Політична думка Стародавнього Заходу, Детальна інформація

Політичні погляди філософа найповніше висвітлено в його працях "Політика", "Афінська політія", "Етика" та ін.

Політика, за Арістотелем, визначається як наука про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

Як і Платон, його талановитий учень не вийшов у своєму політичному аналізі за межі полісу, характеризуючи решту видів державної організації варварського світу як нижчий рівень, що не досяг політичних висот.

Арістотель вважав, що людина є "твариною політичною", а тому поліс — це суспільство, держава — "творіння природи", продукт природного розвитку.

Які ж характерні риси полісу?

Насамперед, це об'єднання людей, котрі мешкають на певній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Поліс — спільнота вільних і певною мірою рівних людей (окрім рабів). Він вищий за сім'ю та індивіда, а мета його функціонування — благо громадян.

Арістотель критикує платонівський "комуністичний проект". Він переконаний, що приватна власність (у розумних межах) відповідає природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення.

Отже, впізнаємо відому сучасну тезу: те, що вигідно громадянину, вигідно й суспільству!

Проте Арістотелю більше до вподоби нагромадження багатства завдяки створенню матеріальних цінностей, а не засобами торгівлі та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага. Цей ідеал був сприйнятий християнством та ісламом і ... довів свою практичну неспроможність.

Платон у діалозі "Держава" надає перевагу рішенням царя-філософа перед законами, вважаючи, що останні не можуть охопити всі аспекти життя. Арістотель, навпаки, переконаний, що завдяки своєму загальному характеру мають панувати саме закони, оскільки вони вільні від пристрастей.

Право — це норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнане) і умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх належить виконувати.

Арістотеля небезпідставно називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показником справедливості відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами та інтелектуальним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Громадянство, на його думку, не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, освіти нездатний самостійно мислити та ухвалювати рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й судить. Жінки, до речі, робити цього не повинні (у Платона вони мають громадянські права).

Арістотель розвиває й типологію форм правління (табл. 2).

Демократію Арістотель вважав нестійкою формою правління, але все ж таки кращою за олігархію і навіть за аристократію.

Найкраща форма — ПОЛІТІЯ, "золота середина", що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії. Для забезпечення стабільності потрібне зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче нині говорять ідеологи центризму!).

При демократії панує абсолютизація рівності, при олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.

Таблиця 2

Форма правління Характер законів

Правильні (правителі дбають про загальне благо) Неправильні (правителі дбають про власні інтереси)

Монархія

Влада небагатьох

Влада більшості Царська влада (цар — видатна особистість)

Аристократія (правління групи хороших людей)

Політія:

тип І — усі на рівних засадах беруть участь в управлінні; тип II — влада реалізується на основі майнового цензу і здатності обіймати державні посади Тиранія (цар — невидатна людина)

Олігархія (правління групи поганих людей)

Демократія (народ править, не спираючись на закони, кожне рішення тут — закон)

Ми не випадково так докладно спиняємося на основних положеннях концепцій Арістотеля. Створивпіи нову методологію емпіричного та логічного дослідження, він настільки вдосконалив систему базових понять, що нею й тепер оперують сучасні мислителі від політичної науки, філософії, соціології та права.

Аналізуючи античну спадщину політичної думки (як Заходу, так і Сходу), слід відзначити такі основні цінності: феномен полісу, принципи республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та імперії [18].