Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація

вогненний скалок вікового гніву,

пізнав себе і долю цю зрадливу,

щоб проклинати чужинецький світ.

(«Докучило! Нема мені вітчизни...»)

Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ повстає супроти нього — і «дрімучий Київ здибився буй-туром, лукавим косить оком і незлим», і ці мури, які «швидше вб'ють, ніж пустять. Швидше вб'ють», і місяць, цей «самовбивця і відьмак», і колючий посмерк, який «наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно», і небо, яке стало меншати, — лишаються лиш гони мрії:

толока поетів

і прихисток невдах, котрим відрада

спогадувань — єдина з нагород,

що безоглядно їм дала поразка.

(«Не зближуйся. На відстані спішись...»)

Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описами окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії, на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, навикання і наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.

Особливо важко переживає Василь Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця до німих, безслізних скорбот.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

свічо моя пекельна. У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що живий,

і жив, і житиму, щоб пам'ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена!

(«Ти десь живеш на призабутім березі...»).

Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитися в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.

Весь білий світ — постав супроти,

аж смертний пробиває піт.

І дух твій, збитий в околіт,

в єдиній постає досаді,

в єдиній люті — нею й стій.

І жодній не корися владі —

бодай в затятості своїй.

(«Довкола мене — смертна туга...»)