Правове регулювання страйків, Детальна інформація

У випадку проведення у вказаних випадках страйку, він у судовому порядку визнається незаконним, що тягне за собою відповідні наслідки.

Крім цього, страйк визнається незаконним за таких умов:

якщо він оголошений з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами про порушення прав людини;

оголошені без дотримання порядку оголошення початку колективного трудового спору, порядку проведення примирних процедур, а також порядку оголошення страйку;

оголошення з недотриманням вимог щодо органу, який здійснює керівництво страйком;

які проводяться під час проведення примирних процедур.

З’ясуємо ці підстави детальніше. Заборона проведення страйку з вимогами зміни конституційного ладу, державних кордонів, адміністративно-територіального устрою України та вимогами, що порушують права людини випливає із конституційного положення права на страйк, а також з предмету регулювання Закону “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.

По-перше, право визначати конституційний лад належить виключно народові, оскільки він є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Ці права народу ніким не можуть бути узурповані. Аналогічно стосується і змін державних кордонів та адміністративно-територіального устрою.

Що ж стосується прав людини, то відповідно до ст. 21 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Конституція гарантує права і свободи людини і забороняє їх скасування або обмеження, крім випадків, передбачених законом. Ст. 22 Конституції України передбачає, що при прийнятті нових законів або внесенні до законів змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Це стосується як прав і свобод, передбачених Конституцією і законами України, так і прав і свобод, які передбачені чинними міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України.

По-друге, у ст. 44 Конституції України передбачено право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Воно ж випливає із змісту Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Отже, страйки з вимогами політичними не регулюється ні Конституцією, ні Законами, а тому є незаконними.

Разом з тим слід звернути увагу на таке. Законодавець не дає легального визначення поняття конституційного ладу. В науці ж Конституційного права відсутній єдиний підхід до цього визначення. Через законодавчу невизначеність поняття “конституційний лад” деякі науковці вважають за недоцільне застосовувати у ст. 17 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, оскільки при цьому недотримано один із основних правових принципів – принцип юридичної ясності.

Незаконними визнаються страйки, які оголошені з вимогами, що виходять за межі предмету колективного трудового спору, врегульованого ст. 2 Закону, якщо недотриманий порядок формування вимог найманих працівників при виникненні колективного трудового спору, при недотриманні вимог щодо початку колективного трудового спору, якщо він не розглядався примирною комісією, трудовим арбітражем; якщо рішення трудового арбітражу не були виконані при умові їх обов’язковості.

Так, у серпні 1998 р. Іллічівський морський торговельний порт звернувся у суд із позовом до незалежної професійної спілки працівників того ж порту про визнання оголошеного страйку незаконним. Позивач зазначав, що 18 серпня 1998 р. конференція найманих працівників восьми терміналів порту прийняла рішення про проведення 7 вересня 1998 р. страйку. Посилаючись на те, що таке рішення суперечить чинному законодавству, позивач просив суд задовольнити заявлені вимоги.

Рішенням Одеського обласного суду від 3 вересня 1998 р. позов було задоволено.

У касаційній скарзі відповідач просив це рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд, оскільки суд неповно з’ясував обставини справи, дав неправильну оцінку зібраним доказам, порушив вимоги процесуального і невірно застосував норми матеріального закону, а тому необґрунтовано задовольнив позов. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залишила касаційну скаргу без задоволення з таких підстав.

Відповідно до п. “б” ст. 22 Закону від 3 березня 1998 р. “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” незаконними визнаються, зокрема, страйки, оголошені без додержання найманими працівниками, професійною спілкою, об’єднанням професійних спілок чи уповноваженими ними органами положень статей 2, 4, 6, частин 1 і 5 ст. 12, частин 1, 3, 6 ст. 19 цього Закону.

Як вбачається з матеріалів справи, 18 серпня 1998 р. конференція найманих працівників оголосила 7 вересня 1998 р. починаючи з 8-ї години страйк на восьми терміналах порту. Судом установлено, що це рішення було прийнято на порушення вимог статей 8-13, 17-19 згаданого Закону. Зокрема, не додержано порядку вирішення конфлікту, примирна комісія, яка могла б задовольнити обидві сторони, не призначалася, збори трудових колективів належним чином не проводилися, про них не були повідомлені всі працівники порту, кількість яких сягає 9236 осіб. У протоколі конференції від 18 серпня 1998 р. зазначено, що в її роботі взяв участь 81 делегат, а за проведення страйку проголосував 61 із них. Це підтверджується протоколами загальних зборів, доповідними керівників бригад, дільниць та показаннями свідків.

За наведених обставин суд під час вирішення справи правильно застосував норми матеріального закону. Постановляючи рішення, він також обґрунтовано врахував, що Іллічівський морський торговельний порт є безперервно діючим виробництвом.

Оскільки рішення суду відповідає встановленим обставинам справи і вимогам закону, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залишила постановлене судове рішення без зміни.

Незаконними визнаються також страйки, які розпочаті з порушенням встановленого порядку їх оголошення. Що стосується галузевих, територіальних і національних страйків, то ще однією підставою для визнання їх незаконними є якщо в них бере участь менше, ніж мінімальна кількість найманих працівників, передбачена законом для визнання страйку галузевим, територіальним чи національним.

Незаконними визнаються страйки, які оголошені з порушенням вимог щодо формування чи діяльності органу, кий здійснює керівництво страйком. Це стосується порядку затвердження цього органу на виробничому чи будь-якому іншому рівні, якщо орган, який його очолює, порушує свою компетенцію, виконує невластиві йому функції: наприклад, охорони громадського порядку.

Так, 16 грудня 1999 р. Шевченківський районний суд м. Львова розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за позовом адміністрації Львівського державного інституту по проектуванню нафтопереробних та нафтохімічних підприємств “Львівдіпронафтохім” до групи працівників цього ж інституту про визнання страйку незаконним. В судовому засіданні було встановлено, що страйк проведено з порушенням ст. 20 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, відповідно до якої страйк на підприємстві очолює орган (особа), яка визначається загальними зборами (конференцією) найманих працівників при прийнятті рішення про оголошення страйку. В інституті не проводились збори по цьому питанню, ніякого протоколу про оголошення вимог, страйку та обрання органу чи керівника страйку не представлено. Крім того, страйкарями не додержано строки письмового попередження директора інституту за 7 днів до початку страйку (ч. 7 ст. 19).

В судовому засіданні представник позивача та відповідачі звернулися до суду з клопотанням, в якому просять затвердити укладену між ними мирову угоду. Суд прийшов до висновку, що клопотання підлягає до задоволення.

Підставою визнання страйку незаконним є також те, якщо він оголошений або проводиться під час здійснення примирних процедур для вирішення колективного трудового спору. Вище вже відзначалось, що недотримання порядку формування чи роботи примирних органів є підставою для визнання страйку незаконним. Закон не виключає можливості оголошення і проведення страйку під час роботи примирних органів. Страйк буде визнаний незаконним, якщо він оголошений під час роботи примирної комісії або розгляду колективного спору трудовим арбітражем.

Згідно зі ст. 23 Закону із заявою до суду про визнання страйку незаконним може звертатися власник або уповноважений ним орган (представник). Законом не передбачено права прокурора на звернення до суду із такою заявою.

Чинним законодавством України не визначено порядку розгляду цієї категорії справ та їх підсудності. Виходячи з характеру спірних правовідносин і чинного Цивільного процесуального кодексу слід погодитись із практикою тих місцевих судів, які розглядають такі справи в позовному порядку за місцем знаходження органу (особи), що очолює страйк. Оскільки справи страйків незаконними не є справами майнового характеру, позовна заява повинна сплачуватись державним митом за ставкою, встановленою Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 “Про державне мито” для позовних заяв немайнового характеру, що не завжди враховувалось судами Дніпропетровської та Одеської областей.

У цілому суди правильно визначилися щодо сторін у таких справах. Відповідно до ст. 3 Закону сторонами колективного договору є:

на виробничому рівні – наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник підприємства, установи, організації або уповноважений ними орган чи представник;

на галузевому і територіальному рівнях – наймані працівники підприємств, установ, організацій однієї або декількох галузей (професій) чи адміністративно-територіальних одиниць або професійні спілки, їх об’єднання чи інші уповноважені цими найманими працівниками органами та власники, об’єднання власників чи уповноважені ними органи чи представники.

на національному рівні – Наймані працівники однієї або декількох галузей (професій) чи професійні спілки або їх об’єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи та власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи (представники) на території більшості територіально-адміністративних одиниць, зазначених у ч. 2 ст. 133 Конституції України.