Дилеми російського націоналізму, Детальна інформація

Він порівнював Мазепу з Джорджем Вашингтоном як провідника, який бореться за свободу своєї країни. З’явилося декілька супровідних статей, в яких хоча й висловлювалося дещо обережніше ставлення, все ж таки йшлося про те, що коли Мазепа і зрадив Петра І, це не обов’язково було змовою проти України 69.

За цією боязкою спробою пояснити дії Мазепи не забарилася більш рішуча реакція: історик Василь Марочкін взагалі відкидав термін «зрадник» щодо Мазепи. Мазепа був відданий Україні, а не Росії чи Петрові, відповідно він мав дотримуватися політики, яка, на його погляд, найкраще відповідала інтересам українського народу. Зрадником був Петро І, оскільки саме він порушив угоди між Москвою та українцями, укладені 1654 р. 70

Цілком зрозуміло, що за всіма цими «історичними» дебатами та святкуваннями насправді стояло одне практичне питання: статус України у складі СРСР. Харківський письменник Радій Полонський наводив у статті 1988 р. такі уривки зі своїх нотаток з 1974-1977 pp.: «Те, що раніше вважали шовінізмом та україножерством, тепер іменується інтернаціоналізмом. Люди, яких Ленін однозначно називав «великодержавними держимордами», тепер іменують себе інтернаціоналістами-ленінцями» 71. Такі люди, вів далі Полонський, залишаються активними і в період гласності та перебудови. Полонський охарактеризував пропозицію Євгенія Примакова щодо розвитку «інтернаціональних структур» шляхом «горизонтальної ротації кадрів» план як «штучного змішування націй». Для Полонського цілком очевидно, що національний нігілізм має підтримку у найвищих колах.

На думку Полонського, існує два джерела подібних настанов. Перше — це ідея «єдиної та неподільної Росії», успадкована з часів царизму. Друге джерело натхнення «брежнєвсько-сусловської політики» перебуває «назовні» — у Сполучених Штатах Америки. На брежнєвських діячів вплинудо те, що американська модель базується на ненаціональному («позанаціональному») принципі, те, що американська нація являє собою конгломерат народів, об’єднаний спільною, англійською мовою. Проте, пише Полонський, наші «псевдоідеологи» забули, що «великий американський народ» має за собою «потужні історико-географічні та соціально-економічні фактори довготривалої дії, а не кабінетні фантазії владолюбців». По-друге, і це найважливіше, брежнєвці «проігнорували» бажання радянських народів залишатися самими собою, як і бажання самої Росії залишатися Росією, а не розчинятися в конгломераті. «Сьогодні ми всі бачимо, — зауважував Полонський,— у них не вийшло» 72.

Безумовно, українці залишаються найвиразнішими прихильниками відновлення Росії як повномасштабної республіки у вигляді РРФСР, оскільки їхньою турботою є власне виживання як нації. Поет політик Борис Олійник, якого ми вже цитували, настільки перейнявся ідеєю захисту прав Росії, що скаржиться на те, що Росія не має окремого, належного їй місця в Організації Об’єднаних Націй. Він вважає також, що Росія повинна мати власні Центральний Комітет, Академію наук та все інше 73.

Тема Росії та її рівноправності щодо інших республік особливо гучно лунала у виступах деяких делегатів З’їзду народних депутатів СРСР від прибалтійських республік. Зокрема, Яніс Петерс із Латвії зазначив, що центральні установи, такі, наприклад, як Держплан, також «порушують суверенітет» Росії; його також цікавило, чому самі росіяни не виступають на захист власної республіки. «Чому Росія боїться незалежності від загальносоюзного диктату?» — запитував він 74.

Серед найцікавіших варто згадати виступ естонської депутатки Клари Халлік, який містив аналіз усього комплексу національних проблем радянського ладу. Вона доводила, що інтереси Росії, російської нації також постраждали за умов «неприродного», «державно-бюрократичного соціалізму», який дотримується «звичок імперського мислення» 75. Проблеми з російською національною свідомістю породжені тим, що Росія не має необхідних державних структур, функції яких перебрано загальносоюзними органами. Москва керує Росією не як країною, а як конгломератом регіонів, російська ідентичність зникає у затінках загальносоюзної ідентичності. Отже, боротьба інших республік проти бюрократичного централізму помилково сприймається як боротьба проти Росії. Якщо у цій республіці було б створено повномасштабну інституційну структуру, існування більшості існуючих загальносоюзних установ втратило б будь-який сенс.

Халлік також застерігала проти прагнення плутати інтеграцію з централізацією та підпорядкуванням. До процесу інтеграції можуть приєднуватися лише вільні нації — отже, практика централізації, до якої вдавалися в СРСР, суперечила саме природним тенденціям до інтеграції: «Росія, тим більше Москва не може вважатися центром навіть слов’янських мов, не кажучи про тюркські, балтійські чи фінноугорські». Так само релігія та церква також відіграють дедалі більшу роль у сучасному світі, але Москва, будучи столицею держави, є центром лише Російської православної церкви. У мусульман, католиків і деяких інших віруючих християнського обряду церковні центри розташовані поза межами СРСР. Латвійці та естонці в культурному відношенні орієнтовані на скандинавські країни та країни Балтії. Всі радянські народи мають бути вільними у виборі власних шляхів вкладу до світової культури. Халлік піддала сумніву деякі гасла, що стосувалися міжнаціональних взаємин в СРСР, наприклад: «сильний центр — сильні республіки».

«Щодо сильного центру — запитувала Халлік, — у нас що, шістнадцята республіка з’явилась»? 76

Висновки

Безсумнівно, проблеми російської національної ідентичності та їхній політичний контекст перебувають у центрі уваги російської інтелігенції. Цілком очевидно також і те, що неросіяни прагнуть вирішення російського питання шляхом інституційного відокремлення Росії від СРСР, вважаючи це передумовою поборення «імперського мислення» та імперської політики в Радянському Союзі.

Якої думки щодо цього «прості» росіяни (русский народ)? Одну зі своїх останніх статей, «Російський національний рух», Сергій Григорянц починає так: «Російський національний рух, який міг би стати опорою майбутньої демократичної держави, в нашій країні ще не існує» 77. Хоча росіяни мають демократичні організації, вони є відносно слабкими, їм часто бракує чітко визначеного національного світогляду. Григорянц вважає, що «Память» представляє етатистську, або імперську, версію російської національної свідомості, успадковану від царського минулого і визнає, що альтернативи цьому, яка була б водночас і демократичною і національною, не виникло. Він вважає, що російському політичному спектрові бракує сили, яка боронила б ідею демократичної Росії і при цьому не забувала б доводити, що росіяни — це також один із народів СРСР, на національні інтереси якого також слід зважати. Історикові, який погодиться з висновками Григорянца, не залишиться нічого іншого, як дійти висновку, що сучасні російські демократи діють так само, як їхні попередники, свого часу згадувані Мілюковим 78.

Можна пригадати й інші історичні аналогії. Надзвичайно цікавими були б паралелі між проблемою «Pock» та «Радянський Союз» та історією німецького питання в імперії Габсбургів XIX ст. (аж до її падіння 1918 p.). Ці паралелі можна знайти в книзі Алана Яніка та Стівена Тулміна «Відень Вітґенштайна» (Wittgenstein’s Vienna), вперше видану 1973 p. Подібно до сучасного Радянського Союзу, в державі Габсбургів кінця XIX — поч. XX ст. усі проблеми формулювалися як «національні». Навіть більше, німці в цій державі, подібно до росіян сьогодні, не мали того, що було в інших націй: політичної моделі певного ґатунку — саме тому, що вони ідентифікували себе з «центром» 79.

Ремінісценції дещо іншого характеру виникають, якщо аналізувати досвід Османської імперії, наслідком розпаду якої стало виникнення турецької національної держави довкола старого територіального та політичного ядра імперії. Зауважимо також, що значна частина її окраїн поступово «відпала» ще до того, як Османська імперія зазнала остаточного краху. Чи стане «османізація» перспективою для СРСР як «внутрішньої» імперії — зараз не йдеться, але Тімоті Ґартон Еш вважає, що це відбувається зараз із «зовнішньою», східноєвропейською частиною радянської імперії 80.

Радянський Союз та Югославія — спадкоємці Габсбургів, Романових та Османської імперії, — на думку Дж. Армстронга, зіткнулися з фундаментальною проблемою співіснування в їхніх кордонах націй з християнською та ісламською традиціями, з відповідними глибинними розбіжностями у способі життя та системах цінностей. Армстронг вважає, що конфлікт між християнами та мусульманами стане однією з найголовніших проблем не лише в Югославії, де це є вже очевидним протягом певного часу, але також і в СРСР 81.

Наведені спостереження можуть бути корисними, якщо досліджувати національні проблеми в Радянському Союзі, але вони не дають відповіді на питання, які саме ідеї мають підтримку серед етнічних росіян сьогодні. Мабуть, варто пам’ятати про те, що в Богемії, Словенії та інших регіонах імперії Габсбургів, місцеві національні рухи утворювали загрозу німцям не лише як таким, як одній з багатьох етнічних груп, а саме як представникам імперської влади. Якщо поширювати цю аналогію на інші країни, коментарі Григорянца щодо поведінки росіян у Прибалтиці заслуговують на увагу. Виникнення «інтерфронтів» чи «інтернаціональних фронтів», які складаються передусім з росіян, — пише Григорянц, — треба вважати проявом не стільки російського націоналнього почуття, скільки «безумовно радянського» сентименту 82. Інакше кажучи, більшість росіян у Латвії та Естонії відчувають себе представниками держави, радянсько-імперського принципу, що живуть у потенційно бунтівній провінції. Вони не вважають себе (російською) національною меншиною, яка живе в іншій країні, а не в Росії.

Отже, здається, що демократична, «нормальна» російська національна свідомість має кращі шанси саме на російських землях, можливо, вона виникне на регіонально-автономістській основі. Можна було б, наприклад, саме в такому світлі поглянути на робітничий рух у Сибіру влітку 1989 р. Як бачимо, страйкуючі шахтарі протестують не лише проти несприяливих матеріальних умов, але не менш рішуче — проти всього укладу життя, на який їх приречено. Вони виступають проти бюрократії, «колоніалізму», «панування Москви» та подібних речей. Це дозволяє нам висловити припущення, що в основі це виглядає як відносини між залежною провінцією та імперским центром.

Яку роль відіграє інтелігенція в цьому конфлікті? У квітні 1989 р. було оголошено створення «Сибірської незалежної інформаційної агенції» (офіційні радянські джерела не надрукували це повідомлення). На установчих зборах агенції зібралися представники незалежних журналів Новосибірська (три видання), Омська, «незалежні журналісти» з Іркутська, Красноярська, Новокузнецька, Кемерова та Якутська. Декларація, ухвалена зборами, містить вислови, які можна вважати свідченням існування окремої сибірської ідентичності, яка може стати політичною. У декларації йдеться про те, що Сибір, «який перебуває в колоніальній залежності від московської влади», не має власних мас-медіа і є об’єктом «інформаційного диктату» з боку загальносоюзних видань. Сибір має регіональні видання, але йому бракує загальносибірських. Саме для того, щоб подолати такий стан справ, створено сибірську інформаційну агенцію. Організатори наголосили на тому, що вони готові співпрацювати з міжнародними та національними агенціями новин, які зацікавлені у висвітленні життя Сибіру. Вони також висловили сподівання, що агенцію підтримають «сибірський народ» та влада 83.

Виступи на квітневому (1989) Пленумі ЦК КПРС є ще одним свідченням того, що соціальні та економічні проблеми по суті сприймаються в Сибіру як проблеми залежності регіону від центру — останній виступає як уособлення бюрократичної, адміністративно-командної системи. Порядок денний пленуму було присвячено оцінці результатів березневих виборів на З’їзді народних депутатів. У трьох найбільших містах Радянського Союзу — Москві, Ленінграді та Києві велика кількість партійних чиновників та місцевих керівників зазнала поразки. Але, як зазначив один із них, перший секретар Кемерівського обкому партії А. Г. Мельников, найбільша кількість провалів припадає на Сибір та Далекий Схід — «від Уралу до океану». Вся ця територія з 30-мільйонним населенням, сказав він, перебуває у стані глибокої соціальної напруженості, «люди живуть дедалі гірше», проблеми досягають критичного рівня. Мельников навів дані про видобуток нафти й вугілля в Сибіру та його внесок в розвиток економіки, і поскаржився на те, що незважаючи на очевидну його важливість, Сибір не трактують як єдину територію, її окремими регіонами керують центральні органи з Москви, використовуючи командно-адміністративні методи, «оскільки інших способів ми й досі не знаємо». Єдиним виходом із цієї критичної ситуації є надання Сибіру власних прав, економічної та адміністративної автономії, ставлення до нього як до економічного партнера, — і саме у такий спосіб забезпечення його внеску в національну економіку 84. Обґрунтованість цих міркувань доведена сибірськими страйками.

Ключові питання російського демократичного націоналізму мають величезне значення і в усіх інших відтинках російської національної свідомості. Одне з них, якому приділено найбільшої уваги, — ставлення до держави. Інше, нагальність та деструктивний потенціал якого стають дедалі очевиднішими, — це соціально-економічні проблеми в найзагальнішому їхньому значенні. Йдеться про найсерйозніші та найболючіші питання, значення яких у повсякденному житті мільйонів людей найбільш значущі: здоров’я, екологія, продукти харчування (чи скоріше їхня нестача), освіта, заробітна платня, житло, безпека праці — список можна подовжувати. Усвідомлення, що в усіх цих сферах Радянський Союз значно відстає від розвинених країн та й навіть певних частин третього світу, є в країні загальним явищем. Серед росіян розуміння цього набирає форм ображеного національного почуття: «Ми, росіяни, страждали найбільше, ми допомагали всім в СРСР, Східній Європі, Азії, Кубі, Африці — і зараз ми бідні і відсталі».

Обурення відповідно спрямовується на декілька «об’єктів». Один із них — держава та партійна бюрократія — в узагальненому вигляді — «Москва»; інший — деякі народи, зокрема Балтії та Кавказу. Дехто пояснює негаразди Росії, звинувачуючи в усьому «євреїв, міжнародну сіоністську змову» або «масонів». Ці екстремісти не звинувачують державу і значною мірою не покладають відповідальність на комуністичну ідеологію як таку. Вони звинувачують у гріхах радянського режиму окремих євреїв, які в той чи інший час обіймали відповідальні посади, і далі, як висновок, — єврейський народ у цілому.

В цій ситуації ліберальна та демократична російська інтелігенція має зробити все, аби не віддати особливі національні чи націоналістичні російські питання та проблеми в монополію екстремістам на зразок «Пам’яті». Моделі Росії правого зразка з виразними рисами антисемітизму та інших різновидів упереджень демократи та ліберали мають протиставити власну прогресивну модель, побудовану на принципах демократизму й толерантності. Вони не мають права ігнорувати національну специфіку Росії, коли розглядають загальні соціальні, економічні чи політичні проблеми в дещо абстрактних термінах. У цьому відношенні російській інтелігенції варто було б урахувати історичний досвід 1920-х, узяти до уваги ті обставини, які дозволили фашистам в Італії та нацистам у Німеччині отримати значну масову підтримку, апелюючи до національних почуттів і традицій 85.

Цілком зрозуміло: ситуація є критичною за умов інтелектуальної та політичної плутанини й непевності. Звідси випливає друге питання, яке мають поставити націоналісти не лише Росії, а й усього Радянського Союзу: яка ідеологія та програма сьогодні має найбільший «ринковий попит» у мас? Багато хто вважає, що росіяни просуваються шляхом, який змусив Балахонова згадати вислів Пушкіна про «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Аби запобігти такому розвиткові подій, російська інтелігенція мала б знайти спільну мову з робітниками на зразок тих, які страйкували в Сибіру. Чи вдасться російській інтелігенції те, на що у 1970-ті спромоглася польська інтелігенція? Сьогодні весь світ знає, що польські страйки 1980 р. породили «Солідарність», а не «бессмысленный и беспощадный бунт» 86.

Звернімося до думок французького соціолога Алена Турена, який запропонував глибокий аналіз феномена «Солідарності». Стенлі Аронович пише, що Турен вбачає історичне значення «Солідарності» (виникнення якої було ознакою кінця комуністичного режиму) у створенні альтернативної програми історичного розвитку — це був виклик комуністичному режимові, який вважав такі питання власною прерогативою 87. Для того, щоб піти шляхом «Солідарності», принаймні у цьому відношенні, російській національній (націоналістичній) інтелігенції доведеться відкласти дещо абстрактні дебати про православну традицію та забути про сіоністських змовників. Натомість інтелектуалам Росії (та й інших республік) доведеться замислитись над тим, як створити нову програму, альтернативну модель майбутнього. Від того, як вони впораються з цим завданням, залежатиме вигляд будь-якої нової національної ідентичності чи ідентичностей, які невдовзі можуть з’явитися в СРСР. Досить цікаві думки Турена про природу ідентичності: «Для соціолога ідентичність, це ... не стільки усвідомлення способу буття, скільки заявка на здатність до дії та змін. Вона визначається в рамках такого поняття, як вибір, а не таких, як суть, зміст чи традиція ... якщо ідентичність суперечить організації суспільного життя, вона опиняється на маргінесі чи стає об’єктом маніпуляцій тих, хто спрямовує її. З іншого боку, потреба в ідентичності може бути справою демократії, усвідомленням зусиль, які докладають дійові особи даної суспільної системи, для того щоб стабілізувати умови, за яких формується їхнє колективне та особисте життя, оскільки згадана система невпинно змінюється, вимагаючи від них величезних зусиль» 88.

Як я намагався довести, будь-які спроби у цій сфері вимагатимуть від росіян усвідомлення того, що та політична будівля, яку вони радо приймають як імперію, є водночас тією ж державою, яку вони відкидають як репресивно-бюрократичну машину