміж претендентів на лідерство обирається особа, яка вирізняється найбільшою активністю, інформованістю, інтелектом та ефективністю політичної діяльності.

Потреба в лідерах виникає тоді, коли об'єкт шукає мету подальшого розвитку й шляхи її досягнення або пропонує нові засоби реалізації раніше поставлених завдань. Суб'єкт пропонує своє розуміння першого й другого, згуртовує об'єкт (якщо погляди збігаються) і забезпечує просування вперед. Отже, лідером стає не той, хто найбільше цього бажає, а той, за ким люди йдуть без примусу.

Лідерами не народжуються, однак опанувати мистецтво лідерства може не кожний суб'єкт політики. Для цього потрібно самостійно мислити, генерувати ідеї, відображати настрої суспільства, ставити громадські інтереси вище власних, бути зрозумілим для об'єкта, ухвалювати наближені до реалій політичні рішення і т. ін.

Отже, можна констатувати, що політичне лідерство передбачає:

• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, коригувати поведінку об'єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;

• уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;

• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо.

В умовах більш-менш демократичного суспільства (наслідком якого є зростання ролі суб'єктивного чинника) підвищується рейтинг лідерів, які не адмініструють, а керують об'єктом, допомагаючи йому самостійно знайти оптимальні управлінські рішення.

Авторитетний лідер веде за собою об'єкт, неавторитетний — змушує йти за ним силовими методами.

Лідером, як правило, є окремий політик, хоча може бути й сукупний суб'єкт — держава, партія тощо. Проте і всередині сукупного суб'єкта призначається, обирається або власноруч захоплює владу окрема особистість (або група особистостей).

Колективний лідер здебільшого створюється в перехідні періоди існування держави, партії, суспільної організації тощо. З часом, коли структура об'єкта зміцнюється, його керівна група висуває (або він самовисувається) персонального лідера. Так було, коли з першого Тріумвірату Стародавнього Риму (Ю. Цезар, Г. Помпей, М. Красс) вийшов одноосібний диктатор Цезар (60 р. до н. е.). Так було у Франції, коли влада трьох консулів перетворилася на імператорство Наполеона Бонапарта (1804-1814). Так було і в СРСР, коли післяхрущовське колективне керівництво країни змінилося одноосібною владою Л. Брежнєва.

Типи політичного лідерства. Соціолог М. Вебер [361; 362] на основі типів влади (правління) розглядав такі типи політичного лідерства:

• традиційне, яке передбачає віру підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була і є завжди;