Вірменська мова та її зв'язки з іншими індоєвропейськими мовами, Детальна інформація

Незалежно від Н.Я.Марра, про змішаний характер вірменської мови з 1911р. почав говорити також І.Карст. На його думку, у вірменській мові, поруч з індоєвропейською (за Карстом – напівіндоєвропейською), можна відкрити і інші прошарки, при цьому його представлення про характер цих прошарків доволі суперечливі.

~

\x20AC

¦

E

ae

\x02C6

¦

\x00A8

Jязки яких тоді були ще не дуже відомі, в так звану азіанічну групу. В цю групу в різний час включались фактично як ті давньомалоазійські мови, індоєвропейське походження яких в даний час не викликає сумніву, так і хуритська, урартська, протохетська. Г.Капанцян намагався включити в цю групу і вірменську мову. При цьому він не заперечує числені лексичні і граматичні елементи вірменської мови індоєвропейського походження (а також хетського) та числені вірмено-кавказькі лексико-граматичні паралелі, які зазвичай наводяться на доказ належності вірменської мови до кавказьких. Тим самим він пропонує думку, що у вірменській мові співіснують різнорідні елементи. В остаточному вигляді Г.Капанцян виклав свою теорію в праці “До походження вірменської мови”.

Якщо Г.Капанцян говорив про “азіанічне” походження вірменської мови, то деякі американські лінгвісти висували гіпотезу про її спорідність з давньоанатолійською мовою. Так, американський лінгвіст Е.Стертевант висунув так звану індо-хетську гіпотезу, згідно якої індоєвропейська прамова разом з хетською бере початок від індохетської прамови. Багато американських лінгвістів поділяли точку зору Стертеванта, вказуючи при цьому на так звані ларингальні звуки, які добре збереглися в хетській і відображені у вірменській у вигляді h, проте в інших індоєвропейських мовах не залишили таких явних слідів. В зв’язку з цим деякі американські лінгвісти ставили вірменську мову між індоєвропейською і хетською, а В.Остін зараховує її до давньоанатолійських. Проте думка В.Остіна не знайшла підтримки, а теорія Стертеванта була рішуче розкритикована Х.Педерсоном.

Поруч з цими гіпотезами виділяється ще й гіпотеза про тісну вірмено-фрігійську спорідненість. Ще в давні часи Геродот, Евдокс і Діонісій Галікарнасський говорили про значну близкість вірмен з фрігійцями. Геродот вважав вірмен фрігійськими переселенцями, а Евдокс казав про фрігійське походження вірмен і про близькість їх мови до фрігійської. Діонісій Галікарнасський вказує на схожість їх мов і зброї. Однак брак фрігійського мовного матеріалу не дає можливості прийти до певних висновків. Тому вчені висловлююють найрізноманітніші думки. Частина вчених взагалі не визнає наявності близької спорідненості (Гюбшман, Мейе, Маркварт, Ташян, Ачарян). Інші, навпаки, наполягають на ній. Бонфанте, Дьяконов, Георгієв, Бенецьяну вказують на деякі спільні фонетичні зміни і граматичні явища. Однак, по-перше, фрігійська мова вважається мовою centum, тоді як вірменська мова є мовою satem; по-друге, лексика, що зберігался не дає права говорити про тісну вірмено-фрігійську спорідненість; по-третє, *u у фрігійській мові не переходить в g, *en та *on не переходять в in, un на відміну від вірменської мови. Так, О.Хаас ствержував, що у Фрігії жили близькі до вірмен племена і саме їх мова була схожою на вірменську, а не сама фрігійська.

На сучасному етапі розвитку порівняльно-історичного мовознавства вчені дійшли висновку щодо утворення вірменською мовою самостійної гілки в родині індоєвропейських мов.

В роз’язанні цього питання особлива роль належить Г.Гюбшману, який належав до Лейпцигської школи молодограматиків. На початку своєї наукової діяльності Гюбшман займався іранистикою. При вивченні іранських мов його увагу привернула вірменська мова, яка на той час відносилася до іранських мов. В подальшому він все життя і наукову діяльність присвятив вивченню вірменської мови.

Спочатку Гюбшман дотримувався тієї ж точки зору, що й їнші дослідники, а саме відносив вірменську мову до іранських. Проте вже тут він встановлює два пункти, які заперечують дану думку: не властиве для іранських мов вірменське закінчення орудного відмінку однини та дієслівне закінчення другої особи однини, яке протиставлялось іранським фонетичним законам. В процесі подальшого глибокого вивчення вірменської мови Гюбшман помічає з одного боку повну відповідність багатьох вірменських слів з іранськими, а з другого – багато рис, які дають підставу сумніватися в її індоєвропейському характері. Він вважає, що вірменські слова відповідні іранським не є власне вірменськими, а запозичені з іранських мов. Отже, першим кроком в розв’язанні проблеми визначення місцезнаходження вірменської мови Гюбшман вважає – обмеження іранських запозичень в вірменській мові, а відповідно і інших запозичень. Обов’язковою умовою вирішення цього питання він вважав уточнення взаємовідносин вірменської з іншими індоєвропейськими мовами на основі її фонетичної системи та її змін. З цією метою він використовує відомий младограматичний принцип – виявлення фонетичних законів, що не допускають винятків.

Найважливішим доказом неіранського характеру вірменської мови для Гюбшмана є специфіка вірменських дзвінких приголосних, які він протиставляє іранським. Порівняльний аналіз цих приголосних показує, що санскритському і іранському b,d,g у вірменській мові відповідає інколи p,t,k, а інколи b,d,g. Розглядаючи дане явище Гюбшман приходить до висновку, що в іранській мові-основі втрачена придиховість, таким чином дзвінкі придихові співпали з дзвінкими простими.

Таким чином бачимо перше пересування приголосних, в результаті якого вірменські дзвінкі і прості придихові, на відміну від іранських, не співпали.

Гюбшман також розглядає проблему утоворення вірменських свистячих з задньоязикових та процеси палаталізації, і приходить до висновку, що по утворенню свистячих з первинних задньоязикових вірменська мова близька до арійських і славянолитовських. За палаталізацією задньоязикових вона частково належить до арійських, а з іншого боку, так же як і славянолитовські вона залишає ці задньоязикові без змін. Звідси випливає, що вірменська мова не належить до іранських, хоча в ній *s переходить в h і деякі приголосні і консонантні групи представляються однаково. Це означає, що місце вірменської мови серед іранських і слов’янолитовських.

В 1875р. вийшла стаття Г.Гюбшмана “Про місце вірменської мови серед індоєвропейських мов”, в якій автор застосовуючи принцип звукових законів, відмежовує власне вірменську лексику від іранських запозичень. В той же час, вказуючи на важливі відмінні риси вірменської мови від іранської в граматичній побудові, він приходить до висновку, що “ вірменську мову слід помістити між іранськими та славянолитовськими як самостійну гілку”. В подальшому в “Вірменських дослідженнях” він дає етимологію 299 власне індоєвропейських вірменських слів, вказує на важливі відмінні риси вірменської мови від іранських в області фонетики, аналізує граматичну структуру вірменської мови в порівняльному аспекті. “Вірменська граматика” Г.Гюбшмана фактично є етимологічним словарем вірменської мови, де він дає етимологію 1971 слова та 217 власних назв.

Серед числених статей Гюбшмана слід зазначити “До хронології вірменських звукових законів”, де він встановлює час редукції та змін голосних і дифтонгів i, u, e, eay, oy, iv в некінцевій (ненаголошеній) позиції, відносячи ці зміни до кінця другого початку першого століття.

Гюбшман розробив також наукову транскрипцію вірменської мови на латинській основі, яка і досить використовується в наукових роботах

Точка зору Гюбшмана знаходить підтримку з боку К.Бругмана та Г.Остгофа, витісняючи точку зору на вірменську мову як на іранську і знаходить загальне визнання. В подальшому в області порівняльного вивчення вірменської мови успішно працюють як європейські, так і вірменські вчені. Серед європейських вірменістів особливе місце займають А.Мейє та Х.Педерсен, які в своїх числених працях так чи інакше займалися питаннями вірменської мови. З цих праць особливо важливими є “Нарис порівняльної граматики класичної вірменської мови”, “Дослідження з порівняльного синтаксису вірменської мови”, “Діалектна позиція вірменської мови” та ін. А.Мейє, “До історії вірменської мови”, “Вірменська і сусідні мови”, “Вказівні займенники давньовірменської мови” та ін. Х.Педерсена.

Серед інших невірменських дослідників слід згадати С.Бугге, Е.Лідена, Г.Деетерса, Х.Петерсона, В.Пізані, Л.Заброцького, Г.Золта та ін. Книга Г.Золта “Місце вірменської мови серед індоєвропейських мов” є своєрідним вступом в порівняльну лексикологію вірменської мови, в основі якої лежить принцип ареальної лінгвістики. Вона є першою спробою використання лексичних ізоглосс для вирішення питання про місце даної мови серед споріднених мов.

Не тільки Г.Гюбшман розв’язуючи проблему місцезнаходження вірменської мови застосовував дані слов’янських мов. Це робили і інші дослідники, і отримані результати завжди свідчили про те, що вірменська і слов’янські мови мають багато спільного. Вірмено-слов’янські лексико-граматичні паралелі представляють великий інтерес для дослідників. А.Мейє писав: “Якби вірмено-балтослов’янські кореспонденції продивлялись так же методично як це має місце для грецької і арійської мов, їх кількість можна було б легко збільшити.” Безумовно, лексеми гетерогенні. Багато серед них збігів, які утворюють не лише семантичні, а й словотворчі групи близькі за характером утворення основи і структурно-семантичними властивостями кореня, є і збіги, що характеризуються в основному лише кореневою близькістю. Особливу групу, щоправда нечислену, утворюють ексклюзивні вірмено-слов’янські ізолексеми, які практично ніде не знаходять відповідностей. Згідно статистичним даним, наведеним Р.Ачаряном, “індоєвропейська мова має 2233 кореневих слова. З цих 2233 слів вірменська зберігла 718. З цих 718 слів 527 близькі грецькій, 435 – слов’янським та 433 – індо-іранським мовам, при цьому у вірменській мові є 1 слово, близьке лише грецькій, 18 слів – лише індо-іранським та 28 слів – лише слов’янським мовам.”

Вірменську і слов’янські мови об’єднує певна кількість фоно-морфологічних відповідностей.

Фонетичні ізоглоси:

палаталізація *k, *g, *gh в мовах satem вірменській, індоіранських, слов’янських, балтійських, албанській та ін., на відміну від грецької, італійської, германських, кельтських, хетської, де має місце опозиція велярних та лабіовелярних.

перехід дзвінких зімкнених придихових в прості дзвінкі у вірменській, слов’янських, балтійських, албанських, іранських, кельтських, германських, на відміну від грецької та італійської, де представлені фрикативні.

перехід індоєвропейського *\x014F в “o” у вірменській і слов’янських мовах на відміну від германських, литовської, індо-іранських мов, де індоєвропейське *\x014F відображається як “a”.

випадання індоєвропейського *\x2202 в другому некінцевому складі у вірменській, слов’янських, балтійських, германських мовах, на відміну від грецької, де *\x2202 відображується як “а”.