Ідеї економістів першої половини 19 ст., як теоретична база наступних економічних теорій, Детальна інформація

У роботі "До характеристики економічного романтизму (Сісмонді і наші вітчизняні сісмондисти)" В. І. Ленін писав: "...в історії політичної економії Сісмонді займає особливе місце, стоячи осторонь від головних течій... він гарячий прихильник дрібного виробництва, що виступає з протестом проти захисників і ідеологів великого підприємництва...".

Ім'я й ідеї Сісмонді виявилися в центрі боротьби, що вели в 90-х роках російські революційні марксисти проти ліберальних народників. Народники заявляли, що капіталізм у Росії не може і не повинний розвиватися, тому що народ занадто бідний, щоб споживати маси товарів, що будуть вироблятися капіталістичними підприємствами. На відміну від інших країн, що раніш вступили на шлях промислового розвитку, Росія не може розраховувати і на збут товарів на зовнішніх ринках: ці ринки вже давно захоплені. Народники висловлювалися за те, щоб Росія пішла "особливим" шляхом розвитку: до соціалізму, минаючи капіталізм, через дрібне кустарне виробництво і селянську громаду. При цьому вони, власне кажучи, повторювали дрібнобуржуазні, утопічні ідеї Сісмонді, що пророкував у свій час крах капіталізму від "недоспоживання" і теж покладав надії на кустарів і селян.

Російські марксисти, спираючи на навчання Маркса, і зокрема на його теорію відтворення, доводили, що капіталістичний шлях розвитку для Росії закономірний і прогресивний. Невірно, що бідність населення виключає розвиток капіталізму. Він сам створює для себе ринок: зростаючі фабрики пред'являють попит на засоби виробництва, що вийшли із селян робітники змушені купувати споживчі товари, що вони раніш самі для себе робили. Ріст капіталізму йде через кризи і потрясіння, але він йде! І чим більше розвиває капіталізм продуктивні сили, тим вірніше готує він умови для соціалістичної революції. У цьому - історична місія капіталізму. Віддаючи належне Сісмонді як критику капіталізму, марксисти вказували на утопічність і реакційність його економічних поглядів, що у нього сприйняли народники.

Особлива позиція, що займав у політичній економії Сісмонді в противагу як англійській класичній школі, так і "школі Сея", дозволила йому побачити й у відомій мері проаналізувати ряд важливих сторін капіталізму з великою оригінальністю і проникливістю. Сісмонді був першим великим економістом домарксового періоду, що поставили під сумнів аксіому про природність і вічність капіталізму. Він намагався ввести в політичну економію історичний і соціологічний елемент. У політичній економії Сісмонді бачив у першу чергу не науку про буржуазне багатство, а науку про удосконалювання соціального механізму в інтересах людського щастя. Він був талановитим критиком капіталізму і буржуазної політичної економії свого часу. У творах Сісмонді, що відрізняються яскравим і живим літературним стилем, відбилася його особистість гуманіста і радикала, що щиро співчував трудовому народу і по-своєму шукав рішення гострих соціальних проблем.

Соціально-економічні ідеї Сісмонді склалися у 1815 – 1819 роках. Він виклав їх в опублікованій у 1819 р. книзі "Нові початки політичної економії, чи Про багатство в його відношенні до народонаселення". Це головний внесок Сісмонді в економічну науку. Книга незабаром зробила його економістом з європейською популярністю. У 1827 р. Сісмонді випустив друге видання, де його полеміка зі школою Рікардо в Англії і "школою Сея" у Франції ще більш загострена. Економічну кризу 1825 р. він вважав доказом своєї правоти і помилковості представлень про неможливість загального надвиробництва. У передмові до цього видання є ноти торжества над опонентами. Це не заважало йому, утім, завжди відноситися до Рікардо з великою повагою.

Книга ця, як пише Сісмонді, виникла не стільки в результаті заглибленого вивчення праць інших учених, скільки виросла з життєвих спостережень, що переконали його в невірності самих основ "ортодоксальної" науки, тобто навчання Сміта, як воно було розвинуто, з одного боку, Рікардо, а з іншого боку - Сеєм. Як ми знаємо, Рікардо розглядав усі суспільні явища з погляду інтересів виробництва, росту національного багатства. Сісмонді заявив, що виробництво не самоціль, що національне багатство, по суті, не багатство, тому що від нього переважній більшості населень дістаються жалюгідні кріхти. Шлях великої промисловості згубний для людства. Сісмонді вимагав, щоб політична економія бачила за своїми абстрактними схемами живу людину.

Ідеалом для Сісмонді є не напівнатуральне рабовласницьке господарство, а патріархальне господарство незалежних фермерів і ремісників.

Критика капіталізму з боку Сісмонді була дрібнобуржуазною. Це не слід розуміти примітивно. Навряд чи крамар, чи кустар представлялися Сісмонді вінцем утвору. Але він не знав іншого класу, з яким міг би зв'язати свої надії на краще майбутнє людства. Сісмонді бачив нещастя промислового пролетаріату і чимало писав про його важке положення, але він зовсім не розумів його історичної ролі. Сісмонді виступив в епоху, коли формувалися ідеї утопічного і дрібнобуржуазного соціалізму. Сам він ні в якій мірі не був соціалістом і не менш негативно, чим Рікардо, відносився до утопій Оуена й ін. Але сама епоха додала сісмондистській критиці капіталізму, усупереч його бажанню, соціалістичний характер. Сісмонді виявився родоначальником дрібнобуржуазного соціалізму, насамперед у Франції, але у відомій мірі й в Англії. Маркс і Енгельс відзначили це вже в 1848 р., у "Маніфесті Комуністичної партії".

Сісмонді поставив у центр своєї теорії проблему ринків, реалізації і криз і тісно зв'язав її з розвитком класової структури буржуазного суспільства, з тенденцією до перетворення мас трудящих у пролетарів. Тим самим він потрапив у саму крапку, схопив протиріччя, що історично розвивалося, що з невеликої болячки в часи Сісмонді перетворилося потім у небезпечну недугу. Не буде перебільшенням сказати, що проблемі економічних криз присвячені тисячі, може й десятки тисяч робіт у літературі по політичній економії. Праці Сісмонди не загубилися в цій масі. Звичайно, Сісмонді не розв'язав проблему криз. Але вже тим, що він неї поставив (у 1819 р.!), він зробив великий крок вперед у порівнянні зі своїми сучасниками. Оцінюючи внесок Сісмонді в науку, В. І. Ленін писав у названій вище роботі: "Історичні заслуги позивають не по тому, чого не дали історичні діячі порівняно із сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового порівняно зі своїми попередниками".

Для Рікардо і його послідовників економічний процес був нескінченною серією станів рівноваги, а перехід від одного стану рівноваги до іншого відбувався гладко, шляхом автоматичного "пристосування". Їх цікавили саме ці стани рівноваги, а переходи вони в сутності ігнорували. Сісмонді ж заявив, що ці переходи являють собою не гладке пристосування, а найгостріші кризи, механізм яких саме і важливий для науки.

Модель капіталізму в Сісмонді полягає, грубо говорячи, у наступному. Оскільки рушійною силою і метою виробництва є прибуток, капіталісти прагнуть вичавити якнайбільше прибутки зі своїх робітників. Унаслідок природних законів розмноження пропозицію праці хронічно перевищує попит, що дозволяє капіталістам утримувати зарплату на голодному рівні. Щоб прожити, робітники змушені працювати, як відзначав Сісмонді, 12- 14 годин на добу. Купівельна спроможність цих пролетарів украй низка й обмежується невеликими кількостями предметів першої необхідності. Тим часом їхня праця здатна робити усе більше і більше товарів. Упровадження машин лише підсилює диспропорцію: вони підвищують продуктивність праці й одночасно витісняють робітників. У результаті неминуче виходить, що усе більше суспільної праці зайнято виробництвом предметів розкоші багатих. Але попит останніх на предмети розкоші обмежений і хитливий. Звідси майже без проміжних ланок у логіку Сісмонді виводить неминучість криз надвиробництва.

Звідси ж випливають і рецепти, що дає Сісмонді. Суспільство, у якому існує більш-менш "чистий" капіталізм і переважають два класи - капіталісти і наймані робітники, приречено на жорстокі кризи. Порятунку Сісмонді шукає, подібно Мальтусу, у "третіх особах" - проміжних класах і прошарках. Тільки для Сісмонді, на відміну від Мальтуса, це насамперед дрібні товаровиробники - селяни, кустарі, ремісники. Крім того, Сісмонді думав, що розвиток капіталістичного виробництва неможливо без великого зовнішнього ринку, що він трактував односторонньо: як збут товарів більш розвитих країн у менш розвиті. Наявністю зовнішніх ринків пояснював він той факт, що Англія ще не задихнулася під тягарем свого багатства.

Сісмонді вимагав широкого втручання держави в господарське життя. Тільки за допомогою держави сподівався він затвердити в економічному житті ті природні і здорові норми, що стихійний процес розвитку нестримно підривав. Сісмонді пропонував ряд мір, у той час казавшихся небезпечно соціалістичними, але тепер цілком прийнятних для капіталістів: соціальне страхування і забезпечення для робітників, участь робітників у прибутках підприємств і т.п.

Але в основному Сісмонді дивився не вперед, а назад. Порятунку від лих капіталізму він шукав у штучному збереженні старих порядків, у недопущенні концентрації багатства в руках декількох осіб. Він зовсім не бачив, що в його час ці спроби зупинити розвиток капіталізму були безглузді. Сісмонді, звичайно, не хотів повернення до середніх століть, до феодалізму. Але він бажав, щоб нелюдський хід капіталізму був зупинений шляхом насадження суспільних інститутів, що під видом нового повернули б "добрі старі часи". Щоб створити робітникам забезпеченість, він пропонував увести систему, що нагадує старі ремісничі цехи. Він хотів би відродити в Англії дрібну земельну власність. Цей економічний романтизм був утопічним і по суті реакційним, тому що він заперечував прогресивну суть розвитку капіталізму і черпав своє натхнення не в майбутньому, а в минулому.

4. Розвиток економічної думки у Франції в першій половині 19 ст. Школа Сея



Офіційну економічну науку у Франції в першій половині XІХ в. представляла "школа Сея". Спочатку в цій буржуазній школі економістів був сильний антифеодальний напрямок. Але в міру загострення класової боротьби між буржуазією і пролетаріатом ідеологічне вістря в офіційній науці усе більш зверталося проти робітничого класу, проти соціалізму. "Школа Сея" вихваляла підприємця-капіталіста, проповідувала гармонію класових інтересів, виступала проти робітничого руху. В економічній політиці її головним принципом було laіssez faіre.

Критика апологетичних поглядів Сея, згідно яким прибуток капіталіста породжується капіталом без всякої експлуатації робітників, мала найважливіше значення для вироблення теорії прибавочної вартості Маркса. З ім'ям Сея зв'язана постановка в буржуазній політекономії такої важливої проблеми, як механізм реалізації суспільного продукту. І в цій області критика Сея, що заперечував закономірність криз надвиробництва, зіграла помітну роль у розвитку економічного навчання марксизму.

У спеціальних областях економічної науки у Франції, як і в Англії, відзначався значний прогрес. В історичній перспективі особливе значення мала спроба Курно застосувати в економічній теорії математичні методи аналізу.

Жан Батист Сей народився в 1767 р. у Ліоні. Він походив з гугенотської буржуазної родини. У дитинстві Сей одержав непогану освіту, але рано почав службу в торговій конторі. Він посилено займався самоосвітою.

Вивчаючи політичну економію, Сей насамперед штудиював "Багатство народів" Сміта.

Одночасно Сэй працював над великим твором, що вийшов в 1803 р. під заголовком "Трактат політичної економії, чи Простий виклад способу, яким утворяться, розподіляються і споживаються багатства". Ця книга, що Сей згодом багаторазово переробляв і доповнював для нових видань (при житті автора їх вийшло п'ять), так і залишилася головним його добутком.

"Трактат" Сея являв собою спрощене, схематизоване й очищене, як він вважав, від непотрібних абстракцій і складностей виклад Сміта. Трудова теорія вартості, з якої, хоча і не цілком послідовно, випливав шотландець, поступалася місцем "плюралістичному" трактуванню, де вартість ставилося в залежність від ряду факторів: суб'єктивної корисності товару, витрат його виробництва, попиту та пропозиції. Ідеї Сміта про експлуатацію найманої праці капіталом (тобто елементи теорії прибавочної вартості) зовсім зникли в Сея, уступивши місце теорії факторів виробництва. Сей наслідував Сміта в його економічному лібералізмі. Він вимагав "дешевої держави" і виступав за зведення до мінімуму її втручання в економіку. У цьому відношенні він примикав також до фізиократичної традиції. Економічний лібералізм Сея мав особливе значення для долі книги й автора.

Для марксистів Сей насамперед засновник вульгарної політичної економії XІХ в. Використовуючи слабкі сторони Сміта й у прямій полеміці з Рікардо, він замінив їхнє прагнення до глибокого аналізу корінних закономірностей капіталізму ковзанням по поверхні економічних явищ. Проте Сей займає важливе місце в історії буржуазної науки. Сей був першим, хто в ясній формі висловив думку про рівноправну співучасть факторів виробництва - праці, капіталу і землі - у створенні вартості продукту. Після того як ця ідея була розвита в роботах багатьох авторів, економістам 70-90-х років залишалося тільки створити єдину теорію у відношенні принципів, на основі яких оплачуються "послуги" кожного фактора. Таким чином, Сей є родоначальником буржуазно-апологетичної теорії розподілу.

У теорії Сея прибуток з'являється як природне породження капіталу, а рента - як природне породження землі. І те й інше зовсім незалежно від суспільного ладу, від класової структури, від форми власності. Капітал приносить прибуток, як яблуня - яблука, а смородинний кущ - ягоди смородини.

Ця концепція в корені протилежна трудовій теорії вартості і теорії прибавочної вартості. Вона заперечує експлуатацію робітників капіталістами і землевласниками і зображує економічний процес як гармонійне співробітництво рівноправних факторів виробництва. Головний твір Фредеріка Бастіа, що одержав із усіх послідовників Сея найбільшу популярність, так і називався: "Економічні гармонії". От чому для Маркса, як уже говорилося, теорія факторів виробництва була найважливішим утіленням вульгарної політичної економії.

Теорія факторів виробництва в тім виді, у якому її викладали Сей і його учні, навіть у буржуазній науці заслужила репутацію надмірно спрощеної і поверхневої. Шарль Жид, відомий французький історик економічної думки, писав, що "необхідність ясності у викладі іноді примушувала його (Сея) сковзати по поверхні важливих проблем замість того, щоб проникати всередину них. У його руках політична економія часто стає занадто простою. Деякі труднощі він заволікає чисто словесним дозволом. Неясність Сміта часто плідна для розуму, а ясність Сея не дає йому ніякого стимулу".

Дійсно, відповіді, що давав Сей на корінні питання економічної науки свого часу, у великій мірі були відходом від цих питань. Як утвориться вартість і чим у кінцевому рахунку визначаються ціни товарів? Як складаються пропорції розподілу створеної вартості - доходи, що приходяться на частку кожного з факторів виробництва? Сей і його учні не могли, власне кажучи, нічого сказати про це.

У своїх творах Сей розглядав окремо кожен вид доходу, але інтерес представляє лише його трактування прибутку. Як ми вже знаємо, прибуток розпадається на позичковий відсоток і підприємницький доход. Перший привласнюється капіталістом як власником капіталу, другий - капіталістом як керівником підприємства. Для Сея підприємницький доход не просто рід заробітної плати, що міг би одержувати і найманий керуючий. Це - винагорода за особливу і дуже важливу суспільну функцію, суть якого - раціональне з'єднання трьох факторів виробництва. Доходи підприємця, писав Сей,- це "винагорода за його промислові здібності, за його таланти, діяльність, дух порядку і керівництво".