Дефініція мови. Мова як знакова система, Детальна інформація

Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає:

а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена їх структурними властивостями та відношеннями.

б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.

Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.

У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.

І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються.

Таке розрізнення рівнів семіотичного аналізу мови, яке свого часу запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину галузь дослідження мови, а по-друге, формувало цілісний підхід до висвітлення мови як соціокультурного феномена.

На розрізнення рівнів семіотичного аналізу звертає увагу Р.Карнап у своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну семіотику від чистої семіотики.

Завдання емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли. Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні мовні системи, насамперед створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим» синтаксисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну семантику та логічну прагматику. Виділенням логічної семіотики Карнап показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою спілкування, а інструментом, методом дослідження предмета логіки. Мова логіки є втіленням, реалізатором мислення і, головне, методом дослідження мислення.

Оскільки природна мова, інструмент спілкування, є також втіленням у собі мислення, то результати її синтаксичного, семантичного та прагматичного аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до розуміння специфічних проблем логічної семіотики. А іноді те, що в логічній семіотиці є нормою, в емпіричній семіотиці є винятком, який обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру.

Наприклад,, аналізуючи розрізнення рівнів семіотичного аналізу, К.Огден і Дж.Річардс звертаються до схеми, яка дістала назву «трикутник співвіднесення»:

С

Вершини трикутника репрезентують три різні системи: А, В, С, відношення між якими забезпечує спілкування.

А — символ (у природній мові насамперед слово);

В — предмет, до якого відноситься символ (слово). Предмет, на який вказує символ, називають референтом, денотатом;

С — посередник між символом і референтом. Цим посередником є думка, яку називають смислом, інформацією про предмет.

Суцільні лінії трикутника вказують на реальні відношення між символом та предметом і водночас на те, що відношення між символом і предметом виникли завдяки посередництву думки (смислу).

Отже, смисл — це така інформація про предмет, яка однозначно характеризує предмет.

Звідси випливає, що знаки можуть мати один денотат, але різний смисл, і не можуть нести різний смисл, а вказувати на один і той самий денотат.

Наприклад, вирази «Засновник логіки» і «Вчитель Олександра Македонського» мають один і той самий денотат, але різний смисл.

Ці міркування, що випливають із розгляду «трикутника співвіднесення», є загальними як для емпіричної, так і для логічної семіотики (оскільки в природних і штучних мовах мають місце ситуації відношення знака і предмета).

Аналіз наведеної схеми показує, що вона зображує, по суті, не відношення трьох рівнів аналізу мови, не процес спілкування, а інформацію семантичного відношення (тобто відношення між знаком і значенням через посередництво смислу). У цій схемі відсутній прагматичний рівень. Він лише передбачається у вигляді різноманітних станів свідомості.

Але головна мета цієї схеми полягає у тому, щоб показати, що синтаксис, семантика і прагматика — це рівні аналізу, і якщо брати їх ізольовано один від одного, то вони стають своєрідними абстракціями. Але це не означає, що кожен із рівнів аналізу не може бути застосований самостійно. Фактично це є нормою в логічній семіотиці.

Якщо досліджують знакові системи не як засіб спілкування, а як засіб фіксації, переробки, зберігання інформації, то отримують семантичний рівень аналізу, який виникає в результаті абстрагування від комунікативної функції мови. А це означає, що знакова система перестає бути мовою в лінгвістичному смислі. Ця абстракція застосовується під час вивчення мов науки логіки та математики.

Якщо аналізують знакові системи з погляду їхніх структурних властивостей і відношень, то отримують синтаксичний рівень аналізу, який виникає завдяки абстрагуванню від семантичного і прагматичного аспектів знакових систем.

Найчастіше наведені абстракції використовуються в логіці у процесі дослідження формалізованих мов.

5.Список використаної літератури

Хоменко І.В. Логіка – юристам. – К., 1997.

Конверський А.Є. Логіка. – К., 1998.