Макроекономічна політика і досягнення країн з перехідною економікою (1989-1999), Детальна інформація

економічний шок в значенні великого спаду виробництва є неминучим;

для впровадження обмежувальної макроекономічної політики, лібералізації цін і зовнішньої торгівлі, для проведення процесу приватизації необхідні рішучі дії;

обмежувальна макроекономічна політика має бути довготривалою;

шокові ціни, що випливають з лібералізації цін, необхідно рішуче захищати, вони мають бути збережені;

економічна перебудова потребує загальної приватизації;

якнайширший розподіл витрат на реформи;

успішна перебудова передбачає появу нових ринків для зарубіжних товарів, вільного припливу людей та ідей;

успішна перебудова потребує успішних політиків.

Ці заповіді концентрують підходи значної частини реформаторів початку 1990-х рр. – тих, які приймають рішення, і їхніх радників. Проте лише справжній розвиток забезпечує грунт для важливих модифікацій цього визначення.

Вибір реформ, що звичайно випливає з політичних процесів, обмежується старою метою наслідування або навіть повтором добре відомих рішень капіталістичних країн з ринковою економікою щодо інституцій і політики. Більше того, реформатори можуть мати, повинні мати і, як правило, мають певні проекти реформ для досягнення цієї мети. Ці проекти корисні навіть тоді, коли графік, послідовність і методи впровадження змінюються внаслідок політичного тиску.

Що стосується зарубіжної допомоги, то головна причина її маргінальної ролі для більшості країн полягала у розмірах економіки. Користуючись курсом обміну РРР 1998 р., спільний ВВП колишнього Радянського Союзу і Центральної Європи напередодні реформ становив приблизно 3,500 млрд. дол. США (дані табл. 1 свідчать, що в 1998 р. він становив 2,300 млрд. дол.). Щоб перебудувати таку економіку і довести ВВП до рівня, який був до початку реформ, потрібні інвестиції такого ж розміру. Ресурси МВФ, Світового банку і ЄБРР, виділені для країн з перехідною економікою, відносно невеликі і в будь-якому випадку їх можна надавати на комерційній основі, тому вони залежать від умов, які країнам з перехідною економікою нелегко забезпечити. Тільки трансферти колишній НДР були справді великі і, по суті, в кілька разів перевищували загальну суму допомоги, виділеної всім іншим країнам з перехідною економікою. Проте їх вплив на економічне відродження був доволі помірний. Більше того, у випадку з Росією зовнішнє фінансування не було продовжено, а, навпаки, фінансування припинилося після серпневої кризи 1998 р., що посилило процес регулювання у внутрішній політиці, а це пришвидшило процеси реформ. І все ж є кілька країн, як, наприклад, Болгарія і Польща, де зарубіжна допомога, особливо у формі часткового погашення боргу, була важливою і корисною.

Четверта–сьома заповіді становлять основу змісту реформ. Короткотермінові доходи (якщо такі були взагалі), отримані в результаті вільної макроекономічної політики, виявилися незначними, тоді як середньо- і довготермінові доходи в результаті запровадження стабільного макроекономічного середовища мають бути великими. Спочатку головною метою політики стабілізації може і має бути приборкання інфляції, а не стабілізація цін. Але якщо країна переходить від трансформаційних процесів до відродження і стійкого зростання, тоді суттєвою стає високоякісна макроекономічна стабільність. Ця вимога у першу чергу стосується країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу. Таке ж застереження можна зробити і щодо сьомої заповіді Клауса, де йдеться про необхідність швидкої приватизації. У Польщі приватизація, що проводилася під керівництвом держави, відбувалася повільно. Однак швидке зростання початкового приватного сектора забезпечило в 1999 р. 65% від ВВП.

Приватизація державних підприємств переважно корисна, але не завжди настільки обов’язкова, як вважають деякі реформатори. Тут дуже важливо, якою є ця приватизація, і невідомо, чим поступитися – кількістю чи якістю.

Десята заповідь виявилась також перебільшенням. Наявність успішних політиків може бути корисною, але не обов’язковою для забезпечення успішної перебудови. Реформи слід узаконити через демократичні політичні процеси, що є найважливішим. Первинне узаконення відбулося внаслідок розпаду комуністичної системи. Крах системи відкрив шлях для можливостей «надзвичайних політиків» періоду Бальцеровича, які би започаткували такі реформи, під впливом котрих за подальших несприятливих політичних умов їх не можна було б легко скасувати. У той час, коли демократичні інституції перебували у зародковому стані, настала соціально витратна фаза перехідного періоду. І, відповідно, утворилось (у більшості випадків вони все ще існують) надто багато малих партій зі слабо вираженою політичною платформою, поділ влади між головними центральними інституціями часто був нечітким і багатьом політикам не вистачало досвіду високоефективного спілкування з електоратом. Такі обставини можуть породити непорозуміння і політичну нестабільність, а це гальмує процеси економічних реформ і є постійною загрозою для політики демократії. Внаслідок цього відбуваються часті зміни уряду і в багатьох випадках не формується система законодавства. Проте такі часті зміни протягом соціально найвитратнішої фази перехідного періоду забезпечили умови використання спільного політичного капіталу великого об’єднання політиків для мети реформ.

З перспективи сьогодення також помітно, що Клаус недооцінює створення нового законодавчого та установчого середовища, а також формування нової культури звичок і відносин, яких потребує сучасна ринкова економіка. Це завдання набуло особливої ваги для країн колишнього Радянського Союзу.

Чим успішніший перехідний період центральноєвропейських і балтійських країн, тим більше він асоціюється з варіантом S моделі швидкісного регулювання. Однією з найуспішніших країн стала Польща, в 1999 р. її ВВП був на одну четверту більший, ніж на початку реформ в 1989 р. – це був найліпший результат регіону. Після скорочення на 15% в 1990 і 1991 рр. річне зростання економіки становило 5%. За останні кілька років Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Словаччина і Словенія також відчули швидке зростання.

Польська модель перехідного періоду складалася з п’яти основних елементів, серед яких:

повна лібералізація входження приватного сектора de novo у майже всі сфери економічної діяльності (січень 1989 р. і січень 1990 р.);

прийняття комерційного коду, що існував до 1939 р. (1982 р.) і заборона організацій комуністичної партії на державних підприємствах, що забезпечило перехід реальної влади до робітничих рад, яка формально здійснювалась з 1981 р. (кінець 1989 р.);

дуже швидка лібералізація цін (протягом 1989 р. частка вільних цін зросла з 25 до 90%);

запровадження жорстких обмежень бюджету на підприємствах державної форми власності і різке зниження інфляції до середнього рівня за допомогою фіскальної, монетарної політики і політики оплати праці (січень 1990 р.), після чого настала поступова дефляція;

конвертованість поточного рахунку і майже повна лібералізація зовнішньої торгівлі (січень 1990 рр.).

Польська програма в багатьох відношеннях була поступовою: для доведення інфляції до рівня менш ніж 1% на місяць необхідно було 10 років, масова приватизація обмежувалась переважно малими підприємствами, соціальні виплати залишались високими (постійно підвищувались пенсії відповідно заробітної плати), і дефіцит бюджету впродовж 1990-х р. залишався значним. Позитивними результатами програми були такі: швидке впровадження ринкових цін на базі відносного дефіциту і рівня світових цін на товари; фінансовий тиск на державні підприємства, що призвів до швидкого звільнення зайвої робочої сили і фізичного капіталу (відомого як приватизація майна; утримання мінімально терпимого рівня корпоративного управління на підприємствах державної форми власності (частково через ради робітників); дуже швидкий розвиток приватного сектора de novo).

Негативний бік програми – невідповідність між перебудовою державних послуг і державного фінансування, обмеження збільшення внутрішніх заощаджень та інвестицій.

Угорська модель відповідає польській. Як і в Польщі, тут було запроваджено п’ять головних елементів реформ, хоч впровадження цих елементів відбувалося поступовіше і робітничі ради не мали такого великого значення. Проте в Центральній Європі найважливішим було впровадження Закону «Про банкрутство». Однак зростання національного сектора de novo більш за все виявлялось у сфері обслуговування, а не у виробництві, яке розвивалося доволі швидко за рахунок прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ). Тягар більшого зовнішнього боргу і недосконалої макроекономічної політики означали, що стабілізація скорочення ВВП відбувалася довше, ніж у Польщі, і початок швидкого зростання затримався на п’ять років (до 1997 р.).

Словенія також була винятком за двома пунктами: перші реформи до перехідного періоду були суттєвішими, ніж будь-де у Центральній Європі, і початкова криза не була такою всеохоплюючою. Проте перехід мав відбуватися поступовіше і насправді він розпочався на початку 1990-х рр.

Після ухвалення таких програм досвід успішного трансформаційного періоду показує, що зростання може настати швидко і розвиватися значними темпами. Таке зростання відбувається переважно за рахунок розвитку приватного сектора de novo, а не за рахунок перебудови підприємств державної форми власності, його приватизації чи інших змін. Спочатку приватна діяльність de novo була загалом внутрішня і зосереджувалась у сфері послуг. Однак з часом вона в усіх країнах, що досягли успіху, почала забирати значну частину прямих зарубіжних інвестицій і поширюватись на виробничу сферу.

Досвід країн Центральної Європи і Балтії свідчить про неефективність раніше існуючих правил та інституцій (робітничих рад, комерційного коду, законодавчої системи); важливість макроекономічної стабілізації, що супроводжується обов’язковим впровадженням жорстких бюджетних обмежень; важливість лібералізації цін, торгівлі та зростання нових приватних підприємств.

б) Швидкісне регулювання: слабкий варіант (варіант W)

для більшості країн СНД