Текст як основа мовленнєвої діяльності, Детальна інформація

Ситуація спілкування представляє собою сукупність предметів, явищ об’єктивної дійсності, віднасин між ними, а також відношення відправника мовлення до об’єктивної дійсності і до реципієнта, вона обумовлює цільову направленність мовленнєвого повідомлення. Ситуація спілкування діє на індивіда в даний момент, на характер його діяльності і мовленнєве повідомлення як носія інформації. Ситуація породжує мету і мотиви, які спричиняють і направляють діяльність, а також виявляють сенс дій і тему мовленнєвого повідомлення. Мета і мотиви діяльності визначають форму спілкування і конкретну мовленнєву діяльність. Наприклад, необхідність комусь за щось подякувати може бути реалізована в особистому усному спілкуанні з цією людиною в формі діалога чи в формі письмового монолога; необхідність вплинути на аудиторію в потрібному направленні потребує використання усного монолога.

відношення один до одного і до ситуації, в якій вони беруть участь і яку майже створюють самі своїми вчинками.

Ситуація, на яку людина реагує вербальною дією, називається мовленнєвою ситуацією, хоча вона може включати іне вербальні дії. Вона виникає спонтанно чи планується на перід суб’єктом мовленнєвої діяльності. Глибоке усвідомлення ситуації покращує якість мовленнєвого повідомлення, так як в кожному повідомленні відображається взаємодія об’єктивної дійсності (дана ситуація), мислення (відображення дійсності в розуміннях і зв’язках між ними) і мови (використані мовні засоби).

Мовленнєва реакція на ситуацію потребує ділення її на більш дрібні, предметні ситуації. Кожна ситуація відображає предмети, їх властивості, відношення і зв’язки між ними, що складає її структуру, яка відображається в тому чи в іншому комунікативному типі речень. Відповідно, структура ситуації проявляється в мовній структурі (члени речення, їх взаємне розміщення, їх ієрархія і зв’язки між ними).Знаходження мовних засобів, адекватних структурі ситуації, відбувається через значення слів, словосполучень і граматичних структур.

Відправник мовлення повинний сформувати своє повідомлення так, щоб воно відповідало його меті і подіяло на реципієнта. В реалізації поставленої задачі йому допомагають життєвий досвід, загальний кругозір, знання предмета повідомлення, володіння мовою та навики і вміння продуктивного мовлення. Дуже важливе вміння мовця чи автора письмового твору адаптуватись до умов мовленнєвої діяльності, а також вміння враховувати можливості присутнього чи потенційного реципієнта розуміти його мовлення. Це обумовлює структуру повідомлення, відбір і організацію мовного матеріала, використання більшого чи меншого звернення, відповідний темп мовлення, врахування можливої зворотньої реакції.

Позитивно чи негативно можуть впливати на якість повідомлення індивідуальні особливості суб’єкта дії: його вік, тип нервової системи, характер мислення, властивості пам’яті. Рівень його утворення і коло інтересів відображаються на багатстві та різноманітності лексичних, логіко-граматичних і стилістичних засобів мовлення. При цих даних одна людина чудово розмовляє і не володіє на такому ж рівні письмом, друга – навпаки. При усному контакті важливу роль відіграють такі якості мовлення мовця, як нормативність семантико-структурного оформлення мовлення, її звучання, хороша дикція, володіння голосом, темп, врівноважена емоційність мовця і його скупа жестикуляція, яка не дратує реципієнта. При письмовому спілкуванні цю роль виконує почерк і оформлене повідомлення. Вихованість людини і його естетичний смак виражаються в культурі презентації повідомлення [9;20].

Отримувач мовлення для адекватного розуміння текста повинний володіти певним життєвим, мовним і мовленнєвим досвідом і загальним кругозором, знати предмет повідомлення, вміти настроюватись на індивідуальні особливості відправника мовлення, вміти прогнозувати зміст, виховувати в собі готовність сприймати інформацію, вміти переробляти і фіксувати сприйняте.

2.2. Форми мовленнєвого спілкування

Умови протікання мовленнєвої дії визначають форму спілкування: усний діалог, усний монолог і письмовий монолог. Для усного повідомлення найбільш характерною є контактність, яка дозволяє бачити, відчувати і чути мовця. Ефект безпосереднього спілкування посилюється екстра-лінгвістичними факторами, прямим сприйняттям інформації, темпа. При усному діалогічному спілкуванні умови протікання мовленнєвої діяльності загальні для комунікантів, які міняються весь час ролями. Протікання розмови на фоні загальної ситуації може зводити до мінімуму роль словесної репліки. Час і місце мовленнєвої діяльності робить можливим використання неповних лінгвістичних форм, уривків мовлення[10;13]. Умови протікання мовленнєвої діяльності комунікантів різні при усному монологічному спілкуванні: один говорить, інші слухають. Хоча спілкування відбувається в одному місці, тут присутні певна дистанція і продовженність. Доклад перед аудиторією, відповідь учня перед класом змушують заздалегідь спланувати і запрограмувати всі повідомлення, щоб мовлення було організованим і зв'я’ним. Монологічне мовлення, крім того, потребує мобілізації психічних можливостей: направленості уваги, активності мислення і пам’яті, володіння голосом. Ці якості виробляються при спеціальному мовленнєвому сприйнятті і в результаті систематичної ораторської і педагогічної практики. Умови протікання мовленнєвої діяльності автора і читача зовсім різні, оскільки письмове мовлення здійснюється в різній обстановці. Більш оптимальні часові умови, в яких протікає письмове мовлення, сприяє тому, що вона в порівнянні з усним мовленням більш обдумане і більш досконале по формі і змісту. Відсутність зворотнього зв’язку в момент створення письмового повідомлення потребує того, щоб воно було розгорнутим і структурно організованим. В іншому випадку текст важко розуміти.

Мовлення втілює в певному виді повідомлення, основну характеристику якого складають: репрезентація інформативних категорій, композиція, спосіб вираження думок (опис, розповідь, пояснення, роздуми) і мовні засоби, які визначаються формою спілкування, - усна діалогічна, усна монологічна і письмова монологічна форми спілкування. Ці форми спілкування мають свої модифікації. Різновидами усного діалогічного спілкування є діалог, бесіда, диспут, дискусія; усного монологічного – виступ, доклад, лекція; письмового монологічного – конспект звукового чи друкованого текста, анотація, реферат, тезиси, стаття, запрошення, привітання, лист.

Кожна форма спілкування і її різновиди характеризуються певним набором лінгвістичних засобів. Наприклад, репліки діалога з набору мовного матеріалу і з його сполучення певним чином відрізняються від монолога. В рамках однієї і тієї ж форми спілкування лінгвістичний матеріал – спільний для мовця і слухача, з одного боку, автора і читача, - з іншого. Мовленнєва діяльність комунікантів розрізняється діями і операціями з одним і тим матеріалом при створенні і сприйнятті повідомлення.

Усна діалогічна форма спілкування – це спілкування двох чи кількох чоловік, в якому кожне висловлювання безпосередньо адресоване співрозмовнику. Побудова діалога обумовлена певними закономірностями. Він складається з реплік, які мають комунікативну направленність. Найменшою одиницею діалогічного мовлення є мікродіалог, який складається з двох реплік: репліки – стимула і репліки реакції. В діалозі постійно чергуються запитання – відповідь, твердження – реакція на нього, слухання – мовлення. В діалозі приймають участь два чи більше партнерів, які часто відрізняються рівнем володіння мови і мовленнєвими вміннями, а також цілями спілкування. Розвиток діалога обумовленний повними факторами, які сприяють продовженню розмови чи тормозять його. Реакціюспіврозмовника на сказане визиває зміст почутої репліки, її модальність і її функціональна направленність. Кожний діалог є поєднанням певних елементарних схем: запитання – відповідь, пропозиція – вираз згоди чи не згоди, ствердження – згода чи сумнів, повідомлення – запитання, прохання – готовність його виконати чи відмова. Простішою структурною схемою діалога є з’єднання двох реплік, яке складається із запитання та відповіді. Ця схема змінюється, ускладнюється, варіюється.

Усна діалогічна форма спілкування втілюється не лише у вустах мовця і в сприйнятті слухача. Вона може фіксуватись засобами механічного запису і друкованого слова. Але при цьому живе слово не уподібнюється письмовій нормі мови.

Усна монологічна форма спілкування є відносно розгорнутим видом мовлення. Замість того, щоб вказати предмет, в монологічному мовленні в більшості випадків згадують про нього, називають його, а якщо слухачі не стикались з ним раніше, описують його. Монологічне мовлення є в більшій мірі активним видом мовлення. Для її реалізації мовець повинен вміти в порядку непризволящого акту побудувати на основі неситуативного і немовленнєвого змісту своє повідомлення чи послідовність повідомлень.

Монологічне мовлення є досить організованим видом мовлення. В цьому наперід програмуються кожна окрема думка і монолог вцілому.

Письмова монологічна форма спілкування наближується за своїми характеристиками до усної монологічної. Проте в порівнянні з усним монологом письмовий монолог більш розгорнутий, структурно складений, організований, логічно зв’язаний.

Письмове мовлення включається в інтелектуальну поведінку людини, регулюючи його теоретичну і практичну діяльність. Вміння письмово виражати свої думки позитивно впливає на усне мовлення, удосконалюючи її логічність, чистоту. Вміння вільно оперувати письмовим мовленням на іноземній мові сприяє скороченню часу для отримання інформації.

Наукове трактування поняття текст, яке представляє три форми спілкування, підводить до того, що учбові тексти мають перш за все диференціюватися за формами спілкування.

Навчати усному монологу без врахування професіональної направленності і на зразках художньої прози означає нераціонально використовувати час і сили і не враховувати користі наукових даних.

В рамках однієї форми спілкування комунанти використовують один і той текст, приводячи з ним діаметрально протилежні операції: один створює текст, інший його сприймає; в діалогічному спілкуванні мовець і слухач по черзі міняються ролями. При створенні текста ідуть від аналіза змісту повідомлення до синтезу форми для передачі змісту; при сприйнятті текста ідуть від аналіза мовної форми до синтеза зміста [5;30].

Сприйняття текста в рамках однієї форми спілкування – процес не менш активний, ніж створення цього ж тексту. Тим не менш до даного часу існують терміни – активні види мовленнєвої діяльності (мовлення, письмо) і пасивні види мовленнєвої діяльності (аудіювання, мовлення). Сприйняття текста забезпечується:

1)великою кількістю мовних операцій, зв’язаних з виділенням, впізнанні мовних елементів і формування в оперативній пам’яті відновлюючого речення;

2)зберіганням в пам’яті набору чітких образів морфем, слів, словосполучень, достатнього для функціонування даної форми спілкування;

3)зберіганням в пам’яті набора поєднаних схем – фразових стереотипів, які в процесі аудіювання чи читання наповнюються лексикою з текста.

Функціонування текста в тому чи іншому виді мовленнєвої діяльності незалежно від форми спілкування має свої особливості, які пов’язані перш за все з об’ємом і характером мовного матеріала при створені і рецепції. Вчені рахують 2000 слів, аудіювання і письмо – 3000-4000 слів; читання – 7000-8000 слів. Створюючи усний чи письмовий текст, відправник мовлення може виразити свої думки, користуючись досить обмеженим набором граматичних форм і синтаксичних структур. При сприйнятті мовлення текст може нав’язувати отримачу мовлення практично необмежений набір граматичного матеріала. Створюючи мовленнєві твори, відправник мовлення користується тією мікрофонетикою, якою він активно володіє. При сприйнятті текста він повинен налаштовуватись на сприйняття макрофонетики, яка характеризується повним набором фонем і просодичних одиниць, різноманітністю індивідуальних, територіальних і стилевих особливостей і варіативним темпом мовлення.

Пошук ефективних шляхів вироблення стереотипів мовленнєвого матеріала для продукції і рецепції текста приводить до необхідності умовного ділення матеріала на активний і пасивний, що відображає його функціональну значимість в кожному виді мовленнєвої діяльності і визначає методику оволодіння ним [15;2].

Природнє функціонування текста в кожній формі спілкування забезпечується його звуковою чи графічною презентацією (мовлення промовляється, а книги пишуть). Внаслідок цього учбові тексти, які представляють усний діалог і усний монолог, слід вводити через слуховий канал, а тексти, які представляють письмовий монолог, - через візуальний. Проте це не виключає використання інших аналізаторів для їх тренування. Це призводить до необхідності диференціації учбових текстів.

2.3.Проблема тексту в системі навчання

Проблема тексту у зв’язку з навчанням іноземній мові відноситься до числа найважливіших і принципіальних, оскільки текст є основною одиницею цього навчання. Все частіше можна почути думку, що текст, а не речення є основною одиницею мовленнєвої діяльності. Тому розробка проблеми текста для навчання мовленнєвої діяльності є закономірним явищем.

Представляється корисним розглянути специфіку функціонування текста в процесі навчання іноземній мові і у зв’язку з цим специфіку текстів, назначених для такого навчання. Такий розгляд дає можливість виразити деякі пропозиції відносно використання текста в учбових цілях.