Дилеми російського націоналізму, Детальна інформація

Якщо коли-небудь російська нація і визволиться з-під влади «імперського менталітету», це не буде наслідком чогось на зразок масової інтелектуальної революції з епіцентром у Москві чи Ленінграді. Можливо, реалістичнішим буде припущення, що таке зрушення почнеться шляхом, уже випробуваним у «провінції», де утворилися регіональні «народні фронти» на зразок тих, що діють на Уралі, в Сибіру та обласних центрах європейської частини Росії.

Є певні ознаки того, що російський націоналізм, російська демократична національна свідомість набувають організованих, інституційних форм. «Демократический союз» є російською, а не «загальносоюзною» організацією. За інформацією «The New York Times», 12 березня 1989 p. під час демонстрації на честь Лютневої революції 1917 р. учасники, члени ««Демократического союза», несли російські трикольорові прапори. Подібно до того як прибалти та українці святкують різні дні 1918 р. як дні незалежності, російські демократи вважають річницю Лютневої революції російським національним святом, днем визволення їхньої нації від царизму 47.

Російські націоналісти із Спілки письменників РРФСР (не кажучи вже про членів товариства «Память») навряд чи стали б святкувати річницю Лютневої революції як національне свято. Дехто з них більш негативно ставиться до тих, хто скинув царя у лютому-березні 1917 p., аніж до тих, хто захопив владу того ж року у жовтні 48. Їх неважко зрозуміти: ліберали, радикали та демократи почали розпад імперії, більшовики відновили її.

Реакція неросійських народів

Дискусії щодо минулого та майбутнього Росії не є лише внутрішньою національною справою росіян. Питання, якими переймаються росіяни, знаходять підтримку з боку їхніх співвітчизників інших народів. Однією з тем, яка цікавить багатьох, є статус РРФСР. Інша стосується взаємин росіян з двома сусідніми східнослов’янськими націями. Найважливішою проблемою залишається вибір між російською та радянською ідентичністю. Саме в рамках останньої точаться суперечки щодо російсько-єврейських відносин.

Ті росіяни з табору «будівничих нації», які вбачають у російській республіці лише вітчизну росіян («русских»), чомусь не беруть до уваги ту обставину, що РРФСР складається з 20-ти автономних республік, включаючи Татарську, Башкирську, Дагестанську та Якутську АРСР. Ті російські «націокультурники», які найбільше стурбовані проблемами слов’янської, особливо східнослов’янської, єдності та підкреслюють важливість релігійної, православної компоненти в російській національній ідентичності, «не помічають», що навіть коли російська нація є слов’янською та православною (принаймні за традицією), то є ще мільйони громадян Росії (РРФСР), яких не можна назвати ані слов’янами, ані православними.

Загальновідомо, що група етнічних російських націоналістів, яка гуртується довкола журналу «Наш современник», має антисемітську спрямованість. Цей журнал також відомий конфліктами з грузинськими письменниками. Останнім часом, як зауважила Юлія Вішневскі, члени Спілки письменників РРФСР неросійського походження, зокрема татари та представники народів Півночі, недвозначно висловилися проти російського націоналізму. На пленумі Спілки письменників РРФСР 1988 р. вони виступили проти дискримінації їхніх націй, що відбувається на їхній власній території, надання росіянам привілеїв у культурній, економічній та професійній сферах. Вони також протестували проти подібної дискримінації в самій Спілці письменників РРФСР, вказуючи на те, що в редакційній колегії органу спілки журналу «Наш современник» немає жодного представника неросійських народів 49.

Деякі представники народів РРФСР вважають, що республіка має перетворитися на справжню федерацію, яка є такою за назвою, але не має відповідної формальної конституційної структури. Так звані автономні республіки цієї автономії не мають, а більшість республік, які вважаються етнічними російськими територіями, позбавлені навіть формально автономних органів. Депутат З’їзду народних депутатів від Евенкійського автономного округу запропонував розв’язати цю проблему шляхом створення парламенту Росії, який складатиметься з двох частин: палати республік та палати національностей 50.

Найбільша в Росії неросійська нація, татари, для поліпшення свого становища готові до радикальніших кроків. Наприкінці 1988 р. журнал ЦК Компартії Татарстану «Слово агитатора» надрукував проект програми «Татарського громадського центру» (аналога народних фронтів прибалтійських республік). У проекті висуваються вимоги забезпечення суверенних прав «народу Татарської АРСР», пропорційного представництва народу Татарстану в урядах СРСР та РРФСР та поступового перетворення Татарської АРСР на союзну республіку 51. У травні 1989 р. з’їзд Спілки письменників Татарської АРСР одноголосно висловився за те, щоб звернутися до ЦК КПРС з проханням надати республіці статус союзної. На з’їзді згадувався такий факт: лише 12 відсотків татарських дітей навчаються в татарських школах саме в республіці, і лише 7 відсотків — у цілому по РРФСР. Татари сподіваються на поліпшення ситуації із набуттям республіки вищого статусу. На з’їзді обговорювалось і питання ревізії історичних стереотипів: промовці закликали переглянути офіційний погляд на так звану «султан-галієвщину» (офіційний ярлик для татарського «націонал-ухильництва»), та скасувати резолюцію ВКП(б) 1944 p., в якій «татарська історія періоду феодалізму розглядалася як реакційна» 52.

Визнаючи обґрунтованість багатьох претензій неросійських національностей (ми згадали лише окремі з них), група російських письменників (М. Алексєєв, В. Бєлов, Ю. Бондарев та В. Распутін) надрукувала звернення під назвою «Маємо спільну долю». Вони подякували башкирським, татарським, чуваським та марійським письменникам за те, що ті не звинувачують російський народ у нанесених їм кривдах. Російські письменники закликали до відновлення національних та культурних прав (включаючи мовні) усіх народів СРСР. Особливо вони наголошували на необхідності якнайшвидшого заснування татарської газети у Москві, місті, «де живуть сотні тисяч татар». Зрештою, вони запропонували місцевим російськомовним літературним журналам та редакціям радіомовлення і телебачення більше приділяти уваги висвітленню життя «братерських народів» 53.

Зрозуміло, що всі ці декларації можуть бути лише схвально сприйняті неросійськими народами РРФСР, однак є певні сумніви щодо того, чи справді ці заяви торкаються найважливіших проблем даних народів. І ясна річ, виступи на захист прав татар чи народів Півночі мали б виголошуватися саме як контртеза ідеям тих, хто наполягає на слов’янському чи православному характері Росії, ідеям, які самі по собі можуть сприяти формуванню почуття другорядності серед неросійських громадян Росії. Ми не бачимо ознак того, що хоча б якась кількість росіян виявляла сьогодні схильність до ідей «євразійства», того спрямування російської суспільно-політичної думки 1920-х — 30-х років, представники якого виступали за фундаментальне переосмислення російської ідентичності шляхом утворення нової спільноти під назвою «Євразія». Росіяни у цій спільноті були б рівноправними з усіма народами азійської частини колишньої імперії, такими, наприклад, як волзькі татари. Єдиною відомою особистістю, яка висловлювалася в дусі євразійства, але себе євразійцем не називала, був Лев Гумільов 54.

Однією з найхарактерніших рис сучасного відродження російського націоналізму стала масова публікація праць російських істориків XIX ст.: Ніколая Карамзіна (1766-1826), Сергея Соловйова (1820-1879) та Василія Ключевського (1841 — 1911). Не дивно, що цей процес став предметом пильної уваги української інтелігенції. Якщо для національного почуття росіян праці цих істориків з відомих причин були і залишаються вельми співзвучними, то в українців, які вважають себе окремою від росіян нацією, вони викликають інші емоції. Російську історію ці дореволюційні історики інтерпретують так, що східні слов’яни виглядають як одна, єдина російська нація, яка залишалася такою впродовж усієї своєї історії, внутрішні відмінності мали суто локальний характер. Царська держава була найбільш автентичним вираженням характеру цієї нації. Інакше кажучи, російські дореволюційні історичні опуси, стаючи надбанням широкої аудиторії, підтримують тих, хто боронить імперську модель російської нації.

Карамзін вважав царську державу найдосконалішим вираженням національного характеру російського народу, сама назва його головної праці «История государства российского» свідчить про це. За словами Анатоля Дж. Мазура, праця Карамзіна — «це навіть не історія держави, це вірнопіддана ода самодержавству, згідно з якою саме воно є благословенним джерелом усіх можливих досягнень Російської імперії». Як приклад ставлення деяких сучасників до політичної підкладинки «Истории государства Российского» Мазур наводить цитату з відомої пушкінської епіграми на Карамзіна:

«В его истории изящность, простота

Рассказывают нам, без всякого пристрастья,

Необходимость самовластья

И прелести кнута». 55

Беручи все це до уваги, неважко зрозуміти, чому представники української інтелігенції, спостерігаючи пожвавлення інтересу до російської історії, переймаються питаннями на зразок сформульованого представником радянського письменницького істеблішменту Павла Загребельного: «Сьогодні багато говориться про російський патріотизм. А чи сказав коли-небудь хтось про патріотизм український? І чому б сьогодні, коли перевидається історія, написана Ключевським, Соловйовим, Карамзіним, нам не порушити питання про перевидання «Історії України-Руси» М. Грушевського, на сторінках якої висвітлюються питання українського патріотизму» 56.

На відміну від Карамзіна та його послідовників, Соловйова та Ключевського, український історик Михайло Грушевський (1866-1934) не був «етатистом», його кредо — «народництво» та «федералізм». Серед багатьох дослідницьких доробок цього вченого найвидатнішим стала багатотомна «Історія України-Руси», якій він присвятив усе своє наукове життя. Ця праця мала довести, що український народ, не маючи власної держави, все ж таки мав власну історію, яку не можна штучно вмонтовувати в «загальноросійську» або імперську. Зауважимо, що Грушевський також вважав, що історію російського народу не можна зводити лише до історії Московської держави чи імперії, і серед частини російських істориків цей погляд знайшов підтримку.

За радянських часів Грушевский ще за життя був об’єктом критики з боку влади. Після його смерті радянська пропаганда створила з нього символ українського «буржуазного націоналізму» і навіть «фашизму». Після 1937 р. в Радянському Союзі не перевидавалася жодна праця вченого, його ім’я поступово зникало зі сторінок журналів та книжок. Обережна спроба 1960-х повернути ім’я Грушевського до наукового обігу та суспільної свідомості залишилася лише спробою, питання про перевидання його праць навіть не ставилось. У 1970-ті українським ученим просто заборонили навіть згадувати ім’я Грушевського в своїх працях 57. Ці факти дозволяють нам зрозуміти важливість того, що Загребельний саме в такому контексті «порушив питання» про Грушевського у 1988 р. Як показали подальші події, його запитання отримало позитивну відповідь в Україні. Його головну працю, десятитомну «Історію України-Руси» ще не перевидано, але розпочалася публікація інших праць у літературних журналах 58.

Літературні журнали стали своєрідною ареною вирішення багатьох проблемних питань в українсько-російських дискусіях, наприклад питання про спадщину Київської Русі. Ця дискусія почалася з публікації члена-кореспондента Академії наук СРСР О. Трубачова в газеті «Правда». Автор стверджував, що Київська Русь була російською, а не «східнослов’янською» державою відповідно. Її культуру разом з мовою треба називати російською 59.

Додамо, що російсько-українські дебати щодо Києва не обмежуються проблемою визначення його ідентичності в епоху середньовіччя. Провідний московський журнал «Новьій мир» у квітні 1989 р. надрукував статтю російського історика й філософа Георгія Федотова (1886 — 1951) під назвою «Три столицы». Ось що пише Федотов про «третю столицю», це безпосередньо стосується згаданих дискусій: «Досить дивним здається говорити про Київ у наш час. Ми самі нещодавно легко зрікалися Київської слави та ганьби, виводячи свій родовід з Оки та Волги. Ми самі віддали Україну Грушевському та підготували самостійників. Чи був коли-небудь Київ у центрі нашої думки, нашої любові?» 60

Що ж до дискусії, яку розпочав Трубачов, то вона подовжилася на сторінках журналу «Дружба народов» 61. Молодий літературний критик Микола Рябчук згадує серед тих, хто в минулому відмовляв українцям у праві називатися нацією Віссаріона Бєлінського 62. Інший літературний критик, Сергій Гречанюк, порівнює ідеї Трубачова з поглядами одного з найвідоміших «україножерів» дореволюційної епохи Н.С.Щеголєва, автора антиукраїнського трактату «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» 63, яку свого часу називали «підручником для жандармів».

Головні проблеми українців в СРСР пов’язані не стільки з марксизмом чи навіть марксизмом-ленінізмом, скільки з традиційним російським ставленням до України — українська національна інтелігенція дедалі більше усвідомлює це. Нібито на підтвердження, київська комсомольська газета «Молодь України» надрукувала статтю Володимира Вернадського «Українське питання і російська громадськість». У статті, написаній 1915 p., але тоді не опублікованій, Вернадський подає огляд історії українсько-російських взаємин з часів Переяслава до початку Першої світової війни. Лейтмотив його роздумів — те, що російська держава та російська громадськість послідовно і неухильно намагалися мінімізувати і поступово звести нанівець українську національну свідомість як таку. 1988 р. цей текст викликав справжню сенсацію, він був передрукований провідним літературним часописом «Вітчизна» та кількома місцевими газетами 64.

Своєрідним узагальненням усіх цих тем стала стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо ми національну культуру як цілісність?» 65 (1972-73 pp. Дзюба був заарештований за виступи на захист української культури. В його самвидавському трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) йшлося про те, що українська культура має право на повномасштабний розвиток, до неї треба ставитися як до модерної, розвиненої національної культури, а не зводити її до рівня етнографічної, провінційної версії вищої, «загальноросійської» культури — саме останній підхід він вважав доказом спадкового зв’язку між політикою царизму та радянської влади щодо України.) Справжньою несподіванкою став передрук статті Дзюби головним теоретичним органом ЦК КПРС журналом «Комуніст» 66. Публікація статті Дзюби в такому журналі була свідченням того, що певні впливові кола Москви схильні до перегляду традиційного російського ставлення до української нації.

Думка про те, що сталінізм, «хрущовщина», «брежнєвщина-сусловщина» (ці терміни вживалися в українській пресі) фактично були продовженням царської політики щодо України, висловлювалась дедалі частіше і відвертіше. Зокрема, Борис Харчук доводив, що можна простежити безперервний історичний зв’язок між заборонами на друковане українське слово часів Петра І (1720), Олександра II (1863, 1876) та антиукраїнськими заходами сталінсько-брежнєвських часів 67.

Борис Олійник, поет, який завжди був у дружніх стосунках з владою, обраний делегатом Всесоюзного з’їзду народних депутатів за списком Комуністичної партії, підкреслював у промові, присвяченій Шевченкові, що і за царя, і за Сталіна-Брежнєва заборонялися ті самі твори Шевченка — лише в епоху гласності вони стали доступними українській аудиторії 68.

Не друкувалися донедавна передусім ті Шевченкові поеми (чи певні фрагменти з них), в яких ішлося про взаємини між Росією та Україною часів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи й Петра І, Катерини II. Шевченко звинувачував Хмельницького за дії, які в радянській історіографії отримали назву «возз’єднання України з Росією» (1654), він також досить жорстко висловлювався на адресу Петра І та Катерини II. Петро І «розіп’яв Україну», а Катерина II «знищила» свою жертву. Ще до того, як відбулася «реабілітація» заборонених творів Шевченка, деякі українські літератори (звісно, не офіційні історики) піддали ревізії цілком негативну до цього часу характеристику постаті Івана Мазепи. Спрямований на визволення України від російської опіки, союз гетьмана зі шведським королем Карлом XII, як відомо, закінчився поразкою шведсько-козацьких сил під Полтавою (липень 1709 p.), еміграцією самого Мазепи та брутальним придушенням української автономії. Починаючи з середини 1930-х років радянський офіціоз усіляко проклинав мазепину «зраду» — фактично повторюючи апологетів царської Росії. (У царській Росії будь-які діячі українського національного руху, навіть помірковані автономісти, отримували наліпку «мазепинців» — термін, винайдений для дискредитації «сепаратистів» та «зрадників».) Утім, 1988 р. два періодичні видання подали нове бачення постаті Мазепи. «Культура і життя» надрукувала поему Володимира Сосюри, написану ще у 1920-ті. (Уривок з неї вперше був надрукований 1929 р.) Сосюра повернувся до цього твору у 1960-ті, будучи цілком свідомий того, що його підхід суперечить не лише партійній лінії, а й версії Александра Пушкіна, представленій у знаменитій поемі «Полтава». Сосюра писав:

«О Пушкін, я тебе люблю,

Та істину люблю ще дужче»