Життя і творчість Ф.М. Достоєвський, Детальна інформація

Але щось заважає Раскольнікову спокійно жити. Що саме? А те, що він “как будто ножницами” відрізав себе від людей. Людська натура його не сприймає цього відчуження. Виявляється людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда, як Раскольніков. Тому душевна боротьба стає все напружнішою і заплутанішою. Раскольніков, як і раніше, вірить у правильність своєї ідеї, зневажає себе за слабкість, за бездарність, називає себе підлим.

Згідно зі своєю теорією, Раскольніков повинен відступитися від тих, за кого страждає. Повинен зневажати, ненавидіти і вбивати тих, кого любить. Він не може цього перенести. Йому нестерпна думка, що його теорія схожа на теорії Лужина і Свидригайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть.

Раскольнікова врятовує совість, моральний закон, який живе в ньому від народження. Він хотів мати “свободу и власть, а главное власть! Над всей дрожащей тварью, над всем муравейником!”. І цю владу він повинен отримати, звільнившись від морального закону. Але моральний закон перемагає її на останній сторінці роману, в душі героя відбувається переворот: він народжується для нового життя. Совість, вдача виявилась сильнішою за теорію.

В кінці роману Достоєвський через сон Раскольнікова показує картину майбутнього світу, якби в ньому панувала ідея індивідуалізму, ідея поділу людей на “вищі” та “нищі” види. Ця картина страшна: “… Все было в тревоге и не понимали друг дргуа, всякий думал, что в нем одном заключается истина… Не знали, кого и как судить, не могли согласиться, что считать злом, что добром… Люди убивали дуг друга в какой-то бессмысленной злобе… Все и всё погибало…” Письменник застерігає людство від небезпеки захоплення будь-якими ідеями, в основні яких лежить індивідуалізм. Він показує, яку сильну владу над людьми може мати ідея, і якою страшною, злочинною може бути ця ідея.

В образі головного героя Достоєвський карає заперечення святості людської особистості і всім змістом роману показує, що будь-яка людська особистість священна і недоторкана, і що в цьому відношенні всі люди рівні. Ідея Раскольнікова про право сильної особистості на переступання моральних норм життя виявилася абсурдною. Він воскресає, коли звільняється від злочинної теорії “надлюдини” і прилучається до світу інших людей.

Жанрові особливості такого проблемного роману Достоєвського, як “Злочин і кара” не можна визначити однозначно. І не тільки тому, що це твір складний щодо свого задуму і об’ємний навіть в кількісному відношенні. Наприклад, про роман Л.Толстого “Війна і мир”, при всій його масштабності, можна категорично твердити, що це роман-епопея. Про “Анну Кареніну” Толстого можна без зайвих коментарів сказати, що це соціально-сімейний роман, психологічно глибокий. Щодо “Злочину і кари” Достоєвського, то справа стоїть набагато складніше, бо до нього підходить декілька жанрово різних визначень, і кожне з них буде по-своєму справедливим, оскільки таке тематичне й естетичне наповнення в романі є. Роман соціально-психологічний. Так. На питання в даному творі Достоєвського є відповідей чимало. Роман – філософський, бо в ньому проблема засудження войовничого індивідуалізму й так званої “надособистості” знаходиться в центрі уваги. Роман – психологічний. Теж доречне визначення, оскільки йдеться в першу чергу про людську психологію, у різних її, навіть хворобливих проявах. А до цього ще можна додати й інші більш часткові жанрові особливості, пов’язані вже із самою структурою твору: внутрішні монологи; діалоги-дискусії дійових осіб; картини майбутнього світу, в якому б запанувала ідея індивідуалізму, ідея поділу людей на “вищих”; “нищих” в духовному плані, подана крізь сон Раскольнікова в кінці роману тощо, взагалі прагнення автора до акцентування окремої деталі і водночас неодмінних символічних узагальнень. Отже, різножанровість “Злочину і кари” є в даному разі головною умовою успішної творчої реалізації масштабного авторського задуму.

Ф. Достоевский. Письма, т.1. М.-Л., 1928, стор. 142.

Достоевский в воспоминаниях современников. М. 1912, стор. 332