І. П. Котляревський, Детальна інформація

І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Іван Петрович Котляревський жив і творив в епоху великих суспільно-історичних перетворень, головним змістом яких були визрівання гострої кризи феодального суспільства і перехід до нової, капіталістичної формації. Ідеологічне вираження гостра криза феодально-абсолютистського ладу дістала в могутньому ідейному русі XVIII ст.— Просвітництві, який охопив усі європейські країни. З розкладом феодального суспільства пов'язаний був і розпад «універсалізму» в галузі художнього мислення.

У свідомості суспільно-економічних формацій докапіталістичного часу життя ні конкретної історичної епохи, ні певного суспільства чи окремого народу не мало суттєвого власного змісту, а розумілося лише як часткова модифікація одвічно повторюваної єдиної сутності. Виходячи з цього, склалися й провідні принципи художнього відображення дійсності, вічні й незмінні для всіх часів і народів. Однак ще в надрах цього художнього «універсалізму» виникає рух, спрямований на творення самобутнього національного мистецтва, вільного від пут нормативності, утверджуючого багатоманітність художніх форм і засобів, виникає розуміння індивідуальної творчості як спонтанного самовиявлення творчих начал митця, його естетичних уявлень, пов'язаних з національними художніми традиціями і вимогами часу.

Вираженням цих ідейно-естетичних тенденцій і стала бурлескно-травестійна поема І. Котляревського ”Енеїда”, яка вважається першим твором нової української літератури. Три частини її під назвою «Энеида на малороссийский язьік, перелицованная Й.Котляревским» були видані в 1798 р. без відома автора у Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Парпури за участю Й. К. Каменецького. У 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а в 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, підготовлених до друку автором. Повністю «Енеїда» була видана в Харкові в 1842 р.

За словами І. Франка, ще до Котляревського «у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення», але тільки від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема (письменник називає її «казкою») не являє собою суто художнього вимислу, створеного за давніми правилами поетики, а базується на реальній дійсності і відтворює національні уявлення про неї. Вихідним матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його словами, можна б укрити «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики. Він закликає собі на допомогу нову музу — «веселу, гарну, молодую». Слідування правді у змалюванні історичного життя і національних звичаїв висуває Котляревський і в ”Наталці Полтавці” на противагу п’єсі «Козак-стихотворец» О.Шаховського, який «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаев і повір'я нашого».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітителів одним з найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеіді», і в його п'єсах об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність духу, історичним оптимізм, відвагу і вірність обов'язку, багатство і благородство душі, працьовитість, чесність і доброту,— представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності, що, за словами Бєлінського, став «альфою і омегою нового періоду літератури».

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки вводить у свою травестію новий зміст, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичної о відношення до дійсності. Створену за класичними нормами і принципами героїко-патетичну епопею Вергілія, персонажі якої виступають як символи абстрактних ідей благочестя і вірності обов'язку, пасивними виконавцями волі фатуму і богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету, його очуднення свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового Образного мислення, що виникли на матеріалі, взятому письменником з реальної дійсності. Письменник увів у літературу героя, відомого з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, який уособлює незнищенний життєрадісний дул, енергію і витривалість народних мас Ним у поемі виступає не лише Еней, а й сам народ.

«Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми

класицизму та просвітительського реалізму. За справедливим зауваженням О. І. Білецького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда» Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням» Суть її полягає не в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова — Котельницького певною мірою прислужився Котляревському), а в намаганні віднайти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядками, які запанували на Україні в кінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.

Перехід від «природних» традицій народної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у народній сміховій культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від «природи» і «природного» життя людини яскраво виявився в «Енеїді» Котляревського у прагненні не тільки наблизити суспільні порядки до розумного («природного») начала, а й подолати егоїстичність «природного» як окремого, підпорядкувати його інтересам «общого добра». Гармонію окремого і загального письменник бачить (у формі гумористично завуальованих натяків, алюзій), зокрема, у відновленні гетьманщини та її «нерегулярних» збройних сил. їх відносна автономність щодо суспільного цілого (Російської держави), на думку автора, зовсім не суперечила б загальнодержавним інтересам. Навпаки, ці сили могли б успішно «справляти повинність», тобто виконувати службу по охороні імперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в об-пазах Низа й Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де ющеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети Іювинность ісправлять...») та про любов до спільної вітчизни («Любов к отчизні де гсроїть, Там.вража сила не устоїть»), у живописних картинах підготовки троянського війська до війни тощо.

Концептуально в моделі особистості Котляревський близький до Вергілія, до ідеї підпорядкування «природного» особистого суспільному, державним інтересам («общому добру»), оскільки принцип підпорядкування окремого (особистого) загальному (державі, суспільному обов'язку) був представлений у Росії в самій ідеї «освіченого абсолютизму», починаючи з часів правління Петра І та в роки царювання Катерини II, яка удавала з себе прибічницю поглядів французьких просвітителів. Ми бачимо особистість, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через служіння якому вона тільки і дістає сенс свого буття.

Такий тип особистості є, зрозуміло проекцією на людину структури централізованого феодального суспільства, яке не цікавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Цс, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір'ю і у Вергілія, і у Котляревського В її тужливому голосінні звучить мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну. Але, оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котляревського — осміяння («кувікала, мов порося»).

Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», справді людського при такій структурі суспільства фактично лишається поза сферою офіційного світу і може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра» Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і до. І і, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї «натури». Офіційному світові всезагальннх обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставляється світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців навіть у бою випливають не з усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться іронічно, а то й негативно), а являють собою спонтанний вияв Історично вихованого їх бойового завзяття, «природної» «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взагалі було характерним для письменників-просвітигелів. У центрі зображення «Енеїди — побутовий уклад, в якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, я для народності. До того ж не вся побутова культура, в якій проявляється класова структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегруючому аспекті.

Наголошуючи на таких «природних» рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, Котляревський помітно абстрагується від класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А. П. Шамрай разом з тим справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів».

Тому Котляревський, за словами І. Франка, «не вичерпав... ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».

Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій час дало привід для неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, як найбільш виразно представляв П. Куліш, першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, Ідо потрапляло їй під веселий час піснетворчості» 10.

Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М.Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світлом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою...» и. Думка М.Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей) у народно-язичницькому світобаченні неперехідна межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх ще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на богів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному, повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї й обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від„ жебрака до божества), природна людська ' рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Типологічне характер сміху у Котляревського подібний до сміху Гоголя, який називає його чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що може промайнути без уваги».

Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні Історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду» Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками, великою мірою близькі були і міфологічна сторона твору античності, ексцентричність й афективність поведінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світлі народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.

У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульної о осміяння потрапляють і римські бот, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жарким пеклом розквітає безтурботність веселою раю. І разом з тим крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса, та потойбічний світ, просвічуються і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна українська дійсність, класове суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, у критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскраво картина пекла в «Енєїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності.

У концепції дійсності він по-своєму продовжує традиції української і російської сатиричної літератури XVIII ст. та Г. Сковороди. Показуючи суспільство соціальне неоднорідним, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість експлуатованих верств, яка сформувалася протягом історичного часу і сприймається як узагальнена оцінка їх життєвої долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціальне несправедливе суспільство породжує й антигуманну суспільну мораль; у людських стосунках немає нічого святого, навіть у сфері родинних взаємин:

Ти знаєш—дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,