Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Вірші народжуються на тих рівнях душевних злетів і зламів, які відповідали його внутрішнім станам. У творчості поета переважають вірші-настрої, вірші-переживання, глибока внутрішня робота думки зумовила підвищену образну місткість і прозорість синтетичного узагальнення. Більшість його віршів відзначається різноманітністю рим, інтонаційною і мелодичною гнучкістю, вони вичерпно передають порухи душі та відкривають нові грані поетичної думки. Водночас митець тяжіє до нагромадження образів у творах, прагне до смислової «надбудови» звичних слів і образів, особливо — до концентрації смислу шляхом нарощення слова («додосвітки і надсмеркання», «наверх, наниз, пажиття і паскін», «смертеіснування і життєсмерть», «світ притужний», «пустеля молодощасть», «усевитончуваний крик», «обнавісніла всенищівність роду», «всевидюща доля», «сторчоголовий світ», «рвань всеперелетів» та ін.) або розриває слова і переносить смисл на новий рядок з метою посилення змістової енергії й чіткішої акцентації думки. Та передусім вражає у поезії Василя Стуса повна розкутість почуттів, безжальне вивільнення болю — без озирань, як на межі життя і смерті, без бажання повернутися назад, у життя. І хоча він просить Бога сподобити високого завершення земного буття, проте сумніви щодо його жертовності зринають в його душі:

Довкола вистигла земна товща.

Я магма магми, голос болю болю.

Що ж ти надбав? Увесь у грунт угруз.

З семи небес упав сторч головою.

А справді, є десь небо над тобою —

за кучугурами камінних друз?

(«Ще трохи краще край Господніх брам...»).

Мотиви Шевченкових поезій, що дедалі частіше вплітаються в настрої його поезій, повторюючи нерідко й образний ряд, і ритмомелодику вірша, звучать все елегійніше, немов поет свідчить про когось іншого, долю якого він «вичитує» з душі зболілої і пригаслої:

Втечу од світу й дамся самоті,

заслуханий, мов кинута бандура

останнім бандуристом у степу.

Хай мною вишумовують вітри,

могили тужать і Дніпро далекий

в низькі баси всиляє хлюпіт свій.

В поетовій свідомості поступово утверджується думка про вищу доцільність страждань, бо гіркі переживання і різкі перепади настроїв, мрій, спогадів викрешували іскри поезії.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного скрику

дай, Україно, гордого шляху,

дай, Україно, гордого лику.

(«Уже Софія відструменіла...»)

Образ «дороги долі», «дороги болю» виводить стихію подій реального буття на рівень логічної закономірності, навіть якогось месіанського призначення власної життєвої долі, хоч, безперечно, Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився, мов за рятівну «зелену паличку», за це страдницьке своє покликання:

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все,

що снилось

як смертеіснування й життєсмерть.