Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація

(За книгою «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.)

 

 

 

 

 

 

 

ВАСИЛЬ СТУС

(1938 — 1985)

 

Передчуття, ні, впевненість в тому, що йому «віддасться в славі», утвердилось у двадцятилітньому юнакові тоді, коли він закінчував українське відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту. Відкривалися неозорі дороги, далекі та світлі шляхи. Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому — щоб не наврочити, не сполохати долю, — для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача... Потаємна, глибинна мрія про себе як про поета ховалася далеко. «Спрацьовувала» селянська звичка не поспішати ділити те, чого ще не виростив.

А народився Василь Семенович Стус (бо ж ідеться про нього) у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області 8 січня 1938 року в родині селянина. По закінченні інституту вчителював якийсь час на Кіровоградщині, поблизу Гайворона, потім — служба в Радянській Армії. «Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва. Армія — прискорила. Почувся мужчиною.

Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони», — згадував Василь Стус у «Двох словах читачеві».

Післяармійський час він вважав часом поезії, творчої реалізації засвоєних ще в студентстві та в армії поетичних уроків М. Рильського, Е. Верхарна, М. Бажана, В. Свідзинського, захоплення поезією Б. Пастернака (не безневинного на той час), великої систематичної праці над собою, над творчим переосмисленням дійсності з метою перекладу поезії Гете і Рільке, Унгаретті і Квазімодо... В 1961 — 1963 роках учителює в Горлівці, з березня 1963-го працює літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». У цьому ж, 1963 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР по спеціальності «Теорія літератури». Тема його дисертації — «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)».

Приваблює молодого дослідника «густа», психологічно «в'язка», з глибинними філософськими течіями, з морально-альтернативними позиціями її творців проза — Л. Толстого і В. Стефаника, Е. Хемінгуея і М. Пруста, А. Камю і В. Фолкнера. Уважно приглядається до поезії — передусім до молодої української поезії, яка на початку 60-х років з особливою розкутістю образного самовираження заговорила про пережите нашим народом і висловила сподівання на розширення горизонтів суспільної правди, справедливості, демократії. Високо цінує поезію В. Голобородька, М. Вінграновського, Л. Кисельова, Л. Костенко, зацікавлюється дебютами М. Воробйова, В Кордуна. Сам В. Стус пише багато, особливо вірші, але друкується рідко, бо побоюється і критики, а головне — прагне домогтися органічного злиття ліричного, епічного і драматичного начал. Та вже навіть тоді, коли склалася збірка власних поезій, коли вже «Дніпро», «Вітчизна» і «Літературна Україна» подали перші добірки його оригінальних поезій, а також досить вправних перекладів і літературно-критичних статей, навіть тоді Стус себе поетом не наважився назвати. «Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі… Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі», — писав він у 1969 році.

Його творчість стимулює потреба самоусвідомлення і морального самовизначення. Зовнішня фактура його віршів того часу нічим особливим не примітна — переважають образи внутрішніх рухів і станів, хоч у надрукованому в журналі «Дніпро» (1965, №7) вірші «Молодий Гете» Стус прагне визначити концептуальну позицію поета, основним ідейним джерелом якої повинно бути усвідомлення і органічне володіння почуттям внутрішньої свободи, стану безперервної емоційної «відкритості» життю і готовності до самопереборення і боротьби:

Іди — мужній і сам себе помножуй

у ранній радості і радісній біді.

Іди — щоб серце висвітлить з ночей

у майовому полі на безмежжі.

І не барись — ти завше вічний дервіш

з сомнамбулічним спалахом очей.

Тож проривайся — в поле, до води,

до гір, до зір, до молодого сміху.

Тож проривайся — крізь людську

зловтіху,

пересуди, і осуди, й суди.

Це переважно орієнтація на гармонію настроїв і дій, на яскраве вираження своєї поетичної долі. Правда, конфліктність внутрішнього плану вже проступає, емоції і настрої вибухають, киплять, трансформуються в діалогічні ряди поетичних образів, конфліктують у собі, але ще не поширюються на соціальний простір. Стус вирощує поезію філософського наповнення, дещо відсторонену від практичної тверезості, від зазіхань побуту. Він побоюється прирощення своєї поезії до так званої вузької спеціалізації на тематичному зрізі — хай то поезія пейзажна, філософська чи публіцистична. Ця поетична «спеціалізація» не задовольняє поета, профільність поезії його насторожує, хоча перший період — до виключення з аспірантури, так умовно його визначимо,— характеризується ліричністю поетичного вираження, яка спрямована на дослідження внутрішнього, духовного ладу особистості. Згодом конфліктність наростатиме, іноді досягатиме гіперболізованого драматизму — відчуватиметься навіть деяка зумисність поляризації настроїв і реального стану речей. Поета гнітить непевність і невизначеність своєї долі, в полемічному запалі зриваються на папір такі образні узагальнення, на яких згодом створюватимуться кримінальні обвинувачення. Забігаючи наперед, звернімося до матеріалів слідства, де зазначалося, що Стус «систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що плямують радянський державний та суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі і чинив це на грунті антирадянських переконань та невдоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом, з метою підриву й ослаблення Радянської влади». Звинувачення серйозне. І не брати його до уваги не можна, не маємо на це права. Але ж повертаючись до минулого й оцінюючи позицію, вчинки Стуса неупереджено, з огляду на сучасність, коли дедалі більше утверджується гласність, відкритість суспільства, об'єктивний, а відтак критичний погляд на нашу історію й сьогодення, не можемо не зважити, що активна, безкомпромісна позиція на той час не була нормою. Отож поглянемо на життя й творчість поета під цим кутом зору і подумаємо: чи справді те, що писав Стус в період з 1963 року і до дня арешту — 13 січня 1972 року (не будемо порушувати питання про деякі поезії, вже написані під час відбування покарання, вони нам, на жаль, не відомі в повному обсязі) підпадає під визначення «антирадянські та наклепницькі документи»? І чи ж не пора взяти під сумнів матеріали судових слідств, на основі яких Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду прийняла свого часу рішення, яке так трагічно обірвало невдовзі життя талановитого поета.

Що тебе клясти, моя недоле?