Макроекономічна політика і досягнення країн з перехідною економікою (1989-1999), Детальна інформація

Валютна рада була раніше утворена балтійськими країнами з аналогічних причин. Однак найгучніший інституційний провал стався в Росії. Там простежувалися недостатня співпраця між виконавчими та законодавчими гілками правління, недосконалість податкового управління і слабкий контроль за витратами, що призвели до надмірної кількості короткотермінових іноземних кредитів у 1997–1998 рр., і це виявилося у фінансовій кризі у серпні 1998 р.

У Польщі на ранній стадії переходу центральний банк керував системою кредитних лімітів для комерційних банків, ця практика була перервана лише з розвитком міжбанківського грошового ринку. Здійснення економічних реформ і проведення макроекономічної політики непрямо залежали також від слабкого корпоративного управління і невизначеності щодо посилення контактів, враховуючи ті, що стосуються прав власності. Очевидно, саме через ці фактори відбувся відплив капіталу з Росії і через них прямі зарубіжні інвестиції в більшість країн СНД були обмеженими

Останній тривалий спад у Чехії (1997–1999 рр.) також важко пояснити, не посилаючись на якість корпоративного управління підприємствами країни, після чого здійснювалась купонізована приватизаційна програма. Нарешті, банківський контроль міг бути неадекватним, щоб запобігти зростанню неліквідних кредитів у багатьох країнах, серед яких Чехія і Румунія. Це, у свою чергу, вимагало від урядів повторної і високозатратної зміни структури капіталу державних банків.

Чи не надто багато уваги приділено зниженню інфляції –

раптовому її послабленню – за рахунок економічного зростання?

Як зазначалося раніше, перші програми МВФ у Польщі та Росії надавали великого значення швидкісній дефляції. Але ці програми також недооцінювали складність взаємодії попиту і пропозиції, пов’язаних з інституційною кризою та лібералізацією цін, та недостатньо зважали на те, що їх шокові ефекти різко зменшуватимуть обсяг виробництва і будуть високоінфляційними.

У 1992–1998 рр. для усіх 25 країн з перехідною економікою, вказаних у табл. 2 і 3, існував міцний зв’язок між спадом обсягу виробництва і рівнем інфляції, як показує таке рівняння (коефіцієнти t – у дужках):

(3.6) (–4.6) (–7.9) (2)

N = 175, R2 = 0.61, i = 1, 2…..25



(5.3) (–2.2) (–9.2) (3)

N = 200, R2 = 0.53, i = 1, 2…..25

У цих двох рівняннях gV,t – зміна ВНП у процентах за рік t, пt – процентний коефіцієнт інфляції, поділений на 100, у році t. N – кількість досліджень, а i – номер країни. З метою оцінки як gіy, такі пі визначаються за допомогою кореня квадратного частки країни у загальному обсязі ВВП, вираженому в PPP дол. Остаточні оцінки вказують, що інфляція останнього року знижує поточне зростання і спад в обсязі продукції в останньому році підвищує рівень поточної інфляції. Однак існує найтісніший зв’язок між поточним спадом продукції і поточною інфляцією. Ці дані підтверджують, що трансформаційний спад належить до стагфляційного типу і спад випуску продукції, як і зростання інфляції, мали значною мірою спільні причини.

Поєднання різних типів політики, що мало сприяти дефляції за таких умов, – один із видів жорсткої фіскальної політики, поєднаної з «поступливою» монетарною політикою. Процес дефляції також має бути поступовим, щоб легше пристосуватися до великих змін у порівняльних цінах. На практиці дефляція була швидкісною лише в Хорватії. У країнах Центральної Європи і Балтії (за винятком Румунії в 1993 р. і Болгарії у 1997 р., що зазнали сильних інфляційних змін) процес дефляції більш чи менш поступовий. Проте більшості країн СНД не вдалося втримати під контролем їх бюджетні дефіцити і, відповідно, вони зазнали періодів дуже високої інфляції, навіть гіперінфляції. Як уже зазначалося у попередніх розділах, спад продовжується, а підйом або ще дуже скромний, або ще не реалізований. Таким чином, на практиці повний провал макроекономічної політики вдалося обмежити переважно в країнах СНД у 1992–1994 рр. (у Таджикистані і Туркменістані це продовжилося в 1995 р.).

На прогресивній стадії переходу коефіцієнт дефляції обмежується міжнародним рухом капіталу, що обмежує свободу центральних банків встановлювати й підтримувати процентні ставки набагато вищі від світового рівня. Супровідні дилеми добре відомі. Якщо валютний курс фіксований, обмежувальна монетарна політика спонукає припливи капіталу, оскільки позичальники замінюють зовнішній на внутрішній борг і зарубіжні інвестори купують внутрішні активи. Стерилізація таких припливів можлива, але дорога і тому має свої обмеження. Якщо обмінний курс коливається, припливи капіталу спонукають до підвищення вартості місцевої валюти. Це допомагає знизити інфляцію у короткий термін, але може також призвести до великого дефіциту поточного рахунку, і, отже, це знижує ризик раптової девальвації і вищої інфляції у середній термін. Позичальники в країнах з перехідною економікою мають мало досвіду в оцінюванні ризику обмінного курсу. Недооцінки особливо ймовірні, якщо очікування формуються протягом тривалих періодів реального подорожчання. Тенденція подорожчання – риса перехідного періоду, що підтримується кількома факторами, два основні з яких – зниження обмінного курсу на початковому етапі, поліпшення продуктивності і рівня доходів протягом подальшого перехідного періоду. Поліпшення продуктивності є, зокрема, швидким у країнах, де реформи мають успіх. Такі країни належать також до ймовірних кандидатів для членства у Європейському Союзі і з цієї причини залучають більше прямих іноземних інвестицій, надалі підтримуючи подорожчання. Такі умови зобов’язують до політики регулювання процентних ставок, що не є дуже обмежувальною та покладає більше навантаження на уряд проводити обмежувальну фіскальну політику. Однак якщо така фіскальна політика не буде прийнята, то будь-яка спроба здійснення швидкої дефляції за допомогою жорсткої обмежувальної монетарної політики і політики валютного курсу обміну може швидко дати зворотний ефект, оскільки це могло б спричинити дефіцит поточного рахунку, що може в якийсь період призвести до кризи довір’я і завершитися стагфляцією.

Короткотерміновий прибуток у рівні дефляції потім досягається за рахунок підвищеного ризику макроекономічної нестабільності. На шляху до членства у Європейському Союзі короткотерміновий зовнішній борг має тенденцію швидко збільшуватися, тому в цей період доцільно підтримувати міжнародні резерви високими та зростаючими, навіть якщо така тривога щодо стабільності зумовить певний спад рівня дефляції.

Які уроки можна використати для тих країн з перехідною

економікою, які все ще борються за досягнення макроекономічної стабільності та економічного зростання?

Уроки, які варто взяти з цих 10 років перехідного періоду, подаємо нижче.

1. Більшість колишніх підприємств державної форми власності, особливо великих, постраждали від британського синдрому Leyland/Rover: накопичення проблем, які стосуються їх структури, такої величини, що ці підприємства не підлягають ні значній «стратегічній» перебудові, ні швидкому відновленню, якими б не були їх нова власність і регуляторна основа. Маючи фінансові, управлінські та інші обмеження і слабке стимулювання позитивів, такі країни (крім тих, що мають великих іноземних інвесторів) переважно здатні лише на «захисну» реструктуризацію.

2. Успіх перехідного періоду залежить, перш за все, від швидкого створення умов (інституційних, правових, мікроекономічних та макроекономічних), що є сприятливими для розвитку і зростання нового приватного сектора, внутрішнього і/або зовнішнього.

3. Такий розвиток цього нового сектора полегшується зростаючою конкуренцією у результаті лібералізації цін, що дає змогу державним підприємствам продавати основний капітал, накладаючи на них жорсткі бюджетні обмеження, підтримуючи прямі іноземні інвестиції та зменшуючи перешкоди для входження в ринок новим сферам бізнесу. Кількість таких сфер, окрім сільського господарства, має становити близько 0,5 млн. на кожних 10 млн. населення, а малі та середні підприємства мають у кінцевому рахунку давати 50–60% від ВНП.

4. Рівень інфляції на ранній стадії має бути не дуже низьким і не дуже високим (не більш ніж 40% щороку) та наближатися до рівня ЄС.

5. Політика дефляції має містити всі ключові макроекономічні компоненти: фіскальні, грошові, валютний курс і, відповідно, заробітну плату й прибутки. У разі тісного зв’язку між бюджетним дефіцитом і зростанням грошової маси в країнах з перехідною економікою необхідна жорстка фіскальна політика. Однак її може бути не достатньо, тому інших політиків варто використовувати у ролі помічників. Вартість дефляції нижча, якщо керівні грошово-кредитні заклади політично незалежні. Незважаючи на крайні рішення, валютні ради можуть мати успіх.

6. Вибір режиму валютного курсу не дуже важливий з точки зору антиінфляційної політики, але це допоможе мати на певному етапі помірно чи навіть повністю гнучкий режим з метою забезпечення приватного сектора точнішою інформацією про ризик обмінного курсу і, отже, встановлення ліпшого захисту проти спекулятивних припливів капіталу та надмірного зростання зовнішнього боргу.

7. Суттєва інституційна основа для стабільного макроекономічного середовища включає, крім незалежного центрального банку, солідну регуляторну структуру для фінансових установ: банків, страхових і пенсійних фондів, фондових бірж.

8. Для залучення прямих іноземних інвестицій та уникнення відпливу капіталу вкрай необхідною є зовнішня надійність. Для того, щоб забезпечити надійність, валютний курс має бути конкурентним впродовж тривалого періоду часу, щоб переконати, що міжнародні резерви високі щодо імпорту та зовнішнього боргу, особливо боргу короткотермінового.

9. Щоб надати стабільності, фіксальну політику необхідно спрямовувати на задоволення критеріїв Маахтрістської угоди щодо загального урядового бюджетного дефіциту та державного боргу. До того ж якщо політика має обслуговувати мету розвитку, то додатково її потрібно спрямовувати на нижчі відносно ВВП податки (і, отже, державні витрати) та в межах державних витрат сприяти витратам на освіту й інфраструктуру за рахунок соціальних трансфертів, захисту і субсидій.

10. Високий рівень структурного безробіття потребує змін у Кодексі про працю, щоб збільшити гнучкість ринку праці, наприклад зменшуючи витрати, пов’язані з наймом та звільненням з роботи. Він також спонукає уряд до активної ролі уряду в освіті та навчанні.

Ці 10 уроків збігаються з висновками, отриманими Виплошем у його останньому спостереженні: починати рано і рухатися швидко; макростабілізація – передумова для розвитку; режим валютного курсу значною мірою не відповідає інфляції; мікроекономічні основи/структурні реформи важливі і для стабільності, і для зростання. Проте додаткові питання, на яких ми наголошуємо, – це зв’язки між напрямками політики та зростанням нового приватного сектора і важливість політики валютного курсу для конкурентоздатності, надійності та стабільності.