Письменники України - жертви сталінських репресій, Детальна інформація

У вустах Сталіна ці зловісні слова могли означати лише одне – смертний вирок. Ось тому, 26 квітня 1926 року, коли Генсек фактично власними руками відлив кулю, яка згодом обірвала життя Миколі Хвильовому, є всі підстави вважати днем початку великого терору на Україні.

Аби догодити своєму кремлівському покровителеві, Каганович набрався нахабства з високої партійної трибуни дезінформувати громадськість, щоб в рядах партії викритий “особливо небезпечний націоналістичний ухил”. І, як доведений факт, поіменно назвав лідерів цього ухилу – наркомоса Шумського, письменника Хвильового і економіста Волобуєва. Ці троє статечних громадян стараннями партійної преси постали перед суспільством як “рупори ворожих сил”, “ватажки капіталістів”, “наймити імперіалізму”. В побут дуже швидко увійшли, як найганебніша лайка, ярлики типу “шумськізм”, “хвильовім”, “волобуєвщина”.

Не витримавши незаслуженої ганьби і цькування, Шумський назавжди полишив Україну, щоб через десятиліття тюремних поневірянь покінчити на чужині життя самогубством. Хвильовий і Волобуєв змушені були публічно зректися своїх поглядів і покаятися. Щоправда, це їм не допомогло.

Гинули і письменники, і вчені, і митці, й інженери, вчителі, агрономи, лікарі... Розпочався похід проти інтелігенції як “міжкласового прошарку”, аби шляхом її фізичного винищення духовно обезглавити народ, позбавити його перспективи національного відродження. Свідченням цього можуть бути інспіровані судові процеси в справі так званої Спілки Визволення України.

Згідно з розписаним сценарієм, причиною створення СВУ послужило вбивство в травні 1926 року на паризькій вулиці головного отамана Симона Петлюри. На роль основного персонажа майбутнього політичного спектаклю чиновні “сценаристи” намітили не якогось там замухришкуватого контрика, а всесвітньо відомого вченого-літературознавця, віце-президента Всеукраїнської Академії наук Сергія Олександровича Єфремова. Чому саме його? Та тому, що він був одним із керівників УР під час революційного вибуху. Сюди ж включили кілька десятків відомих культурницьких діячів старшого покоління, яких давно тримали в полі свого зору; пристебнули ще й кілька молодиків, котрі мали репрезентувати собою таку ж міфічну “суперконтреволюційну” Спілку української молоді.

На лаві підсудних опинилося 45 осіб (серед них письменники – Сергій Єфремов, Людмила Старицькі-Черняхівська, Михайло Івченко). Всім (інформувалося) інкримінувалося звинувачення: злісна антирадянська пропаганда, контреволюційна діяльність з метою повалення Радянської влади і відновлення буржуазно-поміщицької Української Народної Республіки.

Сорок днів тривав показовий судовий процес у приміщенні Харківського оперного театру. Проте ні прокурором, ні громадським обвинувачам, ні підставним свідкам не вдалося довести жодного протизаконного діяння підсудних. Мова велася про їхню світоглядну опозицію більшовизму, а зовсім не про практичну підривну діяльність проти існуючого ладу. Все ж Верховний Суд УРСР 19 квітня 1930 року визначив підсудним різні строки покарання за приналежність до СВУ.

І хоча жодного смертного вироку не було винесено, судовий процес виявився обагреним кров”ю. Заарештований у цій фальсифікованій справі поет Аркадій Казка не витримав упередженого слідства, і, доведений до відчаю сатанинською наругою над людяністю, повісився в одиночній камері одеської тюрми 23 листопада 1929 року. В історію української радянської літератури він увійшов першим з тієї скорботної шеренги, яку півстоліття регулярно поповнювали лицарі німого протесту проти людиноненависницької суспільної системи, починаючи від Миколи Хвильового і кінчаючи Григором Тютюнником і Віктором Близнецем.

Через деякий час анонімні “сценаристи” почали спішно завершувати новий судовий процес над міфічним “Українським національним центром” (УНЦ). За їхнім замислом це мала бути антирадянська терористична організація, яка об”єднувала уцілілі рештки колишніх партій українських есерів, соціал-демократів, поступовців, а також членів КПЗУ, які емігрували на Велику Україну. А очолили цю “антинародну зграю бандитів” специ ДПУ “довірили” не комусь іншому, як колишньому Голові УР, престарілому академіку Михайлові Сергійовичу Грушевському.

Звичайно, першу скрипку в тому судовому процесі мало зіграти розтерзання так званої “Харківської центральної групи”. До неї було включено 26 осіб в основному з нібито підпорядкованої УНЦ “Української військової організації” (УВО). До когорти “героїв” майбутнього судового процесу включені академіки Яв орський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, секретар Верховного Суду республіки Рудзинський, помічник секретаря ЦК КП(б)У Любченко-Олійник, помічник наркомоса УРСР Скринник-Естернюк, художній керівник театру “Березіль” Лесь Курбас, режисер Харківської опери Каргальський, артист Паторжинський, художник Петрицький, письменники Бобринський, Досвітній, Ірган, Хвильовий, Яловий, Яновський та інші.

Щоправда не всі із названих “обранців” опинилися за гратами. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 року, застрелився Микола Хвильовий. Передчуваючи смертельну небезпеку, завіявся на деякий час у творче відрядження Олесь Досвітній, невідомо куди зник із Харкова Ю.Яновський. Нажаль, на їхня місця негайно були знайдені інші кандидати.

Слідство наближалося до завершення, як сталося неймовірне в практиці сталінського судочинства – за розпорядженням заступника голови ОДПУ СРСР Ягоди з майже від репетируваного спектаклю майбутнього судового процесу була виведена стрижнева постать – академік Грушевський. Досі невідомо, чим зумовлене раптове звільнення з-під арешту колишнього голови Української ЦР, але незаперечним є те, що зроблено це не з милосердя Ягоди і не за велінням всевишнього. Як би там не було, а слідча справа УКЦ в один момент розвалилася. Єдине, що лишалося – це вивести на першу роль когось із оточення Грушевського. Вибір впав на Яворського.

Хто такий Матвій Іванович Яворський? Щонайперше це – статечний учений , автор кількох популярних моногафій з новітньої історії України, добре знаний знаний в країні після нищівної критики його “про куркульських ппоглядів” у газеті “Правда”, після чого в політичному лексиконі СРСР надовго приписалося на поняття – лайка “яворщина”. Проте ні в науковому, ні тим паче громадсько-суспільнрму плані він не був домірним академіку Грушевському. І на роль лідера УНЦ аж ніяк не годився. Режисери з ДПУ просто вимушені були висватати його в генерали контрреволюції, щоб не зірвати процес.

Очікуваного судового спектаклю не відбулося. Сталася банальна імітація суду, за напівзакритими дверима, де кожному з арештованих відміряли заздалегідь заготовленні строкові ув’язнення і розіслали по віддалених концтаборах. Все відбувалося настільки шито-крито,що пізніше черговий намісник Сталіна на Україні Постшиев дорікав керівництву республіки нібито справі УНЦ зумисно не було надано належного політичго резнансу,вона промайнула як ізольований епізод без відиття на житті і боротьбі КП(б)У.

Постишевим було висунуто тяжке звинувачення найсташому за віком більшовику-іскрівцю Скриннику,нещодавно знятому з посади наркомоса, в тому що "вороги із партквитком і без нього ховалися за його широку спину", що він робив "серйозні помилки…і в ленінських з національного питання та культурного будівництва,і на практичній роботі - в керівництві системою освіти".

Від М.О.Скринника зажадали письмового визнання своїх націоналістичних помилок і публічного каяття . Зрозумівши, що сталінська кліка вготувала йому трагічнішу і ганебнішу роль, ніж Шумському й Єфремову разом узятим, Микола Олексійович 7 липня 1933 року застрелився.

Вжовтні 1933 року на Україні було покінчено з марудою показових судових процесів.Узаконювалися такі юридичні неправомірні (юстиції) інституції, як особливі наради, судові трійки,колегії ОДПУ, котрі здійснювали судочинство за спрощеним регламентом,за закритими дверима без адвокатів , свідків,експертів. Підсудним просто зачитувався заготовлений слідством звинувальний висновок і оголошувався заздалегіть визначений строк.

Перший такий позасудовий процес закритий відбувся Харкові 3 березня 1934 року. Того дня Колегія ОДПУ на свєму засіданні розглянула слідчу справу по звинуваченню групи теростів з "Української військової організації"(УВО) в складі 9 осіб, серед яких числилися з письменників- Остап Вишня, Олесь Досвітній, Сергій Пилипенко.

Зокрема Вишня,Досвітній і Пилипенко звинувачувалися в тому ,що вони виконували план убивства Постишева, Чубаря, Балицького. На карикатурному судилищі їх навіть вислухати не захотіли.Голова Колегії наспіх оголосив , що всі 9 підсудних приречені до вищої міри соціального захисту - розтрілу. Щоправда, в останній момент вирок щодо Губенка П.М.(Остапа Вишні) був переформульований так (подається за оригіналом):"Приговорить к расстрелу с заменой заключением в ИТЛ на десять лет, считая срок с 7.11.33 года"

Вісім смертних витоків на одному летючому позасудовому прцесі…

13 -15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на своєму закритому засіданні розглянула справу по звинуваченню в тероризмі ,шпигунстві та інших гріхах 37 осіб- так звана антирадянська організіція "Об"єднання українських націоналістів".

До складу цієї групи були штучно прилучені письменники Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Антін Крушельницький з синами Іваном і Тарасом, Василь Мисик і Дмитро Фальківський.

Лише півгодини тривав фарс-процес у цій справі. За оті півгодини судді з шевронами на рукавах встигли вивчити психологію усіх 37 підсудних, розібратися в глибинних мотивах їхніх діянь і винести вирок: 14 обвинувачених були засуджені до розстрілу, інші 8- до різних строків "перевиховання" в катівнях ГУЛАГу.

Серед приречених на смерть були письменники Буревій, Влизько, Косинка, Фальківський, Іван Крушелбницький. Їхні життя стали платою за трагічний постріл у Ленінграді 1грудня 1934 року.

Як відомо, в день убивства Кірова на вимогу Сталіна була прийнята постанова, яка декретувала:розслідування справ про терорестичні організації

і терорестичні акти проти працівників Радянської влади закінчувати в десятиденний строк, судові справи розглядали без участі сторін; оскарження вироків і прохань про помилування не приймати; смертні вироки виконувати одразу ж після їх оголошення."Кіровський поток".

Приклад, як треба виконувати сталінські настанови, продемонструвала Москва. Вже 9 січня 1935 року після блискавичного проведення слідства відбувся перший політичний судоаий процес над колишніми лідерами "нової опозиції". Зінов'єв, Каменєв, Євдокимов, Бакаєв та п'ятнадцять їхніх однодумців звинувачувалися не лише в убивсті Кірова, але й у підготовці замаху на Сталіна, Молотова, Чубаря, Постишева, Косіора, Ейхе. Всім було ясно, що їх чекає - смерть.

Намагалися від столичних судочинців і українська Феміда. 27 - 28 березня 1935 року перед Військовою Колегією були поставлені члени мефічного "Центру боротьбистської організації" в складі 15 осіб. Хто ж вони, оті "терористи"?

Це - Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Єпін, Олександр Ковінка, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майорет, Андрій Панів, Валер'ян Підмогильний Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Володимир Штангей. Всі вони одержали - по десять років позбавлення волі.

Щоправда, трійка УНКВС по Ленінградській області підправила м'якотілих київських колег і наприкінці 1937 року без додаткового слідства винесла смертний вирок Кулішу, Любченку, Вражливому, Єпіну, Паніву, Підмогильному, Штангею. Вони були, до речі, розстріляні разом із своїми побратимами по перу Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Фалиновичем.