Українська літературна мова післямонгольської доби, Детальна інформація

 3 Там же. — С. 19.

 4 Там же. — С. 54.

Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, а це можливо лише за послуговування рідною мовою. Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення простої мови — а це була мова юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалася національна самосвідомість. В Україні розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова.

Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську 1. Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jedno\x015Bci Ko\x015Bcio\x0142a Bo\x017Cego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов’янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом» 2.

 1 Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. — Пг., 1921. — С. 46.

 2 Див.: Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.

Так, справді, церковнослов’янська мова була в XVI ст. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23).

Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Ле\x03BEісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови. Але про це докладніше йтиметься в наступному розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі було видано псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з вульгати на білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У 1556-1560 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син протопопа із Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєвангеліє, що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пересопницького. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади євангелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Секлюціана) у 1551—1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Переклад засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі користувалися і чеською версією перекладу євангелія 1, та полонізмів. Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інколи перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні українські слова типу аби, умирала, вечерови і под. 2

Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське євангеліє 1571 р. 3, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським 4, так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковнослов’янському тексті, відшуканому в селі Літках 5, «Крехівський апостол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівської польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі в Крехові^, Нягівські повчання 7 та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло до нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних і друкованих), написаних староукраїнською мовою 8.

 1 Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV ст. — В.Р.

 2 Hrabec S., Lehr-Splawi\x0144ski T., Zwoli\x0144ski P. Rozwoj j\x0119zyka ukrai\x0144skiego. — Kwart. Instytutu pol.-radzieckiego. — 1955. — 1/2. — S. 85.

 3 Трипольский И. Волынское рукописное евангелие XVI в. // Волынский историко-археологический сборник. — Житомир, 1900. — Вып. 2.

 4 Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукописів ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).

 5 Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI веке: Летковское евангелиє // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — 1911. — Кн. 21. — Вып. 1-2. С. 42-79; 1912. — Кн. 22. — Вып. 3. — С. 68-69; 81-124; Кн. 23. Вып. 1. — С. 1-48.

 6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України, інв. № ВМ (1291).

 7 Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // Материалы для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.

 8 Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительные євангелия XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских переводов священного писания // Труды XII археологического съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 355.

Цікаво простежити за глосами (покрайніми написами-тлумаченнями), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, важке для розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старослов’янське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже часто взятим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопницького євангелія: єдинъ \x03C9[т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жидовьско[го] (ПЄ, 252); ассарій — пЂнезь (51); грецки слово дидрагма, а по нашему два гроша (78); б[ь]дЂти — не спати (112); съ оружїємъ и дрекол[ь]ми — з[ь] мечЂ и рогатинам[и] (113); жи[т]ницоу мою — клуню, або стодолу (273-284 зв.); имаете кустодїю — сторожу (121 зв.); ароматы и миро — пахоучии рЂчи и масти (329 зв.); коуръ запЂ[л], або пЂвень (323); на трапезЂ — або за столом (319); в[ь] скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу (318); но кро†— на дахоу, або на с[т]рЂсЂ (298); на брак, або на веселА (284)’.

До цього ж XVI ст. належить і така визначна пам’ятка української церковної літератури, як Крехівський апостол 1560 рр., всебічний опис якого дано в фундаментальній праці І. Огієнка 2. Як зазначає дослідник, «духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова; вона сильно зросла й літературно вигладилася на самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (рівночасно з польською мовою) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цім була величезна заслуга передусім реформації» 3.

 1 Див.: Русанівський В.М. Слов’янські міжмовні зв’язки і формування функціональних стилів української літературної мови XVI—XVII ст. // VII міжнародний з’їзд славістів. — К., 1973. — С. 22—23. Чепіга І.П. Глоси Пересопницького євангелія і питання нормування староукраїнської літературної мови XVI ст. // Питання східнослов’янської лексикографії XI—XVI ст. — К., 1979. — С. 64—68.

 2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття.

 3 Там же. — С. 58-59.

Поширенню української літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах.

З діяльністю братств, безперечно, пов’язана й історія «Крехівського апостола». Це переклад з польської біблії 1563 р. 1 Друге джерело для «Крехівського апостола» — церковнослов’янський текст. На думку І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіша, більше народня, ніж мова Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковнослов’янізмів 2. Все ж і в «Крехівському апостолі» використовувався старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написання типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови було цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам’ятці повною мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороды, дорога, здоровя, король, короткий і под. 3 Звук /е/ після шиплячих переходить в /о/: жона, вчора, учоный, чорт, чорный і под. 4 Звук /ц/ у більшості випадків за традицією передається як твердий, хоч є й написання чистець, отець, девицю і под. 5 Лексика цієї пам’ятки переважно народна. Зважмо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час не було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови народної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно по приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мова потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку селян» 6. Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, запозичується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — модель давно узвичаєна в східнослов’янських мовах: вольность, добротливость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, невстыдливость, неусътавичность, обличность, омылность і под.

У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже поширене закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостолови, баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под. 7 Регулярно вживається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре, Савле, жиде і под. 8

 1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 160, 206—207.

 2 Там же. — С. 206-207.

 3 Там же. — С. 261.

 4 Там же. — С. 263.