Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка, Детальна інформація

Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського громадянства як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, насамперед на Волині і Холмщині. В усіх військових таборах вояків УНР, розкиданих в ряді європейських країн, згадані книги поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень та їх відділень, громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити мережу представництв свого видавництва із складами і магазинами в таких містах, як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем’янець, Острог, Ковель, Львів.

Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою до радянської України. Значна їх частина відсилалася через міністерство землякам до Америки й Канади. Про їх вплив на українців засвідчують численні листи, що надходили з Канади та Америки на адресу міністра ісповідань УНР Івана Огієнка до Тарнова. “Ці книги, - писалося в одному з листів, - піднесли нас на дусі та заохотили до подальшої щирої роботи. Цінні праці Ваші містимо у нашому органі. Українців в Америці читають їх з найбільшим заінетерсуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це знак, що наша по біда не за горами”.1

На різних етапах редакційно-видавничої роботи перебували рукописи І.Огієнка “Церковне життя в Європі за останні роки”, “Українські братства та їх історія”, “Церковний рух на Вкраїні”, “Українські шкільні молитви”, “Як на Москві перехрещували українців”, “Зразки українського церковного діловодства”, “Українська автокефальна церква: її завдання і організація”. Планувалося до друку й таке цінне видання, як “Закони Української Народної Республіки про українську Автокефальну Церкву”. За допомогою цих видань Огієнко мав намір розповісти своєму народові правду про продану обманним і безсоромним шляхом Росії Українську церкву, її насильницьку русифікацію, а також створити передумови шляхом перекладу богослужбових книг для поступового переведення відправ у церквах українською мовою.

Все це вимагало значних коштів. Як правило, то були благодійницькі внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка. Серед тих, хто підтримував видавництво пожертвами певних сум чи постійним придбанням книг і поширенням їх серед населення, - цілий ланцюг повітових кооперативних спілок Волині; Крем’янецька, Дубнівсько-Рівненська, Володимир-Волинська “Просвіти”; барон Н.Василько, єпископ Крем’янецький Діонісій, протоієрей із Володимира-Волинського А.Бордючівський, адвокат із канадського Саскатуна М.Стечишин.

Постійно опікувався видавництвом Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Так, у квітні 1921 р. на видання двох книг він подарував з власних коштів сім тисяч польських марок. Неодноразово виділялися кошти й урядом УНР. У травні 1921 р. міністерство ісповідань увійшло до Ради народних міністрів із законопроектом про асигнування 480.000 польських марок “на видатки по видавництву”. Згідно з протоколом засідання Малої ради міністрів 14 травня ухвалив таке рішення. Цим же рішенням видавництву “Українська Автокефальна Православна Церква” виділялося з урядових резервів, крім цього, “3 000 аркушів паперу першого ґатунку і 5 000 аркушів другого ґатунку”. Це дозволило уже в травні поточного року видрукувати значним накладом і розіслати на місця “Український православний молитовник” та брошуру “Світовий рух за утворення живої народної національної церкви”. У 20-і роки брошура була вельми вчасною і актуальною, поскільки тоді в Україні розгортався великий церковний рух щодо створення Української національної церкви. Повсюди при церквах відновлювалися старі українські звичаї, засновувалися українські церковні братства, все більше священиків відбували богослужби українською мовою.1

У Тарнові зусиллями Івана Огієнка було відновлено видання “Вісника Міністерства ісповідань Української Народної Республіки” (8 квітня 1921 р., засновано навесні 1920 р. у Кам’янці-Подільському). На перших шпальтах “Вісника” було вміщено лист самого міністра “До всіх Преосвященних Архієпископів і Єпископів на Україні” щодо запровадження української мови в церковні відправи. Наступний документ – зразки української вимови богослужбових текстів, розроблені Іваном Огієнком.

Всю різносторонню діяльність Івана Огієнка на посту міністра ісповідань у лаконічних, точних формулюваннях охопив у своєму листі від 19 листопада 1921 р. голова уряду УНР Симон Петлюра, висловивши високу подяку за його державне служіння. Звертаючись до нього, С.Петлюра писав: “Більше двох років тому, в порозумінні з організованим громадянством українським покликано було Вас на міністра ісповідань. Від того часу незмінно, при всіх обставинах, залишаєтесь Ви на своєму посту.

Уважно слідкуючи за діяльністю Вашою, з вдоволенням бачив я, що повсякчас, при всяких несприятливих обставинах, Ви з повною відданістю та великою любов’ю віддавали всі свої сили, знання й енергію для справи духовного відродження українського народу.

Завдяки видатній дбайливості та невсипучій енергії Вашій покладаються міцні підвалини для найкращого розвитку відродженої Автокефальної Православної Церкви Української: перекладне службу Божу на живу мову українську, розвинуто широку видавничу діяльність в питаннях церковно-національних, підготовляються кадри національно-свідомого духовенства...

Дбаючи найбільше про розвиток Православної Церкви Української, не забули, одначе, Ви і про справи інших церков і громадян релігій усіх визнань, в Україні сущих. Перебуваючи в живих стосунках з видатними представниками цих Церков і громад, Ви зуміли викликати у них прихильне відношення до справи нашої державності...

... Оглядаючись на перейдений Вами шлях державного служіння, вважаю за свій приємний обов’язок, в імені Республіки, висловити Вам щиру подяку за досконалу працю Вашу й побажати Вам здоров’я й сил для дальших трудів на добро народу й Батьківщини”.

В згаданому посланні щира й висока оцінка праці міністра, містка характеристика зробленого очолюваного Огієнком міністерства щодо відродження Української церкви і надія на скоре повернення на рідну землю. Але цим намірам С.Петлюри і українських патріотів не судилося здійснитися. Перебування на польських теренах уряду УНР ставали чим далі важчим.

Однак і за цих обставин у майбутній боротьбі за українську державність С.Петлюра особливе місце відводив українській православній церкві. У листі до І.Огієнка 19 грудня 1921 р. він писав: “Необхідно... надати такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію”.

На початку вересня 1922 р. Огієнко з сім’єю покидає Тарнів. Він мав намір таки повернутися в Україну і не схвалював дії уряду УНР щодо польсько-української угоди (Варшавський договір 1920 р.), не поставив свого підпису під цим актом, він вирішив припинити роботу в цьому уряді.

Такий патріотичний крок дуже дорого обійшовся Огієнку. Майже всі організації та установи, які були засновані екзильним урядом УНР у Польщі, не тільки не підтримували українізаційної праці Огієнка в Польщі, а часом стояли на перешкоді їй.

22 вересня 1922 р. Огієнко з сім’єю опинився у Винниках, недалеко від Львова. Він мав намір ближчим часом перебратися до Львова, влаштуватися там на викладацьку й наукову роботу.

У надзвичайно скрутну хвилину йому на допомогу прийшов митрополит Андрій Шептицький. За сприяння цього високоавторитетного в Галичині релігійного діяча сини Огієнка Анатолій і Юрій були прилаштовані в метро поличній бурсі, а сам донедавна безробітний професор у листопаді 1922 р. одержав першу платну у Львові роботу – учителя української мови і літератури в Українській учительській гімназії. Дружина з донькою Лесею ще залишалася у Винниках.

Проте з завершенням навчального року його було звільнено з роботи стараннями впливових москвофілів за ревне викладання української мови і проповідування національної ідеї.

Тривалий час мешкаючи у Львові, Огієнко міг пильніше пригледітися до роботи проводу Української Греко-Католицької Церкви з віруючими, познайомитися з її видатним пастирем митрополитом Андрієм Шептицьким. Людина твердого православного віровизнання і майбутній православний митрополит, Іван Огієнко переконується у духовній, патріотичній і культурній праці, яку провадили УГКЦ, її єпархії й парафії, її монастирі й видавництва. За це він цінує Церкву-сестру, підкреслює те, що об’єднує обидві історичні Церкви України, а не ті кілька догматів, які богослови трактують по-різному. “Не нападайте на галичан-уніатів, ведіть з ними лагідне співжиття, це наші браття, хоч належать до іншої Церкви”, - ось позиція Огієнка щодо УГКЦ.

Слід зазначити, що зі свого боку, митрополит Шептицький сказав багато добрих слів на адресу православних – ті висловлювання можна зустріти в багатьох його працях і особистому листуванні.

Після звільнення з роботи у Львівській учительській гімназії Іван Огієнко одержує підтримку галицької інтелігенції – І.Свенціцького, В.Барвінського, В.Гнатюка, М.Возняка, І.Крип’якевича, В.Щурата, К.Студинського, О.Маковея та ін. Завдяки їм вдалося вивезти хвору дружину й дітей на літнє оздоровлення в Карпати. Мандрівки околицями Космача, Коломиї, Косова змогли хоч на певний час подолати стан пригніченості й безнадії. 22 квітня 1924 р. сім’я Огієнків залишила Винники й перебралася до Львова, де з допомогою А.Шептицького вдалося винайняти квартиру.2 1924-1926 рр. Огієнко викладав українську мову й літературу в учительській семінарії у Львові.

В цей час йому пропонують роботу в Варшавському університеті. Не знаходячи виходу із скрутного матеріального становища, він пристає на пропозицію Варшавського університету.

Перспектива працювати у Варшаві була пов’язана з утворенням православного відділу теологічного факультету в згаданому університеті. Він був відкритий у 1924-1925 академічному році. Його заснування викликало великий позитивний відгук серед православного населення Польщі, свідченням чого служить той факт, що вже декілька місяців після відкриття на студії цього відділу записалось 92 студенти. Найбільшою проблемою новоствореного відділу була відсутність кваліфікованих викладацьких кадрів, що також робило проблематичним саме його існування. На чолі цього відділу стояв ініціатор його заснування митрополит Дионізій (Діонісій) Валединський.

Оскільки православний відділ теологічного факультету Варшавського університету мав конфесійну і політичну специфіку в межах Польської держави, то призначення і затвердження штатних викладачів проходило багатоступеневу процедуру: сенат університету – ректорат – Міністерство релігійних вірувань і народної освіти – Міністерство внутрішніх справ. Питання затвердження професорів православної теології ускладнювалось тим, що польська офіційна влада ставилася з певною недовірою до таких кандидатур, а тому дуже важливою була підтримка громадських і державних чинників. Разом з тим професорсько-викладацький склад відділу православної теології комплектувався виключно за контрактною системою з проблематичністю дальшої праці на наступний період.

Український Центральний Комітет у Варшаві, який був створений на основі дипломатичного представництва УНР у Варшаві для допомоги українцям Польщі, на чолі з Лівицьким, зокрема емігрантами, які були інтерновані польською владою і перебували в таборах, направив до польських інстанцій клопотання про конечність і доцільність затвердження І.Огієнка як професора Варшавського університету (12 грудня 1925 р.). У поданні вказувалося “на видатні заслуги проф. Огієнка для Православної Церкви, а також на його надзвичайну енергію і наукову працьовитість, які дають підстави сподіватись, що проф. Огієнко може бути дуже корисним працівником на посаді професора православного відділу теологічного (факультету) Варшавського університету...

На підтримку кандидатури І.Огієнка висловився голова польського Товариства допомоги емігрантам-українцям А.Слівінський (19 грудня 1925 р.).

Ще раніше 25 листопада 1925 р., ректор університету С.Піньковський направив лист до департаменту науки і вищої школи міністерства релігійних вірувань та народної освіти стосовно призначення на посади викладачів священика, протоієрея Володимира Давидовича і Івана Огієнка.

Завдяки великій ерудиції, вмінню жваво й цікаво викладати матеріал український професор швидко здобув авторитет у новому навчальному закладі і незабаром став заступником декана богословського відділу.

26 листопада 1925 р. І.Огієнка було обрано професором, коли Сенат університету затвердив його кандидатуру як викладача церковно-слов’янської мови та палеографії відділу православної Богословії Варшавського університету. Він підписав контракт по вільному найму на один рік.

В університеті професор І.Огієнко одержав 5 лекційних годин на тиждень та 2 години семінарських занять, при цьому зазначалося, що він мав одержувати заробітну плату відповідно до посади звичайного професора з додатком за семінарські заняття.