Політичні технології, Детальна інформація

• майже вся правляча еліта намагається, принаймні частково, ізолювати процес формування політики від впливу масової, громадської думки через регулювання зв'язків між рішеннями, пов'язаними з виборами, та складом і організацією роботи урядових структур.

Отже, ці процедури дають змогу тим, хто перебуває при владі, контролювати можливі наслідки масової участі громадян у політичному житті. Однак подібні технологічні хитрощі не обов'язково призводять до обмеження можливостей громадян впливати на правлячі кола. У кожному суспільстві точиться діалектична боротьба за демократію, з одного боку (з боку народу), і обмеження її — з другого (з боку влади). Цей процес нескінченний, оскільки він рухає суспільний прогрес.

Отже, можна констатувати, що депутатському корпусу й тим посадовим особам з виконавчої та судової гілок влади, які обираються безпосередньо населенням, відводиться роль виразників народного суверенітету. А вибори в цьому випадку є одним із найважливіших інститутів легітимізації політичної системи та політичного режиму. Акт участі громадян у виборах зміцнює їхню віру в законність і відповідальність державних інститутів. Крім того, слід зазначити, що заходи, які стимулюють участь громадян у виборах, не лише підсилюють політичний інтерес, а й впливають на настанови громадян щодо процесів соціального управління.

Відносна легкість, з якою можна замінити чинний уряд у країні, значно згладжує гостроту можливих вимог про зміну політичного режиму та його інститутів. Саме це й зумовлює перетворення в сучасних умовах інституту загальних виборів на один із найважливіших елементів політичної системи, що діє в більшості країн світу. Але для того щоб загальне виборче право було запроваджене в політичній практиці, знадобилося понад двісті років боротьби демократичних сил.

Зокрема, у Нідерландах 1800 р. мали виборче право лише 12 % дорослого населення, а 1900 р. — 63 %. Загальне ж виборче право було запроваджене для чоловіків 1917, а для жінок — 1919 р.

До речі, жінки отримали право брати участь у голосуванні в США — 1918, Франції — 1944, Італії — 1945, Греції — 1956, а Швейцарії — лише 1971р.

Перелік посад, які заміщуються через вибори, досить великий. У такий спосіб можуть обиратися президент або глава уряду, губернатори, депутати всіх рівнів, мери міст та інших населених пунктів, прокурори,судді та ін.

У більшості країн процес і порядок проведення виборчих кампаній регламентуються законодавчими нормами. В Японії, наприклад, заборонено робити подарунки виборцям, обіцяти їм просування по службі й обходити їхні будинки з агітаційними цілями. У Німеччині заборонено публікувати результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів, у Великобританії — у день виборів. Досить ретельно регламентується використання засобів масової інформації, особливо телебачення і радіо.

В основі регламентації виборчих кампаній лежать такі найважливіші принципи.

1. Обмеження суми пожертв приватних осіб і організацій до передвиборчих фондів або взагалі фінансування виборчої кампанії за рахунок держави.

2. Принцип лояльності стосовно конкурентів, недопущення образ, фальсифікацій тощо.

3. Нейтралітет державного апарату та його невтручання в процес виборчої кампанії.

4. Надання всім партіям і кандидатам рівного ефірного часу для виступів на телебаченні й по радіо, а також однакової площі на сторінках друкованих засобів масової інформації.

Важливим аспектом є реєстрація громадян як виборців. У більшості країн цим займаються спеціальні представники місцевих органів влади, які створюють для цього відповідні виборчі комісії. Однак ці функції можуть виконувати й безпосередньо виконавчі структури (Міністерство внутрішніх справ у Німеччині). Досить часто використовується так званий ценз осілості як для виборців, так і для кандидатів на виборні посади.

Насамкінець зауважимо, що запровадження та використання виборчих процедур є предметом численних досліджень, які проводяться суспільствознавчими науками. Але про це далі.

Список використаної літератури:

Фишер Р., Юри У. Переговоры без поражения. — М., 1991.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. — М., 2003.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. — М., 1992.

Херман М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // ПОЛИС. — 1991. — № 1.

Ходос Э. Еврейский синдром-3, забавные протоколы сионских мудрецов. — К., 2002.

Хто є хто в європейській та американській політології / За ред. Б. Кухти, А. Романюка, М. Поліщука. — Л., 1995.

Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. — К., 1994.

Шабров О. Ф. Политическая система: структура, типология, устойчивость. — М., 1993.

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К., 1995.