Культура Відродження, Детальна інформація
Культура Відродження
Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті. Їх життєві шляхи часто перетинались, вони були суперниками, ставились один до одного вороже. Мали дуже різні художні й людські індивідуальності. Та саме ця трійця видатних представників свого часу уособлює найвищі досягнення італійського Відродження.
Леонардо да Вінчі (1452–1519) поєднував у собі ледь не всі можливі здібності і таланти. Обличчям вродливець, надзвичайної фізичної сили (згинав підкови), відмінний танцюрист, співак, музикант (грав і удосконалював інструменти), живописець, скульптор, дотепний інженер (проекти мостів, деревообробних, друкарських, землерийних машин, підводного човна, танка, гелікоптера, парашута), математик, анатом, біолог, фізик, архітектор, артилерист (конструював зброю), географ, зоолог, астроном. Леонардо да Вінчі об’єднав у собі і митця, і вченого, він не бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Прожив Леонардо 67 років, але можна знайти не більше 20 живописних робіт, які йому належать (“Мадонна з квіткою”, “Благовіщення”, “Поклоніння волхвів”, “Мадонна в скелях”, “Таємна вечеря”, “Джоконда”, “Мадонна Літа”, “Іоанн Хреститель” та ін.). Це пов’язано з тим, що художник намагався досягти в кожній зі своїх робіт цілковитої досконалості. Одна з величніших робіт Леонардо да Вінчі — “Таємна вечеря” (1495–1497) — розпис на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делла Граціє. Метою художника було реалістичне відображення складної психологічної реакції дванадцяти апостолів на слова Христа “Один з вас зрадить мене”. Через реакцію людей, характерів, темпераментів, індивідуальностей Леонардо намагається вирішити вічні питання людства; про любов і ненависть, зраду і відданість, благородство і підлість. Високий етичний зміст виражено в математичних закономірностях композиції, яка логічно продовжує реальний архітектурний простір, в ясній системі жестів і міміки персонажів, гармонійній врівноваженості форм. Твір знаменує собою одну з вершин у розвитку європейського живопису.
Мабуть найзнаменитішою картиною у світі є “Мона Ліза” (“Джоконда”). У цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої флорентійки втілено образ самої епохи Відродження; гармонія, інтелект, велич. Припускають, що свою Джоконду Леонардо малював з самого себе. Зовнішньо нерухома модель передає рух душі. Ледве помітна іронічна посмішка, пильний мудрий погляд, спокійна і урочиста постать, а також ще щось, чого не можна пояснити і до кінця зрозуміти. Мабуть, це перший психологічний портрет, який не потребує оцінок критиків, а має право на самостійне духовне життя.
Займаючись архітектурою, Леонардо розробляв різні варіанти “ідеального” міста і центрально-купольного храму, що справили значний вплив на подальший розвиток архітектури. У деталізованих анатомічних малюнках Леонардо заклав основи сучасної наукової ілюстрації, займався також ботанікою й зоологією. Невтомний вчений-експериментатор і геніальний художник, Леонардо да Вінчі став символом епохи для наступних поколінь.
“Божественним Санті” називали сучасники Рафаеля (1483–1520), який прожив недовго (37 років), але досить щасливо. Протягом всього життя він шукав досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці матері. У своїй творчості Рафаель зумів втілити всі відтінки материнського почуття, поєднати ліричність, емоційність з монументальною величчю. Це видно в усіх його мадоннах: “Мадонні Конестабілє”, “Мадонні в зелені”. “Сікстинській мадонні”(1515–1519). Останній з перелічених творів — найбільш досконалий шедевр Рафаеля. Ідеально-прекрасна молода жінка з дитиною-богом на руках іде хмарами назустріч своїй долі, знаючи, що заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що в неї є, — сина. Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн людині, яка заради вищого обов’язку іде назустріч стражданням і смерті. Погляд зовсім юної Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної долі сина, який теж не по-дитячому серйозний. В обох цих образах відчувається велика внутрішня сила, яка поєднує античний ідеал краси з духовністю християнського ідеалу.
Рафаель залишив нащадкам фрески-алегорії на стінах папських кімнат у Ватикані, де представлені науки: богослів’я (“Диспут”), поезія (“Парнас”), юриспруденція (“Мудрість, Міра, Сила”), і філософія (“Афінська школа”); портрети відомих людей свого часу (папи Юлія II, письменника Кастільоне). Крім того, він був головним архітектором величного Собору святого Петра в Римі, який не закінчив через передчасну смерть.
Третій знаменитий майстер Високого Відродження — Мікеланджело Буонарроті (1475–1564), який був архітектором, поетом, живописцем і скульптором. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменя, яку використовував Мікеланджело, була дуже складною і відрізняється від сучасної. Сучасні майстри створюють образ завдяки ліпленню, а Мікеланджело — відколюванню та різьбі, що вимагало від скульптора безпомилковості кожного руху, майстерності і терпіння. Мікеланджело говорив, що добре зробленою є та скульптура, яку можна скотити з гори і в неї не відколеться жодна з частин. Мабуть через цю техніку виконання його скульптури виглядають як масивні і тяжкі. Герої скульптур Мікеланджело — титани — сильні, м’язисті, горді, красиві суперники олімпійських богів.
Одна з ранніх робіт Мікеланджело відома всім — статуя Давида. Образ Давида, який за біблійною легендою переміг велетня Голіафа, цікавив багатьох художників. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то Мікеланджело — красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в момент найвищої напруги внутрішніх сил.
Більше десяти років присвятив Мікеланджело одному з найтрагічніших скульптурних творів — гробниці роду Медічі. Це був дуже складний час для Італії. Внутрішні і зовнішні вороги руйнують республіканські завоювання. Починається терор, гинуть друзі художника, він сам живе у вигнанні. Всі ці події і переживання вплинули на роботу Мікеланджело. Алегоричні статуї “Ранок”, “День”, “Вечір”, “Ніч”, які прикрашають саркофаги Лоренцо і Джуліано Медічі, несуть в собі тривогу і напруженість.
Уславився Мікеланджело і як живописець. За замовленням папи Юлія II він працює над розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикані площею 600 м2. Мікеланджело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів, де є і старі, і юні, і жінки, і діти. Це своєрідна енциклопедія різноманітних ракурсів, контрапостів. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті 18 м, без помічників створював Мікеланджело свій шедевр живопису, в якому помітним стає формування нової техніки малюнку, розрахованої на сприйняттяглядачами “знизу-вгору”, до віртуозності розробленою митцями бароко XVII ст. Споріднює живопис Мікеланджело з пізнішою бароковою стилістикою і граничний драматизм представлених на Сікстинському плафоні зображень.
Після смерті Рафаеля, Мікеланджело продовжує будівництво Собору святого Петра в Римі. За його ескізами було виконано купол собору.
Набагато переживши своїх сучасників Леонардо да Вінчі та Рафаеля, Мікеланджело помер у віці 89 років на початку занепаду великої культурної епохи.
Дещо пізніше почалась і довше протривала доба Високого Відродження у Венеції, яка тимчасово зберігала незалежність. Слід згадати венеціанських художників Джорджоне (“Юдиф”, “Спляча Венера”), Тіціана (“Вакханалія”, “Св. Себастьяи”, “Венера перед дзеркалом”), Тінторетто (“Спасіння Арсіної”, “Чудо св.Марка”, “Викрадення тіла св.Марка з Александрії, “Таємна вечеря”). На відміну від Джорджоне і Тіціана, у творчості Тінторетто вже помітний перехід до цілком нового мистецтва, сповненого імпровізації, динамізму, нестримної темпераментної енергійності. Художник пише багато і швидко — монументальні композиції, плафони, великі картини, часто переповнені фігурами у різноманітних, здебільшого запаморочливих ракурсах з найбільш ефектними перспективними фонами, які ніби цілком ігнорують площинний простір, змушуючи замкнені інтер’єри “розсуватися” і дихати простором. У всьому цьому Тінторетто — прямий попередник стилю бароко, однак без властивого бароко відтінку розсудкової вичурності.
Особливої уваги заслуговує пізнє Відродження. Мистецтво і література цього періоду в різних країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах. В Італії вже після 1520 р. починає формуватися нова течія образотворчого мистецтва — маньєризм, яка відбила крах ренесансної утопії та пошуки нових ідеалів у нових умовах тогочасної реальності. Образ людини у маньєристів поступово втрачає ренесансні властивості, з’являється почуття розпачу, тривоги, невпевненості. Наголос у творах перших визначних представників маньєризму — А.Бронзіно, Ф.Пармінджаніно (“Мадонна з довгою шиєю”, 1535), Я.Понтормо — робився на суб’єктивній фантазії митця. Образи відзначались куртуазною манірністю, інколи неприродністю, холодною витонченістю. Більшість творів позначені штучно ускладненими композиціями, нагромадженням деталей, деформацією постатей.
Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об’єднує культурний розвиток країн Північної Європи — Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в ХУІ-ХУІІ ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.
Мистецтво Відродження у Нідерландах.
Нідерландський живопис XV століття в тому вигляді, який він прийняв й одержав подальший розвиток, був якісно новим явищем, що ознаменовав собою поворот у естетичних поглядах епохи.
Найважливішим фактором, що стимулює художню творчість, став інтерес до реального світу. Ціль творчості придбала реалістичний зміст. Індивідуальна значущість кожної речі, тварини, чи рослини вже не піддавалася сумніву; вона лише виправдувалася тим, що у всьому існуючому передбачалося присутність часточки божественного начала. Краса реального світу як прекрасного творіння божого з такою силою ввірвалася в мистецтво, що, незалежно від суб’єктивного відношення до цього питання самих нідерландських художників, що працювали в XV столітті, кращі з їхніх про-винищень залишилися в минулому як гімн світу природи і людському життю у всій різноманітності їхніх проявів.
Породжене Середньовіччям уявлення про взаємний зв’язок речей, що у час розквіту готики розумілося в релігійному аспекті, тепер придбало більш конкретний, позитивний характер. Воно переросло в загострене почуття цілісності видимого світу. Це почуття визначило собою і той шлях, по якому нідерландські майстри пішли в рішенні головної філософської проблеми Відродження, зв’язаної з етичним і естетичним утвердженням людської особистості. У їхній свідомості людина не протиставлялася світу і не звеличувалася над ним. Гуманістичний зміст нідерландського Відродження виразився не у формулі “Людина і світ” чи навіть “Людина над світом” (як в Італії), але “Людина у світі”. Цінність кожної окремої особистості в першу чергу обумовлювалася її причетністю до загального, тобто до поняття людства. А останнє, у свою чергу, знаходилося в нерозривному зв’язку з усім, що оточувало людей у конкретних умовах життя: природою, речами, повсякденним людським існуванням у визначеній країні, місті, селі, родині, будинку. І хоча нідерландські художники не досягли у своєму мистецтві високого гуманізму італійців і властивого останнім вираження гордої особистості, вони далеко випередили їх у художній інтерпретації множинних явищ дійсності.
Такий стан речей дозволяє вилучити нідерландське мистецтво XV століття із системи пізньоготичної художньої культури і віднести до Відродження.
У художньому стилі, що склався в XV столітті в Нідерландах, не дивлячись на усі відмінності, була присутня одна якість, що зближала його з італійським мистецтвом того ж часу.
Володіючи всіма ознаками цілісного стилю, нідерландське мистецтво, як і італійське, у своїх кращих пам’ятниках відтворювало образ прекрасного світу, що втілював уявлення людини про вищу красу. Але бачення прекрасного в обох випадках було різним. Якщо в італійців переважало язичницьке міровідчуття, засноване на раціоналістичному знанні законів, то в нідерландців вихідним пунктом була ідея високої моральності, хоча і в дусі християнської, але повністю підлеглу емоційному переживанню краси видимого світу. За аналогією з італійським, нідерландське мистецтво XV століття умовно можна назвати раннім Відродженням.
Економічний ріст нідерландських провінцій, що почався в XІ столітті, у XV сторіччі призвів до всебічного розквіту і духовного піднесення країни. Осередком нідерландської культури (у тому числі й образотворчому мистецтві) стали багаті південні провінції. Головною передумовою розквіту духовної культури тут став ріст великих міст, таких, як Гент, Брюгге, Брюссель, пізніше — Антверпен і інші. Міська комуна стала колискою нідерландського мистецтва. Критик М. Дворжак справедливо вважає першим представителем національної школи нідерландського живопису анонімного мастера Робера Кампена, умовно називаного “Майстром із Флемалля”. У своїх ранніх творах зумів утілити щось неповторно самобутнє і характерне для зрілого нідерландського мистецтва. Від нього йде зв’язок не тільки до мистецтва Яна ВАН Эйка, але і до творчості ряду майстрів XVІ століття:
Питера Брейгеля, Луки Лейденського й інших. Він починає демократичну лінію в нідерландському мистецтві, що згодом стане однією з найважливіших національних особливостей нідерландської художньої школи. Для нього головну роль відігравав не верховний творець природи і людини, тобто не бог, а сама людина — творець навколишніх речей.
Але внаслідок художньої обмеженості творчих можливостей цього художника, його не можна визнати основоположником нідерландського Відродження.
Ця роль повинна бути віддана Янові ВАН Эйку (1385/90–1441) — майстру, що своїм мистецтвом не тільки поклав початок новому стилю, але і став його найвидатнішим представником.
Наслідуючи Яна ВАН Эйка, нідерландські живописці XV століття у вівтарних композиціях і станкових картинах на традиційні теми втілювали образи проясненого, перетвореного у своїй споконвічній красі світу.
Індивідуальні творчі особливості нідерландських живописців XV століття багато в чому визначалися тим, яку форму приймали в їхньому мистецтві взаємини між середньовічною художньою традицією й ознаками нового стилю. Інколи ця традиція в їхній свідомості могла переломлюватись. Так, у здобутках Рогіра ВАН ДЕР Вейдена (1399/1400–1464) відчувається пряма залежність; у деяких його релігійних і портретних образах не важко відзначити риси аскетизму. Це призвело до, що ряд створених Рогіром зображень включають в себе чималу частку вражаючого драматизму, сприйнятого від готики і розвинутого в новому, життєвому напрямку.
У мистецтві майстрів північних провінцій Геертгена той синт Янса (близько 1460/65–1485/95) і Дирка Боутса (... –1475) властивий Середньовіччю підвищений інтерес до життєвих деталей переріс у жанровість; у їхніх витворах намітилося народження нових тем в живописі — групового портрету в Геертгена, побутового натюрморту в Боутса.
Творчість одного з найбільш своєрідних і самобутніх нідерландських живописців Іеронімуса Босха (близько 1450–1516) знаменує собою подальший розвиток закладених в готиці елементів народної фантазії і казки. Цей майстер не залишився глухий до бунтарських народних настроїв свого часу, зігравши важливу роль у розвитку нідерландського мистецтва. Гуго ВАН ДЕР Гус (близько 1435–1482), Ганс Мемлинг (...–1494) і інші, кожен на свій лад, вирішували поставлені епохою творчі завдання, вносячи ті чи інші особливі штрихи в стиль нідерландського Відродження.
Леонардо да Вінчі (1452–1519) поєднував у собі ледь не всі можливі здібності і таланти. Обличчям вродливець, надзвичайної фізичної сили (згинав підкови), відмінний танцюрист, співак, музикант (грав і удосконалював інструменти), живописець, скульптор, дотепний інженер (проекти мостів, деревообробних, друкарських, землерийних машин, підводного човна, танка, гелікоптера, парашута), математик, анатом, біолог, фізик, архітектор, артилерист (конструював зброю), географ, зоолог, астроном. Леонардо да Вінчі об’єднав у собі і митця, і вченого, він не бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Прожив Леонардо 67 років, але можна знайти не більше 20 живописних робіт, які йому належать (“Мадонна з квіткою”, “Благовіщення”, “Поклоніння волхвів”, “Мадонна в скелях”, “Таємна вечеря”, “Джоконда”, “Мадонна Літа”, “Іоанн Хреститель” та ін.). Це пов’язано з тим, що художник намагався досягти в кожній зі своїх робіт цілковитої досконалості. Одна з величніших робіт Леонардо да Вінчі — “Таємна вечеря” (1495–1497) — розпис на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делла Граціє. Метою художника було реалістичне відображення складної психологічної реакції дванадцяти апостолів на слова Христа “Один з вас зрадить мене”. Через реакцію людей, характерів, темпераментів, індивідуальностей Леонардо намагається вирішити вічні питання людства; про любов і ненависть, зраду і відданість, благородство і підлість. Високий етичний зміст виражено в математичних закономірностях композиції, яка логічно продовжує реальний архітектурний простір, в ясній системі жестів і міміки персонажів, гармонійній врівноваженості форм. Твір знаменує собою одну з вершин у розвитку європейського живопису.
Мабуть найзнаменитішою картиною у світі є “Мона Ліза” (“Джоконда”). У цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої флорентійки втілено образ самої епохи Відродження; гармонія, інтелект, велич. Припускають, що свою Джоконду Леонардо малював з самого себе. Зовнішньо нерухома модель передає рух душі. Ледве помітна іронічна посмішка, пильний мудрий погляд, спокійна і урочиста постать, а також ще щось, чого не можна пояснити і до кінця зрозуміти. Мабуть, це перший психологічний портрет, який не потребує оцінок критиків, а має право на самостійне духовне життя.
Займаючись архітектурою, Леонардо розробляв різні варіанти “ідеального” міста і центрально-купольного храму, що справили значний вплив на подальший розвиток архітектури. У деталізованих анатомічних малюнках Леонардо заклав основи сучасної наукової ілюстрації, займався також ботанікою й зоологією. Невтомний вчений-експериментатор і геніальний художник, Леонардо да Вінчі став символом епохи для наступних поколінь.
“Божественним Санті” називали сучасники Рафаеля (1483–1520), який прожив недовго (37 років), але досить щасливо. Протягом всього життя він шукав досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці матері. У своїй творчості Рафаель зумів втілити всі відтінки материнського почуття, поєднати ліричність, емоційність з монументальною величчю. Це видно в усіх його мадоннах: “Мадонні Конестабілє”, “Мадонні в зелені”. “Сікстинській мадонні”(1515–1519). Останній з перелічених творів — найбільш досконалий шедевр Рафаеля. Ідеально-прекрасна молода жінка з дитиною-богом на руках іде хмарами назустріч своїй долі, знаючи, що заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що в неї є, — сина. Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн людині, яка заради вищого обов’язку іде назустріч стражданням і смерті. Погляд зовсім юної Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної долі сина, який теж не по-дитячому серйозний. В обох цих образах відчувається велика внутрішня сила, яка поєднує античний ідеал краси з духовністю християнського ідеалу.
Рафаель залишив нащадкам фрески-алегорії на стінах папських кімнат у Ватикані, де представлені науки: богослів’я (“Диспут”), поезія (“Парнас”), юриспруденція (“Мудрість, Міра, Сила”), і філософія (“Афінська школа”); портрети відомих людей свого часу (папи Юлія II, письменника Кастільоне). Крім того, він був головним архітектором величного Собору святого Петра в Римі, який не закінчив через передчасну смерть.
Третій знаменитий майстер Високого Відродження — Мікеланджело Буонарроті (1475–1564), який був архітектором, поетом, живописцем і скульптором. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменя, яку використовував Мікеланджело, була дуже складною і відрізняється від сучасної. Сучасні майстри створюють образ завдяки ліпленню, а Мікеланджело — відколюванню та різьбі, що вимагало від скульптора безпомилковості кожного руху, майстерності і терпіння. Мікеланджело говорив, що добре зробленою є та скульптура, яку можна скотити з гори і в неї не відколеться жодна з частин. Мабуть через цю техніку виконання його скульптури виглядають як масивні і тяжкі. Герої скульптур Мікеланджело — титани — сильні, м’язисті, горді, красиві суперники олімпійських богів.
Одна з ранніх робіт Мікеланджело відома всім — статуя Давида. Образ Давида, який за біблійною легендою переміг велетня Голіафа, цікавив багатьох художників. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то Мікеланджело — красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в момент найвищої напруги внутрішніх сил.
Більше десяти років присвятив Мікеланджело одному з найтрагічніших скульптурних творів — гробниці роду Медічі. Це був дуже складний час для Італії. Внутрішні і зовнішні вороги руйнують республіканські завоювання. Починається терор, гинуть друзі художника, він сам живе у вигнанні. Всі ці події і переживання вплинули на роботу Мікеланджело. Алегоричні статуї “Ранок”, “День”, “Вечір”, “Ніч”, які прикрашають саркофаги Лоренцо і Джуліано Медічі, несуть в собі тривогу і напруженість.
Уславився Мікеланджело і як живописець. За замовленням папи Юлія II він працює над розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикані площею 600 м2. Мікеланджело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів, де є і старі, і юні, і жінки, і діти. Це своєрідна енциклопедія різноманітних ракурсів, контрапостів. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті 18 м, без помічників створював Мікеланджело свій шедевр живопису, в якому помітним стає формування нової техніки малюнку, розрахованої на сприйняттяглядачами “знизу-вгору”, до віртуозності розробленою митцями бароко XVII ст. Споріднює живопис Мікеланджело з пізнішою бароковою стилістикою і граничний драматизм представлених на Сікстинському плафоні зображень.
Після смерті Рафаеля, Мікеланджело продовжує будівництво Собору святого Петра в Римі. За його ескізами було виконано купол собору.
Набагато переживши своїх сучасників Леонардо да Вінчі та Рафаеля, Мікеланджело помер у віці 89 років на початку занепаду великої культурної епохи.
Дещо пізніше почалась і довше протривала доба Високого Відродження у Венеції, яка тимчасово зберігала незалежність. Слід згадати венеціанських художників Джорджоне (“Юдиф”, “Спляча Венера”), Тіціана (“Вакханалія”, “Св. Себастьяи”, “Венера перед дзеркалом”), Тінторетто (“Спасіння Арсіної”, “Чудо св.Марка”, “Викрадення тіла св.Марка з Александрії, “Таємна вечеря”). На відміну від Джорджоне і Тіціана, у творчості Тінторетто вже помітний перехід до цілком нового мистецтва, сповненого імпровізації, динамізму, нестримної темпераментної енергійності. Художник пише багато і швидко — монументальні композиції, плафони, великі картини, часто переповнені фігурами у різноманітних, здебільшого запаморочливих ракурсах з найбільш ефектними перспективними фонами, які ніби цілком ігнорують площинний простір, змушуючи замкнені інтер’єри “розсуватися” і дихати простором. У всьому цьому Тінторетто — прямий попередник стилю бароко, однак без властивого бароко відтінку розсудкової вичурності.
Особливої уваги заслуговує пізнє Відродження. Мистецтво і література цього періоду в різних країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах. В Італії вже після 1520 р. починає формуватися нова течія образотворчого мистецтва — маньєризм, яка відбила крах ренесансної утопії та пошуки нових ідеалів у нових умовах тогочасної реальності. Образ людини у маньєристів поступово втрачає ренесансні властивості, з’являється почуття розпачу, тривоги, невпевненості. Наголос у творах перших визначних представників маньєризму — А.Бронзіно, Ф.Пармінджаніно (“Мадонна з довгою шиєю”, 1535), Я.Понтормо — робився на суб’єктивній фантазії митця. Образи відзначались куртуазною манірністю, інколи неприродністю, холодною витонченістю. Більшість творів позначені штучно ускладненими композиціями, нагромадженням деталей, деформацією постатей.
Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об’єднує культурний розвиток країн Північної Європи — Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в ХУІ-ХУІІ ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.
Мистецтво Відродження у Нідерландах.
Нідерландський живопис XV століття в тому вигляді, який він прийняв й одержав подальший розвиток, був якісно новим явищем, що ознаменовав собою поворот у естетичних поглядах епохи.
Найважливішим фактором, що стимулює художню творчість, став інтерес до реального світу. Ціль творчості придбала реалістичний зміст. Індивідуальна значущість кожної речі, тварини, чи рослини вже не піддавалася сумніву; вона лише виправдувалася тим, що у всьому існуючому передбачалося присутність часточки божественного начала. Краса реального світу як прекрасного творіння божого з такою силою ввірвалася в мистецтво, що, незалежно від суб’єктивного відношення до цього питання самих нідерландських художників, що працювали в XV столітті, кращі з їхніх про-винищень залишилися в минулому як гімн світу природи і людському життю у всій різноманітності їхніх проявів.
Породжене Середньовіччям уявлення про взаємний зв’язок речей, що у час розквіту готики розумілося в релігійному аспекті, тепер придбало більш конкретний, позитивний характер. Воно переросло в загострене почуття цілісності видимого світу. Це почуття визначило собою і той шлях, по якому нідерландські майстри пішли в рішенні головної філософської проблеми Відродження, зв’язаної з етичним і естетичним утвердженням людської особистості. У їхній свідомості людина не протиставлялася світу і не звеличувалася над ним. Гуманістичний зміст нідерландського Відродження виразився не у формулі “Людина і світ” чи навіть “Людина над світом” (як в Італії), але “Людина у світі”. Цінність кожної окремої особистості в першу чергу обумовлювалася її причетністю до загального, тобто до поняття людства. А останнє, у свою чергу, знаходилося в нерозривному зв’язку з усім, що оточувало людей у конкретних умовах життя: природою, речами, повсякденним людським існуванням у визначеній країні, місті, селі, родині, будинку. І хоча нідерландські художники не досягли у своєму мистецтві високого гуманізму італійців і властивого останнім вираження гордої особистості, вони далеко випередили їх у художній інтерпретації множинних явищ дійсності.
Такий стан речей дозволяє вилучити нідерландське мистецтво XV століття із системи пізньоготичної художньої культури і віднести до Відродження.
У художньому стилі, що склався в XV столітті в Нідерландах, не дивлячись на усі відмінності, була присутня одна якість, що зближала його з італійським мистецтвом того ж часу.
Володіючи всіма ознаками цілісного стилю, нідерландське мистецтво, як і італійське, у своїх кращих пам’ятниках відтворювало образ прекрасного світу, що втілював уявлення людини про вищу красу. Але бачення прекрасного в обох випадках було різним. Якщо в італійців переважало язичницьке міровідчуття, засноване на раціоналістичному знанні законів, то в нідерландців вихідним пунктом була ідея високої моральності, хоча і в дусі християнської, але повністю підлеглу емоційному переживанню краси видимого світу. За аналогією з італійським, нідерландське мистецтво XV століття умовно можна назвати раннім Відродженням.
Економічний ріст нідерландських провінцій, що почався в XІ столітті, у XV сторіччі призвів до всебічного розквіту і духовного піднесення країни. Осередком нідерландської культури (у тому числі й образотворчому мистецтві) стали багаті південні провінції. Головною передумовою розквіту духовної культури тут став ріст великих міст, таких, як Гент, Брюгге, Брюссель, пізніше — Антверпен і інші. Міська комуна стала колискою нідерландського мистецтва. Критик М. Дворжак справедливо вважає першим представителем національної школи нідерландського живопису анонімного мастера Робера Кампена, умовно називаного “Майстром із Флемалля”. У своїх ранніх творах зумів утілити щось неповторно самобутнє і характерне для зрілого нідерландського мистецтва. Від нього йде зв’язок не тільки до мистецтва Яна ВАН Эйка, але і до творчості ряду майстрів XVІ століття:
Питера Брейгеля, Луки Лейденського й інших. Він починає демократичну лінію в нідерландському мистецтві, що згодом стане однією з найважливіших національних особливостей нідерландської художньої школи. Для нього головну роль відігравав не верховний творець природи і людини, тобто не бог, а сама людина — творець навколишніх речей.
Але внаслідок художньої обмеженості творчих можливостей цього художника, його не можна визнати основоположником нідерландського Відродження.
Ця роль повинна бути віддана Янові ВАН Эйку (1385/90–1441) — майстру, що своїм мистецтвом не тільки поклав початок новому стилю, але і став його найвидатнішим представником.
Наслідуючи Яна ВАН Эйка, нідерландські живописці XV століття у вівтарних композиціях і станкових картинах на традиційні теми втілювали образи проясненого, перетвореного у своїй споконвічній красі світу.
Індивідуальні творчі особливості нідерландських живописців XV століття багато в чому визначалися тим, яку форму приймали в їхньому мистецтві взаємини між середньовічною художньою традицією й ознаками нового стилю. Інколи ця традиція в їхній свідомості могла переломлюватись. Так, у здобутках Рогіра ВАН ДЕР Вейдена (1399/1400–1464) відчувається пряма залежність; у деяких його релігійних і портретних образах не важко відзначити риси аскетизму. Це призвело до, що ряд створених Рогіром зображень включають в себе чималу частку вражаючого драматизму, сприйнятого від готики і розвинутого в новому, життєвому напрямку.
У мистецтві майстрів північних провінцій Геертгена той синт Янса (близько 1460/65–1485/95) і Дирка Боутса (... –1475) властивий Середньовіччю підвищений інтерес до життєвих деталей переріс у жанровість; у їхніх витворах намітилося народження нових тем в живописі — групового портрету в Геертгена, побутового натюрморту в Боутса.
Творчість одного з найбільш своєрідних і самобутніх нідерландських живописців Іеронімуса Босха (близько 1450–1516) знаменує собою подальший розвиток закладених в готиці елементів народної фантазії і казки. Цей майстер не залишився глухий до бунтарських народних настроїв свого часу, зігравши важливу роль у розвитку нідерландського мистецтва. Гуго ВАН ДЕР Гус (близько 1435–1482), Ганс Мемлинг (...–1494) і інші, кожен на свій лад, вирішували поставлені епохою творчі завдання, вносячи ті чи інші особливі штрихи в стиль нідерландського Відродження.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021