Післявоєнна перебудова народного господарства України, Детальна інформація

Другий період став часом політичної та ідеологічної реакції прогресуючого занепаду й розкладу тоталітарної системи.

Україна в той час посідала місце найпотужнішої провінції великої імперії, стала ареною всіх подій в ній.

В ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС у Москві перший секретар ЦК партії М. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культові особи Сталіна. Вона викликала шокову реакцію в залі. Деякі делегати навіть непритомніли. Жорстокій критиці була піддана центральна фігура як система канонізованих цінностей, який безжально знищував опонентів і соратників. Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від реакційних рис, що гальмували розвиток. Ці часи дістали назву “відлига”.

“Відлига” була викликана не лише особистим бажанням М. Хрущова чи збігом обставин. Змін вимагало життя…

В той же час західний світ вступав в еру модернізації і розвитком науково-технічної революції. Почалось так зване “змагання двох систем”. А для цього необхідно було встановити нові темпи, нові імпульси, прискорення економічного поступу. Для обмеження тоталітаризму було проведено реформування певних компонентів і структур, по????????? централізації від самоізоляції та духовної сутності. В той час стали усуватись висуванці сталінської епохи.

Розгорнулась “десталінізація по вертикалі”: автоматичне шаблонне засудження “культу особи Сталіна” всіма партійними та ідеологічними структурами. Преса друкувала відповідні статті, історики викривали злочини сталінізму фактами, знайденими у тимчасово відкритих архівах.

Єдиним парадоксом було те, що відкриття “культу особи” цілком за канонами системи, яку будував сам Сталін. Було видно, що тоталітарна система просто перебудовувалась за власними законами.

Процес десталінізації суспільного життя в Україні розгортався повільніше ніж у центрі. Із запізненням стали з’являтись статті в українській пресі в дусі ХХ з’їзду. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя. В економіці та в галузі ідеології і політики вони не виходили за межі вказівок центру.

Непослідовність і непевність десталінізації найнаочніше проявились в процесі політичної, юридичної та громадської реабілітації жертв репресій сталінізму. На кін. 50-х рр. органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн. ч. З цього обліку знято 58% справ. Ці цифри свідчать про жахливий масштаб репресій і одночасно про обмеженість процесу реабілітації їх жертв. Поза законом залишилась більшість жертв репресій 20 – п. 30-х рр., діячі ОУН-УПА, тобто всіх звинувачуваних у “націоналізмі”.

Ще черговим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями.

На ХХІ з’їзді КПРС (січень 1959 р.) М. Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до суд. відповідальності за політичні злочини. Це було брехнею. В Україні тоді на закритих судових засіданнях судили людей за “антирадянську націон. пропаганду” в Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Дніпропетровську, Рівному, Луганську. Звинувачення були фальсифіковані або перебільшені. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було переслідувано 3,5 тис. чол. Зокрема в 1961 р. розпочалась нова хвиля арештів. Зокрема у новому Кримінальному кодексі УРСР з’явилась нова стаття 62 – “Антирадянська агітація і пропаганда”.

В ті часи було репресовано групу львівських юристів, які збирались агітувати за вихід України з складу СРСР. Членів групи Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін. звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки. Тоді ж у 1961 році КДБ “викрив” у Львові молодіжну підпільну організацію “Укр. національний центр”. Керівника її розстріляли, іншим дали великі терміни ув’язнення.

Продовжувались утиски й переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА.

Національне питання й надалі залишалось однією з найбільших проблем суспільно-політичного життя республіки. З одного боку, певна ідеологічна лібералізація сприяла більш відкритому обговоренню деяких проблем, наприклад мовної.

У др. половині 50 – п.п. 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць з метою підвищення престижу укр. мови, науки і культури. Почали виходити фахові журнали з природничих наук і суспільствознавчих дисциплін укр. мовою.

Проте всі ці заходи здійснювались у певних рамках.

В 1958 р. було ухвалено загальносоюзний договір про зв’язок школи з життям і зроблено реформу середньої школи статі дозволяла батькам вибирати мову навчання.

Для України означало, що укр. мова не була обов’язковою для вивчення. Батьки не мали права відмовитись від вивчення англійської, німецької і російської мови, однак могли відмовитись від української. В результаті укр. мова і культура ставали непрестижними. Закон викликав велике незадоволення серед національно свідомих людей.

Паралельно з “відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась широка реформа економіки.

Питання 3.

Найпомітніше атмосфера змін відбулась у духовному житті. Наступне десятиріччя після ХХ з’їзду стало динамічнішим, розкутішим, менш регламентованим. Першою ластівкою стала публікація в червні 1955 р. в “Литературной газете” статті О. Довженка “Мистецтво живопису і сучасність” із закликом розширювати творчі межі.

Першими на нову ситуацію після ХХ з’їзду зреагували письменники. Написали вони автобіографічну повість О. Довженка “За ширмою”, поеми “Розстріляне безсмертя”, “Мазепа”, В. Сосюра “Третя рота”, Первомайський “Дикий мед”, роман С. Тютюнника “Вир”. У поезії та прозі активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенко, Д. Павличко, Ю. Мушкетник, І. Драч. Літературну критику представляли І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Мороз.

Політична “відлига” привела до нової хвилі “українізації”, було відкрито поставлено питання про збереження укр. мови та розширення сфери її вживання. На захист укр. мови виступали М. Рильський, Л. Дмитренко, С. Крижанівський.

Згаданий закон про зв’язок школи з життям під виглядом демократизації значно послабив позиції укр. мови в УРСР і одночасно привів до посилення й поширення руху громадськості на її захист. під тиском обставин перший секретар ЦК КПУ П. Шелест висловлювався на захист укр. мови. Тут же, в 1966 р. відбувся V з’їзд укр. письменників, де висловлювався метод збереження і розвиток національної мови.

Роком раніше, 1965 р. були зроблені деякі спроби поширення укр. мови у вищій освіті. Міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР М. Даденков розіслав листа де зазначалось про поступовий перехід вузів на викладання укр. мовою і як факультативи. Підручники, наукові записки, збірники повинні були видаватися укр. мовою.

Десятим пунктом було записано зміцнювати інтернаціональне виховання, поглиблювати вивчення рос. мови.

На цей час в університетах України студенти-українці становили 61%, викладачі-українці – 56%, однак лекції читали укр. мовою лише 34% викладачів. А в Харьківському та Одеському університетах тільки 10% лекційних курсів велись укр. мовою.

Головна причина цього полягала в тому, що незважаючи на всі новації М. Хрущова, адміністративно-командна система управління с/г майже не змінилась.

Дальше погіршення ситуації було пов’язане з діяльністю М. Підгорного (перший секретар ЦК КПУ), який фактично почав зводити нанівець. Створювались штучні перешкоди. Унаслідок цього на Україні – занепад у тваринництві призвів до зменшення в 1964 р. в-ва його продукції до 92% порівнюючи з 1958 р. Зменшились площі.

Однією з причин занепаду була також низька культура землеробства, що проявлялись в ігноруванні сівозмін, в недостатньому внесенні добрив. Не завжди враховувались наукові досягнення науки й передового досвіду. Бракувало й необхідної техніки, якість же с/г машин була ще низькою. Переважала ручна праця.