Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація

мертвіше тліну. Ти бажання грішне —

пірнути в темінь вікових огуд,

із хуторів, із виселків і сіл

ти, безголова дорога потворо,

гориш в віках, немов болід, як Тора.

Горіти-бо — то вічний твій приділ.

Всеспалення. Твоє автодафе —

перепочинок перед пізнім святом,

як ворога назвешся рідним братом

і смерк розсуне лірою Орфей.

Тут перше враження герметичности породжується тільки переходами до різних шарів лексики — архітектурної, любовної (бажання грішне), горіння в різних значеннях, від світлового до самоспалювального, несподіваним ніби переходом до музики (ліра Орфея). У цілому, одначе, герметичність легко усувається, якщо під «ти» підставити поняття України, як її бачить Стус — у пейзажі, в конденсації історії, України як реальности і як ідеї. І Орфей, що має усунути смерк лірою, тоді легко визначається як поезія і поет, як носій національної духовности.

Справді герметичним цьому читачеві видається вірш другий —

Будинок той, котрого жаль будив

чи на який острішком зойку п'явся

таємний острах, млосно прихилявся

до сніжних спантеличених грунтів

і віддавався часу течії,

довірившись його бентежній хвилі.

Шукав опорятунку у знесиллі

і наслухав насторчені гаї,

що скрадно назирці горою брались.

Кульгавих сосон скорчена рука

до нього доторкнутися вагалась,

немов до пранцюватого. Із косм

осінніх хмар суха летіла мжичка,

щоб поріднити вголос суголос

лісів, чия розрада невеличка

могла зарятувати од погроз.

Звісно, вірш цей можна читати просто як осінній пейзаж — будинок, ліс навколо, мжичка. Але наполегливе впровадження абстрактного словника, переважно в одному ключі похмурости й одчаю — жаль, острах, млосно, спантеличений, знесилля, погрози... — робить таке розуміння неприйнятно поверховим. Може, хтось із читачів підставить у цю образність якийсь дуже конкретний образ, ба навіть події. Думаю одначе, що таке підставлення збіднюватиме поезію, як збіднює музику шукання за нею якихось програмових дій і подій. Суть герметичної поезії в тому, що вона викликає асоціяції й переживання, які при всій їхній виразності не вкладаються в однозначне логічне окреслення. Найгірше, що можна зробити з герметичним твором, — розгадувати його як ребус, як зашифровану вістку. Їхнє спрямовання, їхня суть полягає в мерехтінні нерозшифрованого й непідлеглого розшифруванням. А втім, як хочеш, читачу!

Подібний коментар був би доречний до вірша «Той спогад: вечір, вітер і печаль», надто довгого, щоб його тут виписувати. У рамках вечірнього інтер'єру, освітленого вогнем свічі, знаходимо лексику еротики, приречености, чару. Це може бути засланчий спогад про любовне переживання, але знов чи треба шукати однозначного розв'язання? Чи не краще віддатися тим хвилям асоціяцій, які водили рукою автора? Адже техніка писання таких поезій напевне не полягала в тому, що поет брав виразний епізод своєї біографії й зашифровував його в незрозуміле. Відтворення світу тут комплексне і асоціятивне, і так треба цей вірш читати.