Українська літературна мова післямонгольської доби, Детальна інформація

З якою пильностью бчела мед збираєт,

Же у борти ледво ся затворяєт,

C такою ж въ тые книжки наношено

C писма римских докторов

Против фальшови отпоров (66).

Окремо слід виділити вірші (сатири) Яна Жоравницького, який писав тодішньою розмовною мовою:

Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай сюю новину.

Чи єсть в Луцку бЂлоглова,

Як та пани ключникова?

Хоча й вЂк подойшлый має,

А розпусты не встыдає (60).

Передбарокова українська поезія небагата на художні засоби. Епітети здебільшого фольклорні, хоч їх і небагато: хищные волки, ясное солнце, ясная заря, марные лЂта, темъныи оболоки, студеная зима, вЂтръ быстрый. Але є й епітети, освячені книжною мовою: небесные уста, многоцЂнный бисер, святая вЂра. Порівняння теж переважно грунтуються на народному сприйнятті, напр.: якъ трава сухая, огнем испалени (39), ...Твоих людей, яко хлЂбъ, сънЂдають (71); и вЂтром, як порох, скоро розлетЂли (71); И на всЂ языки дали єпископы, их же обирали, як честныи снопы (74); СнЂдающе, яко лвы, отеческіи права (78); УтЂкает, яко звЂрь из горы и яко вода быстро минает воскори (80); Никогда же бЂсове тебе одолЂють и, якъ сЂно огня, скоро отпадають (94).

У віршах виявляється народна мудрість: A которым мняша роскош, ниж цнота — Предъ такими кажи замыкати ворота (65). Фразеологічні звороти скупо проникають у цю поезію, але все ж є чимало усталених словосполучень типу поки свет не минеш (69), приходять до згоды (71), вЂры не давати (87), мают ся явити (87) і под.

Оскільки сюжети віршів переважно спираються на євангельські оповіді, час від часу трапляються образи, запозичені із Святого Письма: Меч... острый обоюду (61); Ибо смоковницу усхнути сотвори, иже тобЂ плода сия не сотвори (90).

Незважаючи на те, що автори віршів намагалися дотримуватися церковнослов’янської мови, вони, як про це вже йшлося, не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних, — на поетів не могла не справляти впливу ділова староукраїнська мова. У віршах уживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатЂти, вбогий, вельми, витати, глитати, згуба, зготовати, забути, застати, збагатЂти, згода, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надЂя, невымовне, нищыть, око, ображати, оздоба, обЂцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, помста, палати (про вогонь), прудко, праця, попувати, скарб, трывати, тын, товарыство, утЂкати, фарбованый, хмары, шукати, чоло та ін. Абстрактна лексика була переважно церковнослов’янського походження: смєлость, гордость, честность, добродЂтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і под. Але активно входила в староукраїнську поезію й власне українська абстрактна лексика: згода, незгода, невдячность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Окремі абстрактні слова, утворені за церковнослов’янським зразком, не набули згодом поширення. Це, скажімо, проклятство, доброть, свЂдецтво, багатество та ін. Відчувається помітний вплив польської мови: коруна, фортуна, голдовати, члонки, кламати, кгды, офЂра, обфито, камыки, оброна, чистец (п. cry\x015Bciec «чистилище») та ін.

Мова віршів пересипана лексико-фонетичними церковнослов’янізмами. Так, переважають слова з неповноголоссям (врата, глава, злато, древо), хоч наявні й повноголосні слова (голова, ворог), спільнослов’янським *tj i *dj майже регулярно відповідають щ і жд (нощь, немощ, хощет, в нощи, побЂждал), хоч надежа, одежа. Серед граматичних церковнослов’янізмів треба відзначити форми називного відмінка множини іменників чоловічого роду на -и, причому кінцеві к і г основи чергуються відповідно з ц і з (єретицы, отступници, врази), прикметникові форми без проміжного /j/ у закінченнях (чловєчаа, святаа), форми родового відмінка однини на -аго (славимаго); значно частіше, ніж у діловій і конфесійній мові, використовуються форми аориста (воста, прозябе, обрЂтохомъ, принесохомъ).

Незважаючи на явні намагання авторів віршів писати по-церковнослов’янському, фонетичних українських рис у їхній мові все ж було чимало. Виявленню цих рис допомагає й римована мова творів. Так, вимова Ђ як /і/ засвідчується поплутанням літер Ђ та и: винець, въ тЂли та ін. Але ще виразнішим доказом є особливості римування, напр.:

Убогій рубы и нагоє тЂло,

иже нужнЂйшои смеръти вокусило (82);

Началником вЂри зватися не хотЂл

и всю свою волю Христу поработил (82);

Раз єсте крещени, любимій друзи,

мужайтеся нынЂ о преблагом бозЂ (86).

Зрідка трапляється перехід /с/ в /з/ (живет з богом, возсіяв) і чергування /д/ з /ждж/ (въеждъжает); чітко простежується така фонетична українська риса, як чергування /у/ з /у/ і навпаки: устал «встав», повчишся, вмирають, вбивати, въбыйство та ін.

Усі ті морфологічні риси, які спорадично трапляються в мові часів Київської Русі, і багато репрезентовані в ділових документах XIV— XVI ст., системно представлені в художній літературі. Іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини приймають переважно закінчення -ови/-еви; це стосується як назв осіб, так і назв неживих предметів, переважно абстрактних понять: цареви, господарови, Петрови, господеви; слухови, раєви, дьневи, грєхови, мирови, костелови, духови, крестови; це не означає, що закінчення -у в цій формі уже зовсім не вживається, пор.: пану, отцу. Ці ж іменники в називному відмінку множини часто приймають закінчення -ове/-еве: жидове, поганове, патриархове, бЂсове, отцеве. Уживання кличного відмінка було тут нормою: пане, отче, боголюбче, рабе, посте, душе.

Закінчення -т у фомах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів, як правило, пом’якшується: блицить, ныщить, слынеть, измышляють, въбивають, любять; але чимало й таких випадків, коли в третій особі однини -т/-ть зовсім відпадає: поможе, коронує, може, каже, забуде, иде, не схоче, стане і навіть гряде (церковнослов’янське дієслово). Традиційно в чоловічому роді минулого часу виступає суфікс -л, проте й форми на -в уже не є рідкістю: научив, послав, заверещав, мЂв, указав, приняв, отдав, помышляв. З’являються й синтетичні форми майбутнього часу на -му, -меш, -ме: которого злыи матимуть якъ Бога (127). Перша особа множини наказового способу послідовно утворюється за допомогою флексії -Ђмо: любЂмо, служЂмо, стережЂмо, съхранЂмо, прийдЂмо, дадЂмо; виняток становлять дієслова з основами на -а-, -ова- і атематичне дати: увеселяймо, радуймо, празднуймо, подражаймо, даймо. У другій особі множини наказового способу виступає флексія -Ђте/-ите (крім дієслів з основами на -а-, -ова- і атематичного дати): почтите, хранЂте, шукайте, ожидайте, спЂвайте, минайте, заховайте, наслЂдуйте, приготуйте, познайте, дайте. Третя особа наказового способу однини й множини утворюється за допомогою формотворчої частки нехай: Нехай вам дарует благоденствовати (41), нехай тебе славят (90), нехай же заплаты сея ожидають (111), нехай же дружатся съ Каином римляне (129). Інколи в цій функції виступає і церковнослов’янська частка да: да святится (103). У віршовій мові досить послідовно зберігаються форми перфекта: єси сподобил, єсь ся почтила, єси нисходил, возлюбил єси, есте погордЂли і под. У формах першої і другої особи множини умовного способу виступають допоміжні дієслова бысмо і бысте: иж бысмо папежа головою звали (79), БерЂмо потЂху в души свои нынЂ, иж бысмо витали в том ЄрусалимЂ, У котором Христос вЂчно царствует (107); А чому ж до чистцу бЂсов не пошлете и милостивого лЂта не подаєте, Же бысте и ангельми могли учинити (127). Зворотна частка ся нерідко передує дієслівній формі: ся надЂєт, ся надносять, ся смирити, ся брыдили, ся почтила, ся похвалити, Бога ся не боять, ся кланяет.

Із синтаксичних рис варто звернути увагу на уживання сполучника бо в умовних реченнях: він не відкриває собою підрядного речення, а виступає після іменника-підмета: Слава бо и злато, яко тЂнь, мимо ходить (80), Любов бо Бога роскоши минает (97). Набуває певного поширення безособова віддієприкметникова форма на -но: въ тые книжки наношено C письма римських докторов (66), Із Єрусалима вЂрным даровано и всю вселенную Богови призвано (75).

Нарешті, кілька завваг з приводу словотвору. Як і в конфесійній літературі, тут поширені двокореневі складні слова типу душегубный, лъжехресты, многоценный, мужебойство, славолюбный, твердосердечній та ін.

Що українська поезія кінця XVI ст. була спадкоємницею давньокиївської літератури свідчить не лише згадувані в ній давні князі і святителі. Протиставлення творців старого й нового заповітів нагадують нам «Слово» Іларіона: