Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація
Життя і творчість Василя Стуса
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
(«Докучило! Нема мені вітчизни...»)
Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ повстає супроти нього — і «дрімучий Київ здибився буй-туром, лукавим косить оком і незлим», і ці мури, які «швидше вб'ють, ніж пустять. Швидше вб'ють», і місяць, цей «самовбивця і відьмак», і колючий посмерк, який «наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно», і небо, яке стало меншати, — лишаються лиш гони мрії:
толока поетів
і прихисток невдах, котрим відрада
спогадувань — єдина з нагород,
що безоглядно їм дала поразка.
(«Не зближуйся. На відстані спішись...»)
Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описами окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії, на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, навикання і наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.
Особливо важко переживає Василь Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця до німих, безслізних скорбот.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам'ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена!
(«Ти десь живеш на призабутім березі...»).
Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитися в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.
Весь білий світ — постав супроти,
аж смертний пробиває піт.
І дух твій, збитий в околіт,
в єдиній постає досаді,
в єдиній люті — нею й стій.
І жодній не корися владі —
бодай в затятості своїй.
(«Довкола мене — смертна туга...»)
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
(«Докучило! Нема мені вітчизни...»)
Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ повстає супроти нього — і «дрімучий Київ здибився буй-туром, лукавим косить оком і незлим», і ці мури, які «швидше вб'ють, ніж пустять. Швидше вб'ють», і місяць, цей «самовбивця і відьмак», і колючий посмерк, який «наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно», і небо, яке стало меншати, — лишаються лиш гони мрії:
толока поетів
і прихисток невдах, котрим відрада
спогадувань — єдина з нагород,
що безоглядно їм дала поразка.
(«Не зближуйся. На відстані спішись...»)
Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описами окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії, на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, навикання і наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.
Особливо важко переживає Василь Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця до німих, безслізних скорбот.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам'ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена!
(«Ти десь живеш на призабутім березі...»).
Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитися в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.
Весь білий світ — постав супроти,
аж смертний пробиває піт.
І дух твій, збитий в околіт,
в єдиній постає досаді,
в єдиній люті — нею й стій.
І жодній не корися владі —
бодай в затятості своїй.
(«Довкола мене — смертна туга...»)
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021