І. П. Котляревський, Детальна інформація

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

Оскільки суспільство основане не на засадах природної рівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючись своїми егоїстичними інтересами, дбає нF про загальне благо, а тільки про власне збагачення і владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно у пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі («Енеїда», частина третя):

Начальники, п'явки людськії,

І всі прокляті писарі,

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові, „

Повірені, секретарі.

.....................................................

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені», «вдови бідні, безпоміщні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива,— бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива».

Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше виявлятиметься у творчості послідовників Котляревського аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, уже наявна в нього, хоч і не стала ще провідним ідейним принципом. Тому в «Енеїді» представники одних і тих же суспільних станів і груп перебувають і в раю, і в пеклі. У пеклі не всі пани, не вся сі аршина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи і «крутопопи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками І не показували приклад в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнопоширеними морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки, ятрівки, п'яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж за старих», «гуртові» діти і т. п У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих вірш»; тут пани й мужики, шляхта і міщани, багаті й убогі, миряни і попи.

Хоча природа сміху в «Енеїді» органічно пов'язана з народною сміховою культурою та бурлескною традицією мандрівних дяків, з певними елементами української і російської сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Взаємно опосередковані утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводять цей сміх за межі суто розважального, у сферу серйозного призначення.

Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральної суті» людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах «природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до проблеми «Людина і суспільство». На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Гумор «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобічної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького і потворного) взагалі не включає в себе комічний елемент, в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного явища. Поема Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, потребує «освіченого, розумного погляду на життя», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».

Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми і визиачає характер естетичного підношення до дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого і малопродуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до «Декамерона» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, до гуманістичної сатири переддня європейського Просвітництва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервангес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних національних епопей часів Просвітництва («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Є. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та /Боротьба мишей і жаб» 'Іощо). «Енеїда» засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійсьським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII—XVIII ст. та бурлескною комедією XVIII ст.

Вважаючи подібно до Г. Сковороди основним джерелом зла в Росії невідповідність особистості її місцю в суспільстві, Котляревський у 1804 р. пише «Пісню на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (опублікована в 1849 р.), в якій проводить ідею чесного і безкорисливого служіння суспільним потребам та прославляє як прилад цього самовіддану діяльність гененерал-губернатора Малоросії О.Б.Куракіна. У «Пісні» крізь бурлескно-панегіричний шар пробиваються елементи критики панства, яке загарбало козацькі землі, та тогогочасного судочинства, що «у правду не вникає», потакаючи панам. Разом з тим .я жартівлива ода, в якій надія на соціальну справедливість пов'язується з додержанням існуючих законів, не піднімається ДО тієї художньої правди, пластики й афористичності поетичного слова, які характерні для «Енеїди».

У 1818—1821 рр. Котляревський стає одним з двох директорів полтавського театру і докладає багато зусиль для формування його репертуару, організації репетицій і вистав. Сама атмосфера театрального життя Полтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п'єс, як «Казак-стихотворец» О.Шаховського, дружба письменника з М.С.Щепкіним, крім усього іншого, сприяли його зверненню до драматургії та написанню у 1818—1819 рр. п'єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які ще задовго до публікації (1838, 1841) дістали сценічне життя і принесли добру славу авторові не тільки на Україні, а й за її межами

Естетика Просвітництва в особі його найвитдатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної тиранії і станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вона висунула й обгрунтувала теорію «міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними інтересами й життєвими конфліктами.

Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок новій українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. Характерно, що коли Дідро висував на перше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), а Лессінг, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, . дбав насамперед про зображення родових типі», Коїляревський намагався у своїх п'єсах показати типові характери у конкретних національних обтавинах свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту — між помилок) І суспільством—у драматургії Котляревського з'являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу

На появу «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали російська драматургія XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та тн ) і театральне життя. Великою мірою п’єси Коїляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою XVIII ст. та Фольклорно-пісенною стихією так широко представленою у них творах.

У 1898 р , характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя «Наталки Полтавки», видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «праматір'ю українського народного театру», зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що «радість і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».

Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці Сценічну славу цій п'єсі забезпечив М.С.Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона й була написана. Завдяки п'єсам Котляревського Щепкін, за свідченням С.Т.Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народнісіь, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя».

У своїх п'єсах письменник близько підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося у помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка, Финтика та Інших персонажів. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріального розрахунку—з другого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленні до Наталки приходять у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми моральними переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв— Наталку і Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні ступити на шлях опору ^нелюдським обставинам».

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає Почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички ... Буде крепачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свою права на особисте щастя.

На відміну від «ідеального», але дещо слабодухого Петра (образ його позначений рисами сентиментальної розчуленості) цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітними його рисами є розвинуте почуття людської гідності, прагнення до незалежності, сміливість, розум, почуття солідарності із знедоленими й бідними. Саме через образ Миколи проявляються критичне авторське ставлення до місцевих можновладців, викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.

Стара українська література суспільне середовище і людину показувала ще як паралельні і, по суті, незалежні одне від одного явища. Так, у Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично, не внаслідок суспільної практики, а є незмінним, оскільки визначається тією чи іншою вродженою «природою» людини. Етична норма виступає автономною як форма особистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована незалежно від стану моральної свідомості суспільства. Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда.

У п'єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я — возний і признаюсь, що от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал». Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього суспільного організму. Виходить, що в обов'язки возного як одного з дрібних функціонерів державного апарату не входить робити людям добро Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вимагає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. «А коли волею не підеш,— підтримує його виборний,— то туда заправторимо, де козам роги правлять». Суспільсіво, основане на неправді і насильстві над особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних, протиприродних рис. «Бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном,— каже про Тетерваковського Микола.— Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!» Возний чітко усвідомлює, що в такому суспільстві можна чогось домогтися тільки підкупом і брехнею, бо