Життя і творчість Василя Стуса, Детальна інформація

Василь Стус з особливою гостротою індивідуального сприйняття реагує на свої настрої, переживання і відтворює їх окремими імпресіоністичними мазками. Але кожний його бунтівливий спротив будь-якому наказові, що, зрозуміло, в тих умовах асоціювався з владою, системою, розцінювався прямолінійно, як політичний, як ідеологічний, хоч на перших порах був насамперед виявом непокірного характеру і певної позиції.

Тоді ж усякий незалежний погляд сприймався як ідеологема майже автоматично на терені нашої культури, літератури і мистецтва, чим апріорно заперечувалося право на художнє життя ідей, м'яко кажучи, нетолерантних щодо домінуючих у суспільстві думок, а якщо точніше, таких, що допускали в радянській літературі соціалістичний плюралізм. На поетичну, підкреслюю — поетичну! — творчість Василя Стуса в цілому такого роду ідеологему, яка б заперечила її естетичну цінність, накласти неможливо, немає для цього підстав. Внаслідок інтенсивного «перегорання» емоцій на вогні спротиву з-під його пера з'явилися поезії, які витлумачуються ще й до сьогодні однозначно — як антирадянські. Важко уявити душевний стан поета в період слідства, загрози першого ув'язнення, а згодом і другого. Не задля виправдання, а заради справедливості зважимо на друге покарання — десять років позбавлення волі і п'ять років — заслання. Цей вирок оголошений 2 жовтня 1980 року Судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду. Це була свідома жорстока акція: ізолювати бунтівливого поета, задушити його дух, замкнути велику енергію спротиву в тюрмі, врешті-решт, задушити поета і борця. На жаль, цього досягти вдалося.

Мабуть, уже тоді з'явилися «Трени М. Г. Чернишевського», які розпочинаються таким їдким, безжально категоричним присудом:

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах.

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутий трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

В цілому творчість митця слід розглядати на історичному тлі відображеної ним реальності, в системі його поетики і в художньому контексті творчості Василя Симоненка і Ліни Костенко, Миколи Вінгранівського та Івана Драча. Та, врешті-решт, чому не звірити його ідейні акценти з тими ідейно-смисловими наголосами, які звучать у творчості Миколи Хвильового і Євгена Замятіна, Миколи Куліша і Михайла Булгакова, Валер'яна Підмогильного і Андрія Платонова, а якщо ближче в часі — в «Соборі» Олеся Гончара і «Печальному детективі» Віктора Астаф'єва, «Катастрофі» Володимира Дрозда і «Пласі» Чингіза Айтматова, в «Івані» Івана Чендея... Скажете: таж Василь Стус був осуджений — і раз, і вдруге — за антирадянську діяльність, як це можна не враховувати? Ще раз подумаємо: чи була це антирадянська діяльність?

І як тлумачити цю сталінську кримінальну тезу? Не можна відштовхуватися від тієї сумнозвісної ідеологеми, яка «вимагає» розглядати мистецтво лише як придаток до ідеології. На жаль, ця модель радянського мистецтва, яка бере початок ще з 20-х років, вкрай повільно відходить у минуле, і тому важко доводити її апологетам, що мистецтво — це особливий, специфічний спосіб пізнання реальності.

Переживається, скажімо, реальна ситуація, пов'язана з ущемленням гідності поета або з свавільним рішенням табірного начальства, а коли вона трансформується в поетичний образ, то реальна подія опиняється в символічному ореолі і мимоволі дістає знак узагальнення, а отже — здатність перенесення уявою читача на інший, як правило, вищий рівень — вже аніскільки не поодинокого факту.

Інтенсивне внутрішнє життя і сувора реальність унормованого, пов'язаного приписами, обов'язковостями, заборонами буття боляче перетиналися, викрешуючи іскри гніву, протесту, відчаю, зневіри. Але чи могло бути інакше? За власним визначенням, Стус був «примусово приріднений» до якогось мовчазного сфінкса, який не здатен збагнути рій думок поета, що ними він бомбардує щодня, щогодини його кам'яну твердь.

Пам'ятаймо:

Біда так тяжко пише мною,

так тяжко мною пише біль.

Саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри ожорсточитися, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим смислом, він дедалі частіше задумується над необхідністю узагальнення життєвого свого шляху і наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється у мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої очі