Лексика, Детальна інформація

Укладено і опубліковано як навчальні посібники для шкіл і вузів також перекладні словники, в яких разом з українською виступають західноєвропейські мови — англійська, німецька, французька. Серед інших двомовних словників слід згадати великий «Пояьсько-украшський словник» за редакцією Л. Л. Гумєцької (К.: .Вид-во АН УРСР, 1958—1960 рр.}. Користуючись двомовними перекладними словниками, слід уважно ознайомитися з основними принципами їх побудови, що викладені у передмовах до словників, а також із списком прийнятих для даного словника скорочень. Щоб уникнути помилок, слід також уважно переглянути всі наведені до потрібного вам слова відповідники і вибрати з них той, що вам найбільше підходить.

4. ОРФОГРАФІЧНІ, ІНШОМОВНІ ТА ІНШІ СЛОВНИКИ

У постійному вжитку кожного учня мають бути орфографічні словники, які є необхідним додатком до чинного «Українського правопису». Адже жодний правописний кодекс не може охопити всіх окремих випадків написання десятків тисяч слів та їх форм. Найбільший «Орфографічний словник української мови», який вміщує близько 114 тис. слів, вийшов у світ у видавництві «Наукова думка» в 1975 р. за редакцією С. І. Галоващука і В. М» Русанівського. Видавництво «Радянська школа» регулярно здійснює видання словників цього типу, менших за своїм обсягом, але спеціально призначених для учнів; ці словники наводять більшу кількість граматичних форм, показують правильне написання деяких фразеологічних зворотів, потрібних для учнів географічних назв тощо. Дуже корисним для школярів є також «Словник наголосів української літературної мови» М. І. Погрібного цього ж видавництва (друге видання — 1964 р.) і словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» за редакцією М. А. Жовтобрюха (К.: Наукова думка, 1973).

Надзвичайно цінним порадником є «Словник іншомовних слів» за редакцією О. С. Мельничука, виданий у 1974 р. Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії. В словнику вміщено пояснення близько 24 тис. слів і термінів іншомовного походження. Цей словник — науково-популярне видання. У зв'язку з цим він наводить лише найпоширеніші в мові запозичення та слова-інтернаціокалізми. Разом з тим особливу увагу приділено в словнику суспільно-політичній, природничій і технічній термінології, яка тепер вживається і в загальній мові. «Словник іншомовних слів» свідчить про велике місце і вагу лексичних запозичень у сучасній українській літературній мові.

Хоча фразеологічні звороти української мови досить повно представлені, як ми бачили, і в великих загальних словниках — тлумачному та перекладних, існує кілька спеціальних сучасних збірок української фразеології. Це насамперед «Фразеологічний словник» Н.О.Батюк (К.: Радянська школа, 1966), «Словник українських ідіом» Г. М. Удовиченка (К.: Радянський письменник, 1977) тлумачного типу та «Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник» І. С. Олійника і М. М. Сидоренка (К.: Радянська школа, 1978). Останній словник допомагає читачеві оволодіти фразеологією української і російської мов шляхом зіставлення, усвідомити її специфіку в кожній з цих мов. Видавництво «Наукова думка» в різні роки випустило кілька збірок українських прислів'їв та приказок.

Цінним посібником для середньої школи є «Короткий словник синонімів української мови» П. М. Деркача за редакцією С. П. Левченка (К.: Радянська школа, 1960). Сумнівні випадки написання власних імен та форм по батькові можна перевірити за «Словником власних імен людей» (українсько-російським і російсько-українським), кілька видань якого здійснило видавництво «Наукова думка».

Особливий тип словника (хоч і тлумачного в своїй основі) являє двотомний «Словник мови Шевченка» (К.: Наукова думка, 1964). Словники мови видатних письменників полегшують пізнання їх творчої спадщини, допомагають зрозуміти значення мови як форми художньої літератури, виявити й унаочнити внесок письменника в загальномовну скарбницю.

Існує також багато галузевих словників — перекладних і тлумачних: медичний, музичний, технічний, ботанічний та ін.

ФОНЕТИКА

План

1. ЗВУКИ МОВИ

1. ЗВУКИ МОВИ

Мова має усну й писемну форми. Усна мова — це потік звуків, за якими людина розрізняє значення слів, зміст речень. Звук мови є складним явищем. По-перше, як і будь-який інший звук, він характеризується певними фізичними, акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад, залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.

По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище — це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини.

І нарешті, звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.

Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів.

Звук [л], наприклад, не тільки складова частина слів лад, колобок, легкий, а й самостійна одиниця, що відрізняється від інших звуків української мови, протиставляється їм. У мовному потоці розрізняємо ті найменші звуки, які сприймаються всіма однаково, які усталилися протягом довгого історичного розвитку мови як елементи певної системи.

Наприклад, у мовному потоці в словах жити, живе після приголосного [ж] по-різному вимовляється голосний звук: у першому слові під наголосом це виразний звук [й], в другому слові перед складом з наголошеним [е] звучить [еи]. В інших позиціях [й] може вимовлятися з різним наближенням до [е], так само як [е] залежно від місця в слові має неоднаковий ступінь наближення до [й].

Зокрема, в першому складі мені звучить [й]. Проте це не заважає нам сприймати в слові мені узагальнений звук [е], а в слові живе після приголосного [ж] — узагальнений звук [й]. Це зумовлено системною будовою мови, закономірностями зв'язків між спільнокореневими словами, усталеними змінами звуків у мовному потоці.

Фонетика (від грецького рhoneticos) — розділ науки про мову, в якому вивчається звукова система мови та зміни звукового складу слів у мовному потоці. Залежно від індивідуальної вимови, від швидкості, темпу мови, навіть від умов, у яких відбувається спілкування, змінюється звучання голосних і приголосних звуків. Проте, скільки б не було відтінків [а] або [у], скільки б не звучало різних [р], [л], для розуміння значень слів важливо, що в звуковій системі мови є узагальнені [а], [у], [р], [л], які сприймаються всіма, хто говорить українською мовою, однаково.

ОРФОЕПІЯ

26. ОСНОВНІ НОРМИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ВИМОВИ

ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

А Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [наказ], [гордість], [усно], [села], [крица], [лівий].

Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у]> [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоу], [молоко].

У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [й], а [й] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевйс'].

Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [й] та [й] до [е] не завжди однакове.

Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], а голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [й1]: [теихен'кий], [ми'н'і]. Ненаголошений [й] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [червоний].



\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D\x0D0D