Письменники України - жертви сталінських репресій, Детальна інформація

- То й хай собі їдуть. А має місце - в Звенигородці.

- Я, оперуповноважений комісаріату держбезпеки, змушений вас офіційно попередити, - нараз змінив тональність розмови нечеканий гість, - що наказ керівництва виконаю навіть всупереч вашій волі.

По тривалій паузі Агатангел Юхімович байдуже махнув рукою:

- Що ж , коли не бажаете рахуватися з моїми намірами, незважаючи на те, що я орденоносець, заслужений діяч науки, чиніть, як знаете…

Після хапливого прощання з домочадчями академіка на ковдрі винесли на вулицю, вмостили в авто, і він в компанії з мовчазним супровідником вирушив у дорогу. Надвечір, щасливо уникнувши зустрічей з " месершмітами ", що буквально прасували кулеметним вогнем шляхи Придніпров'я, дісталися до задимленої від пожеж столиці України.

Яке ж було здивування Агатангела Юхимовича, коли молодший лейтенант Гусєв приправив його не на київську квартиру по вулиці Малопідвальній, № 3, а в одиночку камеру спецкорпусу внутрішньої тюрми НКДБ. Хіба ж міг уявити вчений, що його заарештовано в справі так званих "маститих", яку єжовські "ангели смерті" тежелися скомпоневати ще в 1933 році?

Все з’ясувалося на першому допиті 22 липня, коли слідчий пред’явив академікові звинувачення трирічної давності в тому, що “він був ідеологом українського націоналізму і впродовж ряду літ очолював антирадянське націоналістичне підпілля”.

В кінці 30-х років єтовські опричники чи то не встигли належним чином вивершити слідчу справу для гучного процесу над “зграєю маститих ворогів народу”, чи, може, на той час у такому судилищі вже не було гострої політичної потреби. Бо найвидатніші представники інтелектуальної еліти українства або вже тліли в сирій землі, або доживали останні свої дні по численних сталінських гулагах.

По іншому склалася ситуація після злощасного 22 червня 1941 року. Вже в перші тижні масового наступу гітлерівці захопили величезні регіони України і на окупованих територіях почали насаджувати слухняну адміністрацію з місцевого населення. Лицарськи-абсурдний зрив у Львові 30 червня 1941 року засвідчив, що, попри мільйонні сталінські голодомори, масові репресії, невинне четвертування народної душі, в свідомості певних кіл українства не зачах потяг до творення своєї незалежності, суверенної держави. Ось тоді в нетрях беріївського відомства, певно, й пригадали про недовершену перед війною справу під кодом “маститі”.

Пригадали й спішно піднесли зі смертного одра академіка Кримського як ключову фігуру в замисленому політичному гранд процесі. До всіх видуманих у 1938 році єтовцями звинувачень прилучили ще одне, найтяжче і найнепрощенніше в позиції сталінської конституції: “За наявними даними, останнім часом він (себто Кримський) активізував свою діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазії української держави, на відрив України від Радянського Союзу”.

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля нібито керованого напівживим академіком Кримським, були “підверстані” нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла Старицького – сімдесятитрирічна Людмила Михайлівна Старицькі-Черняхівська і шістдесятисемирічна Оксана Михайлівна Тешенко. А щоб “зловорожа підпільна організація Кримського” виглядала масовішою, пристебнули до неї ще й кількох маловідомих представників церковного кліру похилого віку, які копали в тюремних казематах.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антинародного підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні темні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами – гітлерівськими посіпаками і запроданцями.

Форсування німецькими військами Дніпра з метою оточення столиці України перешкодило київським спецам служби безпеки завершити слідчу справу № 148001. Академіка Кримського разом із його пристарілим “підпіллям” було спішно відконвойовано до харківської тюрми. Але й там у хід слідства втрутилися танки гітлерівського фельдмаршала Клей ста, які сльотавого жовтневого ранку зненацька заявилися на околицях міста. Стероризованих нічними допитами, одряхлілих від голоду й холоду доходяг із “підпілля” Кримського наперекір усякому глузду запломбували в арештантський “телятник” і відправили на схід.

Ніхто й ніколи не взнає, якого мученицького для закайданеного суцвіття української інтелігенції видалася та подорож під німецькими бомбами, осінніми хвищами в промерзлому вагоні без крихти їжі. З переказів відомо лише, що десь за Волгою, та на казахській землі, стогнала Людмила Старицькі та її задубіле тіло було викинуте конвоїрами на безіменному степовому полустанку. Невдовзі ж така доля спіткала і її молодшу сестру Оксану. Ненадовго пережив їх і академік Агатангел Юхимович Кримський.

Ось так злочинно був укорочений життєвий шлях одного з найдостойніших синів українського народу – унікального творця “екзотичних” поезій “Пальмове гілля”, оповідань та роману, знавця близько 60 мов народів світу, незрівнянного перекладача, невтомного дослідника історії і культури арабів, персів, тюрків, автора 26-томного зібрання монографій з проблем сходознавства і десятків підручників, дбайливого навчителя і вихователя кількох поколінь вітчизняного студентства.

Неначе віщуючи свою трагічну будучину, Агатангел Кримський ще в розповні свого життя, в 1903 році, написав такі моторошні рядки:

“Без молитви шпурніть мого трупа в підтюремнії мури,

Напишіть, що був я злочинець і загинув з тортури,

Напишіть, що я був злочинець...”

Мабуть, назавжди залишиться таємницею, скільки десятків мільйонів невинних людей принесли в жертву більшовицькі вожді заради здійснення своїх химерних ідеалів. Точно відомо лише одне розгнузданий сталінський терор не поминув у Країні Рад жодної нації чи народності, жодного суспільного класу чи прошарку. Та найтяжчого, найнещаднішого знекровлення зазнала, безсумнівно вітчизняна інтелігенція.

Ні для кого не секрет, що до жовтневого перевороту в 1917 році для кавказького бойовика – експропріатора Сосо Джугашвілі українського питання як такого взагалі не існувало. Але після введення Сталіна наркомом національностей у перший ленінський уряд він несподівано для старих революціонерів постав у позі чи не найвидатнішого більшовицького україно- знавця. Він не лише доповідав на кожному засіданні ВЦВКу і Рад наркому про становище на Україні, але й регулярно знайомив партійні маси зі сторінок преси із суто українськими проблемами. Досить згадати хоча б такі його публікації: “Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті”, “Про українську Раду”, “Український вузол”, “Про мирні переговори з Україною” і тому подібне. Питається: чим зумовлений такий жагучий інтерес вельми скромного партійного функціонера з Кавказу до “українського вузла”?

Відповідь на це запитання у певній мірі дає телеграма Леніна, надіслана 23 січня 1918 року Надзвичайному комісару району України Серго Орджонікідзе: “Ради бога вживіть найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати... Ради бога!”

Можна не сумніватися, наркомнац Сталін знав переконання Леніна, що без українського хліба, вугілля, солі “ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може й бути мови”. Тому коли 16 грудня 1917 року “Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради” Раднарком ббільшовицької Росії фактично оголосив війну УНР, Сталін напевно розгледів свою зорю удачі саме на небосхилі України.

Будучи від природи фізично неповноцінним, не маючи щонайменшого натяку на ораторський талант, 40-річний Джугашвілі не міг розраховувати за участь в революції ні на лаври полководця, ні на кар”єру партійного трибуна – громовержця. Єдине, чим він досконало оволодів в дореволюційні часи, це – мистецтво прикарманювати чуже добро, про що красномовно засвідчили шість вироків царських судів.

Колишній Коба став підбиратися до керма головного експропріатора України. 27 квітня 1918 року за рішенням ленінського Рад наркому Сталін став Повноважним представником РФСР для ведення переговорів із дипломатичною місією УНР для укладення мирного договору. Восени того 1918 року більшовики України на своєму II з’їзді невідомо за які заслуги обрали його членом УК КП(б)У. Затим у березні він був призначений головою Ради трудової армії України, а через кілька місяців обійняв посаду члена Реввійськради республіки.

Та диво дивне: якщо в революційному Пітері Сталін буквально захлинався, оповідаючи про справи на Україні, то опинившись там, раптом втратив дар мови, лише зрідка давав сіренькі інтерв’ю газетерам про події на фронтах південно-західного краю.

І пізніше в своїй мільйоннорозтиражованій “Автобіографії” вперто замовчував український період свого життя. Зате його зарубіжні біографи одностайно стверджували, що перебування на Україні різко негативно позначилося на вдачі Сталіна. Він за якихось два-три роки став нетерпимим, хворобливо-підозрілим, озлобленим на весь світ.

На той час Україна грізно клекотіла всенародними повстаннями, не тільки окремі її регіони, а й численні повіти та волості проголошували себе незалежними республіками й були неприступними бастіонами для розрізнених, погано озброєних продзагонів. На порядок денний стала проблема – тотальне обеззброєння краю, яке супроводжувалося кривавими побоїщами.

За своїм психічним складом Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній політиці воєнного комунізму. Горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством і зненавистю до всього українського.

Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП(б), без вагань і без жалю полишив Україну.