Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка, Детальна інформація

Розпорядженням міністерства 1 березня 1926 р. було реорганізовано “надзвичайну” кафедру церковно-слов’янської мови і палеографії в надзвичайну кафедру основної та догматичної теології на студіях православної теології Варшавського університету, в той же самий час створено “звичайну” кафедру церковно-слов’янської мови і палеографії.

Становище у Варшавському університеті для Огієнка не було стабільним і надійним. Щоразу розпочинались знову клопотання про продовження його професорської праці. 22 вересня 1927 р. митрополит Дионізій Валединський, як декан православного теологічного відділу, звернувся до ректора Варшавського університету і міністерства з проханням продовжити контракт з професором І.Огієнком, який закінчився 30 вересня 1927 р., до 30 вересня 1928 року. Це прохання було незабаром задоволене. З новим ректором університету А.Шляговським і І.Огієнком було заключено відповідну угоду на продовження контракту. В наступному контракти також продовжувалися.

Поряд з викладацькою роботою професор Огієнко займався вагомими громадськими справами. У 1931 р. його обрали головою “Просвітницької комісії перед соборного зібрання”. На засіданнях цієї комісії розглядалися питання про підготовку псаломщиків, про інтернат на богословському факультеті, про викладання Закону Божого в духовних семінаріях, про освітню й громадську діяльність духовенства. В цей період Огієнко виступив з ініціативою створення Православного музею церковної старовини в Польщі, головною метою діяльності якого мало стати збирання пам’яток церковної старовини – рукописів, стародруків, актів, метрик, а також пам’яток старовинного церковного мистецтва – образів, церковного посуду, хрестів, риз тощо.

В 1932 р. на відділі православної теології університету цими студіями керували митрополит Дионізій, професор магістр Іван Огієнко, професор кандидат теології Олександр Лотоцький, професор доктор Микола Арсеньєв, професор магістр теології Василь Біднов, заступник професора ліцензіят теології і кандидат Сергій Кисель-Киселевський.

На початку 1930-х рр. офіційні виконавчі органи Польщі, які керували освітніми закладами, посилили протидію щодо дальшої діяльності І.Огієнка на дидактичній ниві. Коли 23 вересня 1931 р. ректор університету Ян Лукасевич звернувся до міністерства про продовження терміну викладацької праці професорів православної теології, то на цьому подані 7 листопада 1931 р. директор IV департаменту міністерства зазначив: “тільки на період одного року”, а в іншому документі без будь-якої мотивації поставлена категорична вказівка: “Умови з магістром Огієнком на 1932/33 рік не відновлювати”.

Слід зазначити, що 11 червня 1932 р. за підписом ректора університету професора Яна Лукасевича зафіксоване одностайне рішення Сенату Академічного (Ради університету) Варшавського університету, 8 червня того року за пропозицією організаційної комісії студій православної теології про призначення “митрополита професора Дионізія Валединського керівником (деканом) цих студій на рік 1932/33 і професора доктора Яна Огієнка заступником керівника (заступником декана) студій православної теології на той же академічний рік”.

Але після цього рішення начальник відділу департаменту цього міністерства С.Стипінський 16 червня 1932 р. надіслав до ректорату офіційну вказівку, в якій зазначено: “На думку Відділу Науки та Вищих шкіл не було б справою бажаною відновлювати на наступний рік контракт з п. д-ром Яном Огієнком як професором на студіях православної теології”.

До Варшави Огієнко прибув у травні 1926 р. Напередодні його прибуття до Варшави тут появилася брошура, автором якої був професор В.Заїкин, “Проф. Іван Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений”. Вона була присвячена 20-літтю наукової праці Огієнка. А чеський університет в Брно, пошановуючи значний внесок ученого-емігранта в дослідження слов’янської культури, а також високо поціновуючи монументальну працю “Українська мова XVI віку і Крехівський Апостол 1560 р.”, присудив йому ступінь доктора філософії.

Отже, все це засвідчує про стійку протидію, негативне ставлення до І.Огієнка польських офіційних чинників, принаймні на міністерському рівні. На цьому, очевидна, дидактична праця видатного українського вченого професора Івана Огієнка у Варшавському університеті завершилася насамперед через протидію офіційної влади і посилення реакційних тенденцій у політиці в галузі вищої школи.

В 1932 р. у зв’язку з посиленням в Польщі антиукраїнської політики уряд цієї країни дав вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади І.Огієнка з формулюванням “за спротив полонізації православних студентів”.

Більш точні дані про причини звільнення з посади залишив інженер А.Несторенко, який саме тоді навчався у Варшаві й добре знав професора Огієнка. Він писав: “Популярність професора Івана Огієнка серед українського студентства і його великий вплив на те студентство не подобались польському міністерству освіти, а до того ж іще те міністерство завжди кривим оком дивилося на його надзвичайно плідну діяльність для Української церкви. Воно не могло не визнати в ньому чоловіка для Польщі небезпечного. За аналогічним звинуваченням польська шкільна рада, як відомо, раніше усунула його з посади викладача української мови і літератури Львівської учительської семінарії.

Втративши кафедру і сталий заробіток, професор Огієнко продовжує діяти в галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики. 1933 року він засновує у Варшаві науково-популярний місячник “Рідна мова”, який виходив до початку Другої світової війни, а з 1935 року – журнал “Наша культура”. Він приступив до реалізації видання на еміграції 30-томної “Бібліотеки українознавства”. Одночасно взявся за переклад українською мовою Біблії, пише ланцюг задуманих ще в Україні наукових досліджень.

А в наступному у зв’язку з збігом обставин, що, очевидно, мало певну закономірність, Іван Огієнко, а точніше, життя, вносить корективи в його життєвий шлях і діяльність. Він стає Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі, що охоплювали населені українцями райони Холмщини і Підляшшя. Обраний на цю посаду Огієнко був за надзвичайно трагічних для польських українців обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 р. православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активну організовуватися. Авторитет цієї церкви серед українського населення швидко зростав і на початок тридцятих років ХХ ст. вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців. Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії зберігалися впливи Московського патріархату.

За таким активним поступом українського православ’я польський уряд стежив з занепокоєнням. І якщо ренесанс УГКЦ на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною церквою вирішив учинити дуже жорстоко.

З офіційного розпорядження Варшави з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір цій нарузі, церкви спалювали або руйнували. Лише 1938 року на Холмщині та Підляшші православні втратили понад 300 церков: 151 церкву поляки зруйнували дощенту, а 153 – перетворили на костьоли.

З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все найстійливіше ставило питання перед вищим православним керівництвом про його заміну більш досвідченими, сильними духом і знаннями провідниками.

Поряд з цим для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців, мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську і пропольську політику, що однаково були згубні для Української церкви. Українське ж населення Польщі, як і автохтонне, так і емігранти, симпатизувало Огієнкові. Його знали і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року. Ще 1932 року на цю високу духовну посаду єпископ Луцький пропонував кандидатуру професора Огієнка. Особливо зросла популярність Огієнка серед православної пастви після публікації праці “Слово істини”. Проте тоді він відмовився від чернечого постригу. Лише по смерті дружини (27 квітня 1937 р.) він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.

Бажаючи ближче познайомитися з паствою Холмського краю, професор Огієнко у вересні 1940 р. з Варшави прибув до Холма, де прочитав кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей з земляками у Холмське-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин в яких виявилася Українська церква, й визріває у Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмське-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просив не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями погодився митрополит Діонисій і Огієнко став готуватися до процедури висвячення (хіротонії) його в єпископи.

6 жовтня 1940 р. він написав своє прощальне слово до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він поділяв усі складні перипетії життя політичного емігранта.

8 жовтня 1940 р. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (став ченцем) (єпископом можна висвячуватися з монаршого священства), діставши черноче ім’я – Іларіон. 9 жовтня 1940 р. митрополит Діонисій висвятив ченця Іларіона на диякона, 10 жовтня – на ієромонаха, 11 жовтня – на архімандрита. Процес хіротонії (висвячення) на єпископа звершили над Огієнком 20 жовтня 1940 р. в Холмському кафедральному соборі три інших владики – митрополит Діонисій, архієпископ Празький – Саватій і єпископ Люблінський Тимофій. Це дійство відбулося в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ ст. українським князем Данилом, за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.

Безпосередній свідок тих подій інженер А.Несторенко згадував про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі. “Уся Данилова Гора, - писав він, - була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних ламп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св.Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіо гучномовці і службу божу було чути й назовні собору...”.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона у новій для нього ролі душ пастиря занедбаної і понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит УГКЦ Андрій Шептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 р., митрополит Андрій писав: “Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру Св.Володимира і митрополита Іларіона”.

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. В листі від 14 листопада 1941 р., звертаючись до Шептицького, він писав: “Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити.

На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна Українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше – дерусифікація її – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по українському, а це церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто, підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку...”.

В подальшому стосунки обох душпастирів склалися як теплі і приязні. Про це пересвідчуємося з їх листування. Так, в листі від 21 жовтня 1941 р. митрополит Шептицький підкреслював: “Прохаю Ваше Високопреосвященство про молитви до себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію назвати приязню”. Про своє ставлення до віруючих греко-католиків митрополит Іларіон висловився так: “З повною любов’ю, як батько їх рідний, ставлюся й до греко-католиків, бо національно ми один народ, одні в нас мрії, одні завдання, яких ми ніколи не сповнимо, коли будемо розбиті та розсварені. Тому “за з’єданання всіх господу помолімось!”.

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти Української держави, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков – УГКЦ і УАПЦ. Митрополит Іларіон глибоко вірив, і цю віру він висловив у листі до Шептицького, що “Українська Православна Церква”, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці “наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри”.

Аналогічні ідеї і щирі наміри щодо зближення, а потім і об’єднання цих обох церков виражав митрополит Шептицький в своїх листах до українських православних архієреїв (30 грудня 1941 р.) і української православної інтелігенції (3 березня 1942 р.), які були опубліковані в газеті “Краківські вісті”, Він, зокрема, писав: “Для осягнення наших національних ідеалів треба нам єдності... якнайбільшої єдності. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. А, безперечно, релігійна єдність була б могутнім товчком, осягнення національної єдності. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може помогти до здійснення такої релігійної єдности”.

Виконуючи обов’язок українського патріота, Шептицький підкреслює, що “...зближення і взаємне пізнання необхідні для осягнення національної єдності”.

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима, осягнути власним розумом. В ім’я цього він трудився, докладав усієї своєї вольовитості і невтомності для реалізації цієї ідеї, незважаючи на втому і численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу до чергових провокацій, Іларіон 5 листопада 1940 р. звернувся до священиків своєї єпархії з проханням ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.