Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка, Детальна інформація

Дуже важливою за тодішніх умов була й видавнича діяльність міністерства ісповідань. Є свідчення про те, що уряд України фінансував її. Кілька брошур Івана Огієнка, присвячених викриттю політики Москви щодо Української Церкви, було надруковано коштом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

Іван Огієнко писав статті, робив доповіді про благословення українського Молитовника, про молитву за Отчизну, яка відображала патріотизм українського народу. Він організував видавництво “Українська автокефальна церква”. що згуртовувало навколо себе прихильників автокефалії. Його заходами при міністерстві ісповідань було утворено Комісію з перекладу Святого Письма українською мовою. Очоливши її, він сам переклав священні книги православ’я, віддавши цьому 21 рік життя, зокрема Новий Заповіт, богослужбові тексти, написав поетичні твори на релігійні сюжети.

Очевидно, більш підходящої людини на посаду міністра ісповідань, ніж Іван Огієнко, не варто було і шукати. Він мав енциклопедичні знання, широку ерудицію, високу культуру спілкування, був толерантним у ставленні до представників різних релігій, конфесій. Професор В.Заїкін писав про І.Огієнка: “... Над усіма його заслугами і титулами яскраво відзначаються дві найкращі прикмети – його гарячий патріотизм і правдива християнська релігійність. які осяюють його діяльність і надають найвищі зміст і красу всій його многобічній творчості.

Проте, маючи такий послужний список, І.Огієнко в тогочасних умовах і за такий короткий час не міг довести до логічного завершення ідею автокефалії Української Православної Церкви.

В 1921 р. уже в еміграції в Тарнові (Польща) за дорученням міністра ісповідань І.Огієнка професор В.Біднов склав історичну записку про Святий Синод, копії якої були направлені Головному отаману, Раді Республіки і Раді Міністрів.

Таким чином, українська революція в особі Івана Огієнка знайшла послідовного борця за відродження Української православної церкви.

Будучи послідовним патріотом України і віруючою з дитячих років людиною, Іван Огієнко у зрілому віці, коли вибухнула українська національна революція, виступив за відродження української автокефальної православної церви. Він користувався високим авторитетом серед патріотичного православного духовенства України, яке на засіданні Церковної Ради (грудень 1917 р.) рекомендувала його стати на чолі державного органу в церковних справах.

Проте в Умовах Центральної Ради втілити в життя цю ідею не вдалося, поскільки її верховне керівництво в особі голови ЦР М.Грушевського та голови Генерального секретаріату В.Винниченка виявилося байдужим до церковного життя і релігії.

Лише за гетьманату Івана Скоропадського керівництво Української держави повернулося обличчям до цієї справи. Було створено Міністерство віросповідань (весна 1918 р.), яким зроблено значний крок у відродженні українського православ’я.

В дому Директорії УНР, особливо коли Міністерство ісповідань очолив Іван Огієнко (вересень 1919 р.), було створено керівний орган УАПЦ - Священний Синод, який тісно співпрацював з Українською державою.

Але, на жаль, ідею автокефалії Української православної церкви втілити в життя не вдалося, поскільки українська революція потерпіла поразку внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.

Розділ 3. Польсько-швейцарський період еміграції

в діяльності Івана Огієнка (1920-1947)

В середині листопада 1920 р. Іван Огієнко разом з родиною залишив Кам’янець-Подільський і, як і сотні, тисячі українських патріотів, вигнанців, опинився після поразки Української революції за західними кордонами радянської України.

Початковий період емігрантського життя Івана Огієнка (1920-1925 рр.) проходив переважно на етнічних українських землях – Тарнів, Винники, Львів, Хелм, а також Варшава.

Зупинившись в польському містечку Тарнові, неподалік Кракова, він приходить до висновку, що українська ідея зазнала поразки, але не катастрофи. З глибоким переконанням і твердістю він зауважує, що одна з головних причин поразки Української революції – в невмінні чи небажанні влади залучити до процесу державотворення свою єдину українську церкву.

Якщо в Україні діяльність Огієнка майже порівну може бути поділена між трьома теренами: мова, література, Церква, то в еміграції він усе більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до Церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі знання історика, мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.

В умовах поразки української ідеї Огієнко як педагог знає, що в такій ситуації людям (особливо воїнам, січовим стрільцям) потрібен найкращий лік – віра і сподівання. В рамках народного університету він організовує в Тарнові триденні курси для священиків-капеланів і навчає їх бути духовними батьками для українських юнаків-воїнів, які опинилися на чужині. Робота курсів завершилася з’їздом українського військового духовенства.

З прибуттям Івана Огієнка до Тарнова загалом значно пожвавилася робота міністерства ісповідань. Уже у квітні 1921 р. міністерство ісповідань піклувалося про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводило церковну працю по таборах, надавало допомогу бідним дітям українських біженців, інформувало про церковне життя в Україні та за кордоном, налагоджувало зносини з патріархом Вселенським, видавничу діяльність та ін.

Не знаючи перерв і перепочинків, Огієнко через “священничу службу” підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Це був великий урок та іспит християнського місіонера, одна з перших сходинок до вищої місії – українського митрополита діаспори.2

Дбаючи про долю дітей і підлітків українських емігрантів, Іван Огієнко, не маючи надії на польську владу, звертається до провідників українських православних приходів у Америці і Канаді з настійливим закликом порятувати українських дітей.

Заклик Огієнка був почутий у всьому світі. Це пояснювалося тим, що саме на тарнівський період діяльність уряду УНР припадає особливо інтенсивна й результативна робота міністерства ісповідань щодо налагодження контактів як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном.

Що ж до автокефалії Української православної церкви, то зрушити з місця цю справу з проханням до патріарха царгородського благословити автокефалію УПЦ Огієнкові теж вдалося у Тарнові.

Не обмежуючись відправкою листів до Царгорода, на подання міністерства ісповідань уряд УНР прийняв рішення про формування туди окремої делегації від уряду і церкви, на що виділялося 300.000 польських злотих. Однак у зв’язку з передчасною смертю заступника патріарха митрополита Діонісія в Лондоні справа з прийняттям позитивного рішення – обрання українського патріархату – зволікалася. Проте у 1924 р. Вселенським Патріархом і Церквами-Сестрами було визнано Українську Автокефальну Православну Церкву.

\x00AA

\x00B2

Qництвом нових церков. З листа, з яким він звертався 22 лютого 1921 р. до міністерства, яке відповідало за архітектуру, видно його прохання виготовити кілька проектів храмів саме в національному стилі. В листі він зазначав: “В Україні церкви будували в рідному стилі аж до 1800 року, коли московський уряд, руйнуючи культуру українську, заборонив будувати трьохверхні церкви і всякі церкви в українському стилі. Святійший Синод ревно допоміг уряду – і був тоді заведений на Україні чужий так званий “синодальний” стиль, який за сто останніх років силою дуже поширився на Вкраїні, так що старі церкви українського стилю тепер подибуються як залишки старовини”.

За короткий час Огієнкові вдалося розгорнути у Тарнові результативну видавничу діяльність, створити і скеровувати діяльність благодійного видавництва, “Українська Автокефальна Православна Церква”. У тарнівський період в згаданому та інших видавництвах його стараннями видано книги й студії з історії окремих пам’яток (“Українська Персонницька Євангелія 1556 року”, “Українська Житомирська Євангелія”, пам’ятки, аналіз мови і словник: Нарис з історії культурного життя старої Волині”, так і загальні праці (“Мова українська була мовою церкви”, “Мова церковнослов’янська у Литві й Польщі у XV-XVIII ст.” та ін.).

В інформації “Про діяльність Міністерства ісповідань УНР” за січень 1921 р. наголошувалося на нагальній потребі заснування власного видавництва в місті осідку урядку УНР в Тарнові: “Книжок по церковних питаннях за останні два роки майже не видається. Українізація йде, а духовенство в масі своїй, особливо духовенство московське мало свідоме нашому руху”.

Лише протягом 1921 р. Огієнко, в одній особі поєднуючи обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це – “Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови”, “Український православний молитовник”, “Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську”, “Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври”, “Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву”, “Світовий рух за творення живої народної національної церкви”, “Українська Персопницька Євангелія 1556 р.”. Тоді ж побачили світ книги “Українська справа на Вкраїні В.Біднова”, “Український церковний стиль Й.Пеленського та ін.