Правове регулювання страйків, Детальна інформація

Проте ефективне здійснення права на свободу об’єднання, права на ведення колективних переговорів та укладення колективних договорів є неможливим в разі заборони страйків. Тому МОП непрямим шляхом визнала це право. А саме так: вважається, що право на страйк випливає із змісту Конвенції № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., оскільки вільне об’єднання передбачає і можливість проведення страйків. Право на страйк визнано й у рішеннях контрольно-наглядових органів МОП – Комітету з свободи об’єднання Адміністративної ради МОП та Комітету експертів, які виробили ряд принципів, що розкривають зміст цього права. Серед основних питань, з яких Комітет з свободи об’єднання висловився у своїх рішеннях і доповідях, слід назвати питання про важливість права на страйк і законність його застосування; мету страйку; сферу застосування і види страйків; попередні умови для їх проведення, використання примусового арбітражу; обмеження або заборону страйків і гарантії компенсації; про введення мінімального оперативного обслуговування; наслідок участі в страйку та деякі інші.

Комітет з свободи об’єднання вважає, що право на страйк належить до основних прав трудящих та їх організацій, і завжди визнавав його одним з основних засобів, за допомогою якого вони можуть захищати свої економічні та соціальні інтереси і сприяти їх здійсненню. Враховуючи, що страйки є неординарною подією для працівників, підприємців і суспільства в цілому, а часто і проявом загострення глобальних проблем у суспільному житті, МОП розглядає їх як крайній захід задоволення працівниками своїх вимог. Якщо страйк провадиться всупереч законодавству чи судовому рішенню, це свідчить про надзвичайне загострення соціально-економічних проблем. Комітет чітко визначився із метою страйку. Вона розглядається поряд з іншими питаннями, що стосуються сфери застосування страйків, їх видів, попередніх умов проведення тощо – через призму норм і принципів Конвенції № 87. З сфери застосування принципів свободи об’єднання виключаються страйки, що мають суто політичний характер, а також страйки, рішення про проведення яких приймаються систематично задовго до проведення переговорів.

Для того, щоб страйк був законним, право на нього має бути визнано на національному рівні. Досвід західних країн свідчить, що визнання права на страйк і допущення страйків у певних юридично фіксованих рамках є необхідними умовами нормального функціонування суспільства. Право на страйк закріплено сьогодні майже в усіх промислово розвинених країнах з ринковою економікою. Поряд із закріпленням права на страйк передбачаються також умови, що їх обмежують і забороняють.

МОП розглядає страйк як частину діяльності організацій трудящих, а не окремого працівника. Осіб, що беруть участь в ньому, об’єднують колективні інтереси, зміст яких – поліпшення умов праці або задоволення колективних вимог професійного характеру, а також пошуки вирішення питань економічної і соціальної політики та проблем, котрі виникають на підприємстві і безпосередньо стосуються працівників. Однак в ряді країн Заходу піддається критиці трактування права на страйк як суто колективного права, котре реалізується профспілками і трудовими колективами. Пропонується нове розуміння права на страйк як індивідуального права кожного працівника самому вирішувати питання про відмову від надання трудових послуг. При цьому все ж таки визнається, що це індивідуальне право реалізується, як правило, через колективні дії працівників. Як слушно зазначає О. Лукашова, колективні права не можна розглядати як суму індивідуальних прав осіб, з яких складається та чи інша спільнота або колектив. Вони мають якісно інші властивості, що визначаються метою та інтересами колективного утворення. Отже, право на страйк є колективним трудовим правом, яке передбачає колективні дії з боку тих, хто бере участь у ньому.

Право на страйк не є універсальним. Воно може бути обмежено або, навіть, заборонено, якщо йдеться про сферу державної служби, у якій державними службовцями вважаються особи, котрі здійснюють владні повноваження від імені держави, або щодо працівників життєво важливих служб у точному розумінні цього терміна, тобто служб, припинення роботи яких може загрожувати життю, особистій безпеці або здоров’ю усього населення чи його частини. Обмеження права на страйк мають супроводжуватись адекватними, безсторонніми і швидкими процедурами примирення і арбітражу, в яких сторони в спорі повинні участь на всіх етапах і відповідно до яких прийняті рішення є обов’язковими для сторін і виконуються повністю і негайно.

Комітет визначив ситуації, в яких може бути впроваджено примусове мінімальне оперативне обслуговування під час страйкових дій, щоб забезпечити безпеку людей і устаткування. Положення про мінімальне обслуговування на випадок страйку в життєво важливих службах мають бути чітко визначені, неухильно виконуватись і своєчасно доводитись до відома зацікавлених осіб. Масштаби мінімального обслуговування й мінімальної кількості персоналу, що його здійснюють, мають визначатися з участю не лише державних органів, а й відповідних організацій трудящих й роботодавців.

Комітет також визначився у видах страйків. Усяке припинення роботи, яким би короткочасним чи обмеженим воно не було, може розглядатися як страйк. На Заході існує чимало варіантів страйків, альтернативних невиходу на роботу. Страйки класифікуються на різні види залежно від таких підстав як спосіб проведення, організації, зміст та ін.

Комітет з свободи об’єднання, обговорюючи твердження, що законодавство не захищає нетрадиційні форми страйків, такі як дикі страйки, уповільнення темпів роботи та ін., вважав, що відмова трудящим у проведенні деяких видів страйку може бути виправдано, лише у разі, коли страйк втрачає мирний характер, порушує громадський порядок, загрожує трудящим, які не припинили роботу. Це ж правило поширюється й на страйкові пікети, до яких вдаються страйкарі для досягнення своєї мети і значного громадського резонансу.

Наділення правом оголошувати страйки виключно профспілкові організації, на думку Комітету, не суперечить нормам Конвенції № 87. Це ж стосується й заборони оголошувати федераціями та конфедераціями, які створюються профспілками. Комітетом детально проаналізовані й інші попередні умови для проведення страйків (обов’язки подання повідомлення і прийняття рішення про початок страйку шляхом таємного голосування за наявності певного кворуму, проведення повторного голосування, якщо страйк не відбувся протягом певного часу після голосування тощо). Загальна вимога до зазначених умов полягає в тому, що вони мають бути розумними і ні в якому разі не повинні містити значних обмежень можливостей профспілкових організацій здійснювати ті чи інші акції. Вони (умови) не повинні бути настільки складними, щоб перешкодити оголошенню законного страйку.

Праву на страйк суперечить застосування примусового арбітражу. Комітет підкреслює, що застосування останнього з метою припинення колективного трудового спору і страйку допускається, коли має місце домовленість про це між сторонами спору, або якщо на проведення страйку може бути накладено обмеження, або навіть заборона у разі виникнення спорів у державних службах за участю їх службовців. Застосування примусового арбітражу допускається також у випадках гострої національної кризи. Лише за цих умов є виправданою повна заборона страйків, яка допускається протягом обмеженого періоду часу.

Особливу увагу комітет з свободи об’єднання надає питанню про співвідношення права на страйки з гарантіями зайнятості трудящих, які беруть у них участь. Експерти комітету зазначають, що законодавство має ефективно захищати трудящих від звільнень за участь у страйках, інакше право на них втрачає свою сутність. Порушуючи право на страйк норми, що допускають звільнення працівників за участь у законному страйку, можливість підприємців на визначений або невизначений строк відсторонити страйкарів від виконання своїх трудових обов’язків, перевести на іншу роботу, а також використання сторонньої робочої сили для заміни страйкарів, відрахування із заробітної плати понад період страйку, відмови знову прийняти на роботу як санкція за участь у страйках чи в інших акціях, зобов’язання працювати надурочно для компенсації збитків під час страйку, арешти, кримінальні санкції. І, навіть, якщо трудящим потім відшкодовуються збитки, практика переконливо свідчить, що поновлення на роботі дуже важко досягти. Гарантії від дискримінації мають бути надані членам і керівникам профспілки. Втручання поліції, сил безпеки під час страйку має бути обмежено завданням підтримання громадського порядку і відповідною загрозою, що може виникнути. У ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.) проголошено право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Європейський суд з прав людини у відповідь на твердження про те, що це право включає право на страйк, у справі Schmidt and Dahlstroom v. Sweden зазначив, що коли таке право існує відповідно до національного права, воно може обмежуватись, не порушуючи ст. 11 Конвенції. Отже, визнаючи право на страйк як один із засобів захисту профспілкою інтересів своїх членів, суд висловив думку, що ст. 11 не захищає право на страйк, залишаючи за кожною державою право вільно обирати захід, який вона використовуватиме для досягнення цієї мети. Це право, яке чітко не визначено у ст. 11, може бути сформульовано в національному законодавстві так, що його здійснення зазнає обмежень.

Право на страйк та його захист передбачені Європейською соціальною хартією (Турін, 18 жовтня 1961 р., в редакції від 3 травня 1996 р.) і Хартією співдружності про основні соціальні права трудящих (Страсбург, 9 грудня 1989 р.). Саме в Європейській соціальній хартії вперше в міжнародному трудовому праві було визнано право на страйк, яке вже пізніше було закріплено у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. У Хартії зазначається, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на укладення колективних договорів держави зобов’язуються сприяти створенню та використанню належного механізму примирення та добровільного арбітражу для врегулювання трудових спорів, а також визначають право працівників і роботодавців на колективні дії у разі розбіжності інтересів, включаючи право на страйк, з урахуванням зобов’язань, які можуть випливати з раніше укладених колективних договорів (пп. 3-4 ст. 6). У Хартії про основні соціальні права трудящих зазначено, що право на проведення колективних дій, в разі виникнення конфлікту інтересів, включає право на страйк з урахуванням зобов’язань і обмежень, які випливають з національних законів та колективних договорів. Для сприяння вирішенню трудових конфліктів відповідно до національного законодавства мають бути створені системи примирення, посередництва і арбітражу (ст. 13). Проте на відміну від попередніх двох статей – 11 і 12, де чітко закріплено, що право на об’єднання і право на переговори – це права підприємців (організацій підприємців) і трудящих (організацій трудящих), у ст. 13 не вказуються суб’єкти права на проведення колективних дій. Оскільки закріплюється право на страйк, очевидно, що правом на проведення колективних дій відповідно до Хартії про основні соціальні права трудящих на відміну від Європейської соціальної хартії наділені лише вони.Список використаної літератури:

Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенка. – Львів, 2000 р.

Киселёв И. Я. Сравнительное и международное трудовое право: учеб. для вузов – М., 1999 г.

Коментар до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». // Кодекс законів про працю України. – Ужгород, 1998 р.

Международная организация труда. Конвенции и рекомендации. 1919-1956 гг. Т. 1. – Женева, 1991 г.

О свободе объединения и коллективных переговорах // Человек и труд. – 1995. - №7.

Права человека: Учеб. для вузов / Отв. Ред. – член-корр. РАН, д. ю. н. Е. А. Лукашева. – М., 1999 г.

Прокопенко В. І. Трудове право України. – Х., 1998 р.

Рішення Європейського суду від 6 лютого 1976 р., № 21.

Чанишева Г. Право на страйк: міжнародні стандарти та законодавство України. Право України, 2000 р., №12.

Свобода объединения. Доклад 281, дело №1569.

Свобода объединения. Сборник решений, принятых Комитетом по свободе объединения Административного совета МОТ и выработанных им принципов / 4-е изд. – М., 1997 г.

Силин А. А. Локаут в системе трудовых отношений // Труд за рубежом. – 1995 г., №1.

Трудові спори: законодавство, коментар, судова практика / Упорядники – В. А. Скоробагатько, М. І. Федишин, - К., 2000 р.

Чанишева Г. Право на страйк: міжнародні стандарти та законодавство України. Право України, 2000 р., №12.

Шевчук П. І. Вирішення судами колективних трудових спорів (конфліктів) / Вісник Верховного Суду України, 1999 р., №6.

Чанишева Г. Право на страйк: міжнародні стандарти та законодавство України. Право України, 2000 р., №12.

Прокопенко В. І. Трудове право України. – Х., 1998 р.

Чанишева Г. Право на страйк: міжнародні стандарти та законодавство України. Право України, 2000 р., №12.