/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Володимир Винниченко, Детальна інформація

Тема: Володимир Винниченко
Тип документу: Реферат
Предмет: Особистості
Автор: Святослав
Розмір: 0
Скачувань: 2108
Скачати "Реферат на тему Володимир Винниченко"
Сторінки 1   2   3   4   5  
Про В. Винниченка та його ранню прозу

Довго, дуже довго пролежав під спудом доробок цього письменника. Якщо ж бути точнішим, то твори Володимира Кириловича Винниченка (1880—1951) зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п'ятдесят останніх років.

Тим часом ідеться про далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства. Недарма Винниченкові оповідання і повісті, романи, п'єси користувалися раніше найширшою популярністю на Україні і були перекладені на багато європейських мов. Недарма до них виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість. Появу перших творів В. Винниченка (друкуватись він почав 1902 року) вітали І. Франко і Леся Українка. А М. Коцюбинський писав у 1909 р.: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка» '. Так було й надалі. Після Жовтня, попри те, що Винниченко в 1919 р. емігрував за кордон, теж. Це особливо показово, оскільки залишив він батьківщину з причин суто політичного характеру. Причому мало сказати, що Винниченко не сприйняв соціалістичну революцію — він деякий час був одним із провідних діячів української буржуазно-націоналістичної еміграції, що вела боротьбу проти Радянської Росії і Радянської України. А проте в 20-і роки і ще й на початку 30-х у нас — саме у нас, не за рубежем! — друкувалися не тільки численні окремі речі, але також багатотомні зібрання творів В. Винниченка, його постать привертала пильну увагу нашої літературної критики, він вивчався в наших вузах та середніх школах. Бо тоді ще Комуністична партія, керуючись у своїй політиці в галузі художньої культури ленінськими настановами, вважала за потрібне використання в інтересах нового суспільства й творчих здобутків тих майстрів літератури і мистецтва, котрі припускалися ідейних помилок, хитань чи навіть належали до реакційного політичного табору.

Нині видатний український прозаїк і драматург Володимир Винниченко, на всі твори якого в недобрі для життя нашого суспільства часи було накладено настільки ж категоричне, наскільки й безпідставне табу, повертається до радянського читача.

Не викликає сумніву демократична і гуманістична спрямованість його літературно-художньої творчості. Хоч важливо відразу наголоси-

1 Листування М. Коцюбинського з В. Винниченком.— Рад. літературознавство.-1988.-№ 2.- С. 50.

ти: мається на увазі не геть уся спадщина письменника. Адже з-під його пера з'являлися і твори, що поривали з прогресивними традиціями вітчизняної літератури,— погляди Винниченка-політика не могли, звичайно ж, не впливати на роботу Винниченка-худож-ника.

Втім, політична позиція В. Винниченка зазнавала істотних змін у різні періоди його діяльності. На цьому треба зупинитись окремо, без урахування цього неможливо пояснити і складність його творчого шляху.

Виходець із низів, селянський син, Винниченко на власні очі бачив, як нестерпно важко живеться трудовому людові України, запряженому в ярмо соціального та національного гніту. І ще в студентські літа (1901 року він був прийнятий на юридичний факультет Київського університету) Винниченко вирішив присвятити своє життя революційній боротьбі і вступив у створену в 1900 р. Революційну українську партію (РУП); його привабили соціалістичні гасла цієї партії, хоча насправді вона являла собою типову дрібнобуржуазну організацію '. Вже в 1902 р., після арешту, «неблагонадійного» студента виключають з університету, і далі — постійні переслідування властей, нові арешти й ув'язнення (в 1903 і 1906 рр.), солдатчина, неодноразові від'їзди за кордон і 1914 року остаточне (до революції) повернення на батьківщину, де Винниченкові доводиться жити на нелегальному становищі. Впродовж майже всього цього часу він веде енергійну політич-но-гіропагандистську роботу, наполегливо обстоює соціалістичні ідеї.

Але за який саме соціалізм боровся Винниченко? «Я причисляю себя к группе социалистической и притом той, которая организована на основах марксизме», — писав він 1911 року в брошурі «О морали господствующих и морали угнетенньїх»2. Запевнень у вірності марксистському вченню не бракує і пізнішим його публіцистичним виступам. Та слова словами, а діла ділами. Факти показують, що в своїх світоглядних орієнтаціях і в своїй політичній практиці він здебільшого не піднімався вище від дрібнобуржуазного соціалізму.

1 Докладна характеристика діяльності РУП та інших українських

політичних партій, що виникли пізніше на її базі, дається в книжці

І. Ф. Кураса «Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутст

во Української соціал-демократичної робітничої партії)» (К., 1986).

При цьому автор зупиняється і на постаті В. Винниченка як

політика.

2 В. Винниченко. О морали господствующих и морали угнетен

ньїх.- Львов, 1911.- С. 4.

Те як Винниченко зустрів Жовтневу революцію, підтверджує такий висновок особливо наочно.

Читаємо в його щоденнику (запис 10 лютого 1918 р.): «...яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись? Що їй робити?» ' Винниченко лукавить: він, ні на мить не вагаючись, став на бік ворогів більшовизму. Вже через два дні після перемоги збройного повстання в Петрограді, 27 жовтня 1917 р., очолюваний не ким іншим, як ним, Винниченком, Генеральний секретаріат Центральної ради, створеної українськими буржуазно-націоналістичними партіями в березні 1917 р., виступив із зверненням «До всіх громадян України», проголосивши в ньому, що рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати це повстання. В такому напрямку Центральна рада і діяла, ставши, за словами В. І. Леніна, «на цей шлях нечуваної зради щодо революції, на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледі-нців...» 2.

Діяльність В. Винниченка як одного з керівників Центральної ради і потім, у 1918—1919 рр., як голови Директорії — уряду Української народної республіки (УНР) — є, дуже м'яко кажучи, не найкращою сторінкою в його політичній біографії.

Щоправда, після залишення Винниченком на початку 1919 р. посади голови Директорії і його еміграції тоді ж за кордон для нього настає час болісних роздумів і певної переоцінки цінностей. Він доходить висновку: в 1917—1919 роках Центральна рада і Директорія воювали «в суті з власними народними масами», внаслідок чого й зазнали поразки. Процитовані слова — з тритомної мемуарно-публіцистичної праці Винниченка «Відродження нації» (1920). В ній, поряд зі спробами автора виправдати дії націоналістичних партій та організацій, міститься і доволі гостра критика на їх адресу, а водночас тепер уже отак говориться про більшовиків: «Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його грунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти більшовизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага людськості напрямленим вченням. Не демагогія, а велика простота й щирість їхніх

1 Володимир Винниченко. Щоденник.— Едмонтон — Нью-Йорк,

1980.- Т. 1.- С. 278.

2 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 35.— С. 138. Див. також: Там

хе.- Т. 36.- С. 96.

стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси» '.

Дальшими кроками, що засвідчили прагнення Винниченка порвати з минулим, були організація ним у Відні закордонної групи Української комуністичної парті (УКП), його спрямовані проти петлюрів-щини і білогвардійщини статті в органі цієї групи — газеті «Нова доба», деякі інші його виступи в пресі у 1919—1920 рр. і, нарешті, прийняте ним рішення повернутися на Радянську Україну, щоб там, як він писав у датованому 4 травня 1920 р. відкритому листі «До класово несвідомої української інтелігенції» (і до чого закликав усіх прогресивно настроєних українців-емігрантів), «віддати всі свої сили тіла й душі» справі революції, захисту соціалізму.

Зважаючи на те, що В. Винниченко публічно заявив про свій перехід на платформу Комуністичної партії і Радянської влади, його звернене до уряду РСФРР прохання дозволити йому приїхати на Україну було задоволено. «Щодо Винниченка в принципі згодні»,— повідомляв В. І. Ленін Ф. Я. Кона і X. Г. Раковського в телеграмі від 4 травня 1920 р. 2. А в примітці до цього документа у Повному зібранні творів В. І. Леніна роз'яснюється: «Враховуючи, що за спиною Винниченка та інших націоналістичних вождів стоїть численна українська еміграція і з метою відриву від них трудових елементів, що помилялися, було вирішено залучити Винниченка до радянської роботи» 3.

Однак перебування Винниченка в Москві і на Україні тривало недовго, лише з кінця травня по кінець вересня 1920 р. Чому? По-перше, ЦК КП(б)У відхилив ту висунуту Винниченком політичну програму, в залежність від реалізації якої він ставив можливість свого співробітництва в уряді УСРР,— програма ця в ряді істотних моментів ішла врозріз із тодішньою національною політикою Комуністичної партії України. По-друге, людина вельми амбітна, Винниченко образився, що хоч йому і було запропоновано вступити в партію і обійняти посади голови Раднаркому і наркома закордонних справ республіки, його, однак,не ввели до складу Політбюро ЦК КП(б)У. Власне, в кінцевому підсумку саме це спричинило його поспішний від'їзд за кордон. 10 вересня Винниченко занотовує в щоденнику: «...мене не допущено в Політбюро. Себто, єдиного, де хоч трохи (?— /. Д.) можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі,— мене позбавлено. Виходить те саме, що весь час: не допустити... Я категорично, рішуче й твердо заявив, що без участі в Політбю-

Сторінки 1   2   3   4   5  
Коментарі до даного документу
Додати коментар