Дилеми російського націоналізму, Детальна інформація

Що розуміється як «інтернаціоналізація» в уяві інших впливових політиків, стає зрозумілішим після промови Євгенія Примакова на XIX партійній конференції в Москві (червень 1988). Примаков пропонує створення «інтернаціональних структур, які охоплюють усі сторони нашого життя» шляхом «горизонтальної ротації кадрів по всій країні. Саме в цьому полягає урок подій останнього часу в Азербайджані та Вірменії...» Примаков веде далі: «Лише таким горизонтальним пересуванням партійних та господарських керівників можна створити єдиний інтернаціональний сплав у Радянському Союзі, який буде набагато монолітнішим, ніж сума національних утворень, які прагнуть замкненості» 17.

Академік Примаков не пояснив, хто має здійснювати такий обмін кадрами. Згідно з політичними реформами в СРСР, керівники партійних чи господарських організацій мають обиратися. Це означає, що Москва не може далі призначати чи пересувати керівні кадри з однієї республіки до іншої, з регіону в регіон. Цілком зрозуміло, що план, запропонований Примаковим, вимагатиме збереження за Москвою права призначати ці кадри.

Міжреспубліканський обмін кадрами був стандартною темою в брежнєвські чи андроповські часи, Горбачов також віддавав належне цій проблемі, принаймні до січневого 1987 р. Пленуму ЦК КПРС, після якого це питання зникло з його промов. Однак у квітні 1989 р. перший секретар ЦК Комуністичної партії Азербайджану Абдул-Рахман Везіров недвозначно висловився на підтримку обміну партійними кадрами між республіками та центром, хоча зовсім в іншому контексті, ніж Примаков. Він скаржився на те, що протягом тривалого часу партійних діячів з його республіки не переводили на роботу до Москви 18.

Відомий історик академік С. Л. Тихвінський, виступаючи на науковій конференції 1987 p., стверджував, що треба розвивати нові форми міжреспубліканської співпраці в науковій сфері. Тихвінський наголосив на необхідності «рішучого подолання небезпечної тенденції, спрямованої на поділ науки на українську чи азербайджанську, центральну чи провінційну». На його думку, існує лише одна, єдина радянська наука, непохитною основою якої є марксизм-ленінізм та інтернаціоналізм 19. Варто зауважити, що говорячи про радянську науку та інтернаціоналізм, Тихвінський не заперечив наявності окремої російської історичної науки. Отже, можна припустити, що він ототожнює російську науку з радянською, або «інтернаціональною», хоча вже 1987 р. було важко, а 1989 просто неможливо не помітити, що російські історичні дослідження мали дедалі менше спільного як з марксизмом-ленінізмом, так і з інтернаціоналізмом.

Деякі дослідники на відміну від Примакова та Тихвінського почуваються вільніше щодо ототожнення «російського» з «радянським». Приклади нічим не обмеженого російського імперського мислення можна знайти у виступах на симпозіумі «Демократія — це конфлікт», матеріали якого надруковано в журналі «Век XX и мир». Доктор філософських наук О. Пригожий цілком відверто охарактеризував росіян як «народ-патрон» усіх інших народів СРСР. Він вважає цілком природним і зрозумілим те, що вище керівництво країни (тобто СРСР) має складатися саме з росіян, саме вони мають переважати у складі центральних державних установ, у керівництві загальносоюзної Академії наук, Центральному Комітеті КПРС тощо. Він вважає, що навіть у неросійських республіках керівники російського походження повинні перебувати на «особливому становищі» 20. Цілком очевидно, що для Пригожина «російське» є уособленням, втіленням загального, універсального, тобто «радянського», в СРСР. Користуючись тією ж мовою, можна сказати, що інші етнічні елементи в пригожинській схемі представляють «особливе», партикулярне, іншими словами, щось місцеве, підлегле, і не надто важливе.

Будівничі нації

Одним із наслідків кризи ідентичності в сучасному Радянському Союзі є піднесення етнічної самосвідомості в багатьох регіонах країни. Незадоволення радянською системою, загальне розчарування в гаслі «радянське — найкраще» та пошуки альтернативних варіантів осмислення нагальних проблем та способів їх вирішення — усе це лежить в основі сучасних процесів «побудови» та «розбудови» етнічних спільнот.

Росіяни також зіткнулися з проблемою пошуку перспектив і визначення власної ідентичності. Вони дедалі активніше визначаються і самостверджуються саме як Російська нація, і головне — саме як нація, яка існує окремо від держави, тобто в даному випадку — від імперії. Деякі з новонароджених російських націоналістів відокремлюють історію російської нації від історії радянської держави починаючи не лише з 1930-х, а й з 1920-х та навіть з перших післяреволюційних років. У процесі переоцінки історії дедалі очевиднішим стає прагнення добитися «розлучення» російського націоналізму з радянською державою та марксистсько-ленінською ідеологією. Якщо ця тенденція розвиватиметься й далі, набиратиме силу, може сформуватися те, що деякі росіяни називали російським «націонал-комунізмом».

Понад 20 років тому Марк Дж. Філд визначив націонал-комунізм як «намагання частини нації, яка нещодавно перетворилася на одну з провідних світових держав світу, визначити свою національну та культурну ідентичність». В основі націонал-комунізму, писав він, лежить «симбіоз доктринальних основ комунізму та національних російських інтересів, які у свою чергу ототожнюються з інтересами комуністичного руху (який, no-суті, є наднаціональним»). Цей симбіоз виник тоді, коли радянське керівництво (насамперед це був Сталін) усвідомило, що «[всесвітня] пролетарська революція ще не на часі і вирішило, що треба будувати «соціалізм в одній, окремо взятій країні». Сталін вважав Росію бастіоном комуністичного руху, відповідно «все, що сприяло зміцненню Росії як нації (індустріалізація, наприклад), було корисним для цього руху» 21.

Питання про те, наскільки Сталін прислужився світовому комуністичному рухові, ми виносимо за рамки нашої дискусії; нас більше цікавить те, що дедалі більше людей стверджують, що сталінський режим був згубним для Росії. І йдеться не лише про «поміщиків та буржуазію», куркулів чи селянство загалом, — йдеться про згубність для всієї Росії, тобто країни та її народу. Ця тема існує вже досить давно серед визнаних антикомуністів. Александр СолженіЦин, який на початку 1970-х ще жив у Радянському Союзі, був одним із найвидатніших представників такої думки щодо впливу комунізму на Росію. Якщо Солженіцин виступав проти комунізму з позицій старої, православної Росії, деякі крайні шовіністичні елементи серед дисидентів критикували Радянське минуле з протилежного боку. Вважаючи відповідальними за всі вади радянської держави євреїв, сіоністів, масонів та ін., вони водночас демонстрували свою глибоку відданість «справжньому» радянському соціалізмові (який досить часто в їхній уяві є тотожним сталінізмові) 22.

Чимало людей зараз цілком упевнені, що Росія безнадійно відстає від інших радянських республік (не кажучи вже про західні країни), і дедалі частіше у цьому вголос або опосередковано звинувачують правлячу партію, державу, ідеологію. Можна наводити чимало прикладів цих підривних настроїв, однак вистачить декількох. Відомий письменник-«почвенник» Василій Бєлов, виступаючи як кандидат у депутати з’їзду народних депутатів СРСР, казав: «Непродумана колективізація у 1930-ті завдала великих втрат не лише селянству, але й усьому російському народові. За моїми даними, зараз російських людей у країні менше половини». Бєлов скаржиться, що, незважаючи на ці факти, деякі вчені стверджують, нібито характерною рисою росіян є «особлива агресивність». Ці невідомі вчені навіть «насмілюються казати, що існують медикаментозні засоби лікування цієї агресивності».

Не менш критично Бєлов ставиться до організації державою зовнішньої торгівлі: Радянський Союз, на його думку, експортує свої кращі товари, які залишаються недоступними радянським людям, закуповуючи при цьому промислове обладнання за кордоном — це лише увічнює його традиційну роль відсталої країни, залежної від іноземних «технологій учорашнього дня». (Бєлов вважає, що іноземці не продають свої найпередовіші технології.) Якщо таку практику не припинити, країна ризикує перетворитися на «колонію» 23.

В одній із статей серії під загальною (і досить промовистою) назвою «Кто виноват или что делать?» публіцист Юрій Черніченко пише про Росію (маючи на увазі РРФСР, а не СРСР загалом) як про найбруднішу країну не лише в СРСР та Європі, країну, яка в радянські часи стала значно бруднішою, аніж на початку XIX ст., коли поет Михаїл Лєрмонтов назвав її «немытая Россия». Черніченко вважає, що на часі — завдання «відмити Росію», на його думку, сучасний важкий стан країни зумовлений владою партійної бюрократії, яка очолювала «суто тоталітарний режим, режим адміністрування» 24.

Досить поширеним є ототожнення російського націоналізму з найбільш екстремістськими, фашистськими чи расистськими ідеями та групами. Цей погляд є хибним. Фашизм, расизм та екстремізм не єдині російські альтернативи ідеології комунізму та радянської політичної системи. В Росії існує чимало різноманітних спрямувань, класифікувати які, не вдаючись до надмірних спрощень, просто неможливо. Тому зосередимось на деяких моделях майбутнього Росії, в основу яких покладено один загальний принцип — відчуження їхніх прибічників від сучасної системи.

По-перше, є росіяни, які відкидають комунізм та радянський лад, шукаючи альтернативу в культурницькому, зокрема релігійному, націоналізмі. По-друге, існує модель Росії як демократичної, ліберальної модерної національної держави західного типу. Третя модель створена тими, хто критично налаштований щодо імперської побудови СРСР і вважає, що РРФСР має перетворитися на повноправну республіку. Протиставляючись «Москві», тобто сталіністській бюрократичній та централізованій машині, ці росіяни вимагають докорінних змін у статусі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в Радянському Союзі. Вони вважають, що національні інтереси Росії буде забезпечено лише тоді, коли РРФСР матиме окрему від СРСР ідентичність, власні урядові, партійні та інші структури.

Націоналізм РРФСР

Почнемо наш аналіз з третьої моделі, яка є антиімперською, але не антисоціалістичною чи антирадянською. Вона передбачає зміни в інституційному статусі РРФСР, відмову російської нації від позиції імперської нації в СРСР. Настрої цих «ересефесерівських росіян» висловлені в інтерв’ю «Літературній Росії» секретаря Московської організації Спілки письменників РРФСР Анатолія Жукова. Згадуючи про етнічні проблеми в Середній Азії, Прибалтиці, Вірменії та Азербайджані, піднесення «русофобії» в Казахстані та інших регіонах СРСР, Жуков пов’язує ці явища з тим, що поза увагою залишалися місцеві особливості. Згадані республіки не можуть адекватно вирішувати ці проблеми, оскільки не мають необхідної для цього свободи дій. На запитання, чи стосується це Російської Федерації, Жуков відповів: «Ясна річ. Чому ми маємо бути винятком? Але цей виняток існує. В російських школах, наприклад, російська історія не вивчається, є лише історія СРСР. Республіканської Академії наук у нас немає, як немає республіканських ЦК партії та комсомолу, немає республіканських профспілкових органів, не відбуваються їхні з’їзди... За кількістю спеціалістів з вищою освітою та наукових працівників на тисячу населення росіяни на останньому місці, село у нас в руїні, народжуваність упала, національну культуру майже знищено... Хіба ж не виняток? У нас навіть і столиці власної немає, «ділимося» нею з усією країною» 25. Цілком очевидно, що заяви Жукова не завжди відповідають дійсності. Наприклад, він не знає, що в українських школах не викладають дисципліни під назвою «Історія України». Набагато цікавішим є те, що Жуков та інші росіяни, які скаржаться на відсутність викладання російської історії в російських школах, зовсім не думають про те, що так звана «Історія СРСР» є історією Росії. Те, що в шкільних підручниках поіменовано як «Історія СРСР» у принципі є історією царської держави. Коли ці критики кажуть, що їм потрібна історія російського народу, російської нації, вони фактично визнають, що історія великих князів та царів не є власне російською історією. Дехто слушно вказує на те, що не можна називати епоху до 1917 р. «історією СРСР» (зауважимо, що таке практикується не лише в радянських підручниках, але і в наукових працях). У листі до журналу «Наш современник» полковник у відставці І. Заїчкін та генералмайор авіації І. Почкаєв пишуть про абсурдність таких назв, як «Історія СРСР. Феодальна епоха». До 1917 p., стверджують вони, має бути історія Росії та інших народів 26.

Очевидно, що в цих пропозиціях немає політичної крамоли. Проте такі вимоги з боку росіян нерідко мають шовіністичну, антисемітську домішку. Наприклад, у листі до XIX партійної конференції групи російських діячів культури міститься вимога введення етнічних квот тих установах РРФСР, які мають бути створені на пропозицію авторів листа 27. (Цікаво, що, подібно до Жукова, автори листа вважають, що в неросійських республіках викладаються курси історії відповідних націй. Як ми вже зауважували, цього немає ні в Україні, ні в Білорусії, ні в багатьох інших республіках.) Російські «діячі культури» вважають, що відсутність російських інституцій (до списку яких вони включили КГБ, академії наук та мистецтв) є наслідком втілення «сіоністсько-троцькістського плану», який, на їхню думку, полягає у створенні федерації «народностей» з окремими центрами, але без центру для Росії. Вони доводять, що Ленін нібито виступав проти цього плану — але без успіху. «Отже, росіяни стали безправними у власній країні!» 28

Та обставина, що національні вимоги росіян підтримуються переконаними антисемітами та реакціонерами, не може бути підставою для заперечення цих вимог. Пропозиція щодо кадрових обмежень за етнічним принципом в російській академії наук не заперечує цілком слушного твердження про необхідність створення такої установи. Це не лише сприяло б розвиткові самої Росії, але й допомогло б позбавити росіян тавра «радянськості», сумнівного титулу радянського «народа-патрона». Зауважимо, що колись подібні вимоги висувалися в російському самвидаві, і набули популярності серед представників лівого спрямування 29.

Є ще одна тема, яка обтяжує свідомість росіян фактично всіх політичних спрямувань — це подвійний статус Москви як столиці СРСР та РРФСР. У зв’язку з цим чимало росіян нарікають на те, що Ленінград втратив статус імперської столиці і перетворився на обласний центр. Нещодавно питання про статус Ленінграда обговорювалося в публікаціях «Литературной газета» та «Литературной России». На шпальтах останньої ленінградський письменник Фелікс Димов пише, що 1949-1950 pp. серед звинувачень на адресу ленінградського партійного керівництва було й те, що воно пропонувало перенести столицю РРФСР до Ленінграда (Сталін вважав це проявом сепаратизму). Хоч сам Димов не окреслює чітко свою позицію в цьому питанні, він з жалем пише про те, що колишня столиця, яка за кількістю населення, науковим та промисловим потенціалом є набагато розвинутішою, аніж столиці всіх 14 республік, зведена до такого низького рівня 30.

«Націокультурництво»

Жодна з сучасних течій російської суспільної думки (чи то офіційної, чи з «андерграунду») не привертала такої уваги західних дослідників, як національно-релігійне та «культурологічне» спрямування з усіма їхніми відгалуженнями. Православна релігія та церква, їхня роль в історії Росії, їхній духовний вплив на формування модерної російської ідентичності — такі теми в центрі уваги цих російських діячів. Оцінка окремих постатей та подій російської духовної історії, вплив минулого на сучасні духовні та політичні проблеми — це ті теми, стосовно яких точаться головні, часом досить гострі дискусії в цьому середовищі.

Донедавна основним місцем цих дискусій були сторінки «товстих» журналів, а головною аудиторією залишалась інтелігенція. Протягом останніх двох років почали виникати організації, які намагаються пропагувати своє бачення Росії як культурної спільноти серед широкого загалу. Можливо, ми стаємо свідками початкового етапу інституційного оформлення різних підходів до того, якою бути Росії. Характерною рисою цих організацій є розмаїття підходів, різне бачення російської національної ідентичності, територіального оформлення «Росії», різне ставлення до імперії.

Оскільки досить важко знайти чітку межу між цими спрямуваннями, які до того ж часто перетинаються, почнемо з тих, які головним чином приділяють увагу російській культурі в широкому значенні, але при цьому не претендують на особливу роль Росії стосовно інших народів СРСР.

Одну з таких організацій, «Народный дом Россия», було засновано у червні 1989 р. «Народный дом» недвозначно визначає територію своєї діяльності межами РРФСР та проголошує своїм програмним завданням «відродження духовного, суспільного, культурного та соціально-економічного життя в Російській Федерації». Основним засобом досягнення цієї мети організація вважає вивільнення енергії суспільства, яке «тривалий час перебувало під гнітом тотально заборонної системи» 31.

Іншою культурницькою ініціативою, яка наголошує на своїй автономності від держави, став «Российский энциклопедический культурный центр». Ідея полягає у створенні російської енциклопедії, яка б охоплювала всі аспекти саме російської історії, культури, цивілізації і не була б універсальним виданням зразка «Великої радянської енциклопедії» чи подібних багатотомних енциклопедій інших республік. Автори ідеї підкреслюють свою незалежність від держави 32.

Джон Данлоп пише про дві інші ініціативи в культурницькій сфері. Обидві заслуговують на увагу завдяки політичному (щоб не сказати, імперському) підтекстові. Назва першої — «Фонд славянской письменности и славянских культур», до його складу входять діячі, яких Данлоп називає «консервативними російськими націоналістами». На його думку, «Фонд...» є «панславістським за своєю орієнтацією» 33. Данлоп зауважує, що серед 80 організацій-членів фонду є Спілка письменників РРФСР, спілки письменників України та Білорусії, академії наук цих республік та численні російські і загальносоюзні організації. Він стверджує, шо «де-факто метою цієї нової організації є зміцнення зв’язків між росіянами, українцями та білорусами». Інтерес фонду до слов’янських (православних) націй інших країн є другорядним.

Данлоп наводить таку цитату з виступу Дмитрія Балашова «відомого російського націоналістичного письменника»: «Питанням дня ... є таке: чи буде збережено «надетнічну» державу, створену росіянами». Буде дуже прикро, стверджує Балашов, «якщо чудо російської державності згине в «хаосі». На основі таких і подібних висловлювань Данлоп робить таке узагальнення: «Консервативні російські націоналісти занепокоєні перспективою політичного розпаду радянської імперії. Вони намагаються зцементувати східнослов’янське ядро СРСР» 34.

Інша організація, на яку звернув увагу Данлоп, — «Ассоциация российских художников», також створена на початку 1989 р. Головною метою асоціації, за Данлопом, є «боротьба проти сепаратистських націоналістичних тенденцій меншин, які загрожують єдності Радянського Союзу». Данлоп підтверджує свій висновок цитатою з такої декларації:

«Колись могутній союз народів Росії, що виник на ідеї непорушної єдності, переживає важкий період, коли під прикриттям демагогічних гасел націоналістичні угруповання намагаються зруйнувати єдність народів». 35