Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація

опровесни — ти нескінченне,

боюсь, обіп'ється гаряче перо

од праісторичного щему,

ввижається білий, як смерть, гробовець,

зриваються вгору собори,

і хай би вам грець, і хай би вам грець,

всі завтра, всі нині, всі вчора.

Поети шістдесятих років — Голобородько, Вінграновський, Костенко, Драч та інші, як і їхні однолітки в російській поезії, принесли в своїй творчості помітний нахил до «депоетизації поезії» або, коли хочете, до поетизації позірно непоетичного. У цьому сенсі Стус — людина свого покоління. Вирізняє його й прокладає міст між двома його манерами його підкреслено, виразно відчутна напруга, екстатичність. Тому його поетистичний стиль веде до молитви, його антипоетистичний стиль до химерного гротеску. А своє власне місце в розвитку стилів української поезії Стус знаходить у поєднанні елементів експресіонізму й сюрреалізму.

Від експресіонізму йде висока напруга, коли враження й почуття ніби ступенюються: довгий зал у Стуса стає «Був зал, мов постріл, — довгий і гулкий», сосни, як у пейзажі Ван-Гога або Сутіна, не просто стоять, а «жбурнули в небо крони величезні», сонце не світить з-за хмари, а «зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений». У Шевченка були сторіки (крови), у Стуса — стогори. У Стусовому місті «заплакані вікна, всевікна твої», в його світі — «всецарствіє пекла», а життєвий шлях самого поета окреслюється самонаказом:

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

бо світ розмінявся на кроки

причаєних надкатастроф.

Стусів світ — також суцільний оксюморон, де хрест — веселий, рятунок — нестерпний, журба — солодка, а могили — живі.

Експресіоністичні й сюрреалістичні первні поєднуються в синкретизмі світосприймання й світовідтворення (і поетичного світотворення) Стуса, коли звук стає кольором, колір запахом, запах дотиком, і так поезія поєднує ніби непоєднанне в одну суцільність. Поодинокі складники ніби реальні й реалістичні, цілість — високо над реальністю і, звичайно, теж високоступеньована, сказати б за Стусом, стоступеньована й всеступеньована:

Тонкі, високі, сині голоси

дивочними подобами світають

або:

На стінах порох і скорбота

і запах крику крови й поту.

А вже чистий сюрреалізм панує в гротескових перекривленнях побуту — в образі «всесоюзного науково-дослідного центру по акліматизації картоплі на Марсі», в образі розчленованого кагебіста —

Я застукав

його зненацька, і з переляку

дві руки, дві ноги — тулуб

збіглися в тіло без голови.

Стус знає небезпеки ступеньованої поезії. Він пильнує того, щоб не впасти в те, що він сам зневажливо називає «патетика облудна». Майже ніколи він не знижується до такого розпаношеного в українській поезії сосюро-малишкіянського розливаного ліризму. На сторожі стоїть передусім іронія, що часом може набирати навіть новогенераційного забарвлення:

...досада не минає.

Тоді я згадую, що міжнародна обстановка

сьогодні складна, як ніколи,